"Найстрашнішим із днів в зоні бойових дій було 24 серпня, коли в Києві був парад, а в Іловайську – котел. Ми не могли вилізти з окопів, так бомбила російська армія", - розповідає хлопець. Його призвали 12 квітня. Відтоді він відслужив два місяці в Луганській області, а потім – в Донецькій. Спочатку санітарним інструктором, а потім сержантом в конвої, який забезпечував блокпости боєприпасами. Сашку пощастило – у нього лише пошкоджена ключиця. Під час одного із боїв його відкинуло вибуховою хвилею прямо у бліндаж, і він отримав травму грудної клітки.
24 серпня його бригада стояла між російським кордоном та Іловайськом. "Нас почали обстрілювати, а ми не мали хорошої техніки, бо вся була на передовій. Повз нас пройшли дві російські колони. Тоді і був перший удар із артилерії. Наші склади зірвалися. Може, це нас і врятувало. Адже їхній спецназ боявся йти на зачистку, почувши такі гучні вибухи. Наступного дня вони пішли ближче до Іловайська, а до нас рушили російські строковики. Їх ми легко відбивали. Але за три дні боїв усі боєприпаси закінчилися. Усі машини погоріли, усе розбили. Ми опинилися в оточенні", - згадує Олександр.
ЧИТАЙТЕ: Історія прориву з Іловайського пекла, або Той, хто "народився в сорочці"
За його словами, вони не одноразово нагадували командуванню про себе, але українська артилерія позаду мовчала. "Ми були в окопах, а російська армія на поверхні зі своєю технікою, і їх можна було обстрілювати. Просили своїх стріляти по їх позиціях, але вони не стріляли. Ми знали, що вийти не могли. Одна справа, коли ти йдеш в атаку, а інша – коли тебе бомблять і ти розгублений. Ми зрозуміли, що то вже був кінець. Російські танки під’їхали до нас, але ми не мали, чим їх відбивати", - каже хлопець.
Командування дало наказ виходити маленькими групами, але усіх, хто виходив, розстрілювали, зазначає він. "Хто встиг вирватися – той встиг, а 25 серпня – вже ніхто вирватися не міг. Навколо була ворожа техніка. Росіяни заїхали на переговори і сказали – або ви здаєтеся, або вам "кирдик". Мовляв, самі бачите, у якій ви ситуації. Офіцери нічого сказати не могли. Вони вже давно там не командували, там командували солдати і сержанти. Ми дві доби телефонували і просили підмоги. Нам сказали, мовляв, труба, російська армія зайшла і ніякої підмоги. Почався "кіпіш". Ми розуміли, що йти не було куди. Старобешеве окупували, Іловайськ – так само. Хотіли повз кордон йти в Маріуполь, але і його, як нам тоді неправдиво повідомили, росіяни захопили. Ми подумали, що якщо російська армія напряму зайшла, то вже й немає сенсу. А сам командир по телефону сказав, що нічим допомогти не може і порадив здаватися, щоб залишилися живими. На зборах ми вирішили здаватися, хоча й дехто виступав проти, але іншого виходу не було", - розповідає військовий.
З його слів, до полону потрапили до 100 людей, хоча за штатом мало бути 250, однак вже до цього частина загинули, частина вийшли, а дехто ще до того втік.
Кожен день починався однаковою фразою: "Ты зачем сюда пришел?"
26 серпня перед здачею в полон усі телефонували рідним і прощалися. Олександр також зателефонував родині. Хоча батьки з телевізійних сюжетів бачили всю складність ситуації, він заради спокою мами запевнив, що все гаразд, і ніхто не стріляє, а про полон – ні слова. Протягом двох діб солдати сиділи в полі, а потім за ними приїхали "КаМАзи" ДНР.
"Протягом двох місяців терористи тримали нас в Сніжному у міліцейському відділку. Потім ще два місяці в Донецьку в приміщення СБУ. Спочатку нас було понад 200 людей. Коли перевозили в Донецьк, залишилося близько 60, бо всіх решту обміняли. Моїх усіх друзів обміняли вже на третій тиждень після захоплення, бо вони солдати. Мені не пощастило. Перший обмін – були солдати і старші солдати, потім молодші сержанти. Тоді вже до мене черга дійшла", - описує події Олександр.
Він зауважує, що росіяни краще ставилися до заручників, аніж ДНРівці, хоча й кожен день починався однаковою фразою: "Ти зачем сюда пришел?". З його слів, російські військові не знущалися, а терористи самопроголошених республік могли собі таке дозволити.
"У Сніжному нас охороняв російський військовий із позивним "017". Він був там старшим і дав наказ нормально з нами спілкуватися. Нам приносили сигарети. Вони не мали грошей, і ми надсилали їм на картки, а вони вже купували сигарети і нам, і собі", - зазначає хлопець.
Полонені жили на окремій загородженій території. Туди перевезли одну із польових кухонь, яка вціліла під Іловайськом, і бійці самі собі готували їжу. В Донецьку умови були іншими – їх посилили в архіві СБУ. Як описує боєць, у кімнаті поміщалися 160 людей, і було настільки тісно, що неможливо пройти. Спали на металевих стелажах, які вкривали матрацами. Їли перлому кашу, яку їм готували в їдальні ДНР.
Він розповідає, що бойовики залучали полонених до різних робіт, найчастіше – до розвантаження російських конвоїв і зрідка до збирання металобрухту, у який перетворилась українська бронетехніка після російської атаки.
"Також розвантажували із російських гуманітарних конвоїв ракети до "Градів". А ще вони посилали відкопувати трупи як наших солдатів, так і їхніх бойовиків. Свої вони хоронили на Савур-Могилі, а наших на тому ж місці, де відкопували, тільки якнайглибше", - додає Олександр.
"У Сніжному було таке відчуття, ніби вони показово намагаються до нас добре ставитися, щоб створити про себе хороше враження. Начебто ми загарбники, а вони добрі. Розповідали нам, що вони добровольці, і гроші за те, що воюють не отримують. Хоча ми знали, коли їм надходили зарплати – у такі дні вони всі ходили п’яними. Постійно намагалися промивати нам мізки. Про нашу погану владу і армію, про наше сумне майбутнє після повернення з полону і про те, що наше командування приховує смерті і закопує сотнями наших загиблих бійців, щоб не надавати їм статус учасників АТО і не виділяти земельних ділянок. Отаку маячню несли", - згадує розмови із довгих днів полону.
Заходить в камеру бойовик-священик із батальйону "Леший" із позивним "Сталін" з величезним хрестом
Сашко каже, що сперечатися не було сенсу – нічого не доведеш. Розповідає, що за час, який він провів в полоні до відвертих катувань терористи не вдавалися навіть у Донецьку, хоча першій партії полонених трохи перепало: "Вони відбирали артилеристів і били. Нам пощастило тим, що наша група була великою, а ті, хто потрапляв до них по одному, добре діставали".
Найбільш поширеними способами катувань Олександр називає пневматичні пістолети і дубинки, а от чутки про кастрування спростовує.
"Мені телефонують і таке питають, то я вже пропоную показати. Знаю, що деякі стверджують про такі факти, але в нас такого не було. Може, таке робили на Луганщині, але не з нашими. Я вже казав треба сфотографувати і в інтернет викласти", - каже сміючись боєць.
Сашко розповідає історію про майора, який свого часу займався перепродажем американських сухпайків. На якого відкрили кримінальне провадження, але майор встиг втекти. У полоні йому добре дісталося від священика-терориста.
"Заходять в камеру двоє п’яних. Один з них священик із татуюваннями на руках і великим хрестом та автоматом в руці, а другий – терорист у формі. Священик представився, що він з батальйону "Леший" з позивним "Сталін". Казав, що з ними Бог. Вони навіть марші свої проводили з прапором ДНР і з прапором із зображенням Ісуса Христа. Той священик взяв свого великого хреста, підійшов до першого-ліпшого в'язня, яким виявився майор і двічі так стукнув по голові, що аж кров пішла. Цікаво, що пізніше він перейшов на сторону терористів. Ми всі сміялися, бо нам того зрадника було не шкода", - розповідає Олександр.
Боєць каже, що перед кожним обміном з ними спілкувалися "слідчі" ДНР, розпитуючи, чи збираються далі воювати. "Слідчі повторювали, що нас посадять і говорили про свої плани дійти до самої Волині і перерізати усіх наших олігархів. Переконували залишатися з ними. Вони були впевнені, що нічого не втратять, бо наші нас посадять. Підсовували якісь документи про співпрацю з ДНР", - зазначає він. Зі слів військового, як російські солдати, так і терористи обіцяли їм житло і роботу, аби лише воювали на їх стороні.
"З усіх полонених з бойовиками залишився тільки той майор, який отримав по голові хрестом. Після повернення його точно посадили б за корупцію і зраду. Він нас здавав, повідомляючи терористам, що охоронці дозволяють нам телефонувати рідним, про що ми говоримо і як ми налаштовані і так далі. Коли нас звільняли, то зробили з цього показуху. Того дня той майор дав інтерв’ю для російських каналів і розповів про себе як про добровольця, якого начебто обміняли, але він не захотів з нами їхати", - каже Олександр.
"Янукович для них був злодієм, а Порошенко – вбивця"
За спостереженнями бійця, більшість терористів з "Оплоту", з якими він перетинався, - пішли в ДНР лише за гроші. Вони не горіли ідеєю – ні ДНР, ні Україна для них не важливі, каже колишній полонений.
"Деякі у розмовах навіть обмовлялися, що при ДНР ще гірше стало жити, бо вселився хаос - крадуть, ділять бізнес і гроші, а на питання, чому ти туди пішов, посилалися на тяжке життя – одиноку маму, жінку з дитиною і тотальне безробіття. Я не бачив, щоб донецькі їздили на передовій воювати. Вони здебільшого відпрацьовували своє у поліції, в "Оплоті", працювали охоронцями заводів і полонених. А ще за порядком стежили, барикади будували і чергували. Оце донецькі добровольці – і воювати не хоче, і просто сидить, гроші заробляє", - таким для себе побачив боєць номінальних терористів ДНР.
Серед них були і дівчата: "Це були такі дівчата, - каже хлопець і махає рукою, не договорюючи. – Ну, дівчата з села – чи заради грошей, чи заради хлопців. Легкої поведінки. Якось вони влаштували застілля на другому поверсі. Як завжди пили, одна п’яна дівчина вирішила погратися гранатою і підірвала себе і ще кількох зі своєї компанії".
У приміщенні СБУ Олександру довелося перетнутися із так званими "моторолами", які воювали в Донецькому аеропорту. За його словами, це були переважно російські солдати і чеченці, які воювали також за гроші. Скільки заробляли терористи, хлопець точно не знає: "Ширилися чутки, що терористам, які в тилу охороняють, платять по $300, а "мотороли", які на передовій – від $1500 і вище".
ЧИТАЙТЕ: Їли змій і пили воду із калюжі: будні військових із заблокованих бригад
На початку війни бойовики вірили у свою перемогу, каже хлопець. Вони йому хвалилися, що збираються захопити вісім областей України – Харківську, Миколаївську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, Одеську, Полтавську і Запорізьку області, а вже в листопаді-грудні згадували лише про Луганськ і Донецьк.
Олександр зауважив, що найбільшим ворогом для ДНРівців є Порошенко: "Вони вважають, що це він руйнує їх міста. Місцеві жителі казали, що Янукович був злодій, а Порошенко – вбивця. Мовляв, хай би краще злодій при владі був. Частина з них не підтримували ані Януковича, ані Порошенка".
Деякі із місцевого населення і прихильники "республік" не розуміють, чому українська армія придушує їхній спротив, зазначає військовий. "Вони згадують про події Майдану, коли у Львові активісти почали захоплювати приміщення СБУ, міліцію і вивозити звідти зброю. Мовляв, тоді ніхто не вводив війська у Львів і міліція не стріляла. Більше того, дозволила все це зробити. Чому ж тепер на них йдуть зі зброєю, якщо вони хотіли автономії?", – цитує їхні найпоширеніші зауваження хлопець.
Пивоваренко – не зрадник
Під час полону бійцям дозволяли телефонувати рідним, виділяючи певний ліміт часу для розмови. "Мотороли" давали нам телефони на 2 хв, а коли були у Сніжному, то завжди давали охоронці. Було таке, що тиждень, кожного дня телефонував, а бувало тиждень - мовчанка. Відразу після захоплення в полон, нам не давали телефонувати рідним. Тоді батьки дуже переживали. Вони знали, що там котел. Я зателефонував мамі, але вона не брала слухавку. Тоді до своєї колишньої дівчини, з якою я вже не спілкувався півроку. Виявилося, що вона вже за цей час заміж вийшла. Я попросив, щоб вона передала моїй мамі, що я живий", - розповідає Олександр.
Хлопець зізнається, що не дуже хотів йти в перші дні призову, бо мав хорошу роботу. "Я тоді пішов якраз на підвищення. Працював прорабом на будівництві. Мені хорошу зарплату платили, і я не хотів все це покидати. Коли вже поїхав в зону АТО, то вже не хотів у відпустку їхати, але мусив приїхати на похорони свого друга дитинства, який загинув під Волновахою. Отоді вже мама мене не пускала, але мене вже тягнуло в бій", - наголошує військовий.
Водночас він зазначає, що держава не надто подбала про забезпечення армії – від Міноборони мав лише автомат і форму, якої вистачило лише на два тижні, усе решта – прислали друзі і дали волонтери. З усього, що трапилося, бійця найбільше розчаровує те, що його 51-шу бригаду розформували: "Наша бригада, як виявилося, - усі "сцикуни", алкоголіки, і зрадники. Ми були скрізь – під Луганськом, неподалік від аеропорту. Там наші хлопці загинули. Під Іловайськом розбили всю бригаду. Так були, які повтікали прямо із полігону, але і були такі, які загинули, які реально стояли на передовій, а всю бригаду назвали зрадникам", - обурюється Олександр.
Він розповів про випадок, коли їхній здобуток присвоїли іншим бійцям: "Ми самостійно захопили в полон десять російських військових-розвідників, які нам пізніше розповіли, що зі Пскова до Іловайська вирушила регулярна армія. Потім їх передали іншим добровольцям. Увечері в новинах з'явилася інформація про героїчний батальйон "Кривбас", який захопив в полон російських військових. Але це була наша робота. Вони нас бомбили, а ми їх захопили", - зазначає хлопець.
Прославилася 51-ша бригада і зникненням загадкового командира Павла Пивоваренка, якого деякі називають зрадником і втікачем. "Одні кажуть, що він втік в Росію, інші – що він загинув під час обстрілу, ще інші – що його взяли в полон, прив’язали до дерева і підірвали. Коли під Волновахою загинули хлопці, попереднього комбрига Володимира Яцьківа зняли і поставили нового. Пивоварено завжди в бій рвався і не дуже зважав на втрати", - зауважує Олександр.
Зізнається, що і в самого виникали нехороші думки про нового командира, особливо, коли через 20-30 хв після його візитів українську армію починали обстрілювати терористи.
"Казали, що він здає інформацію ворогові, але один мій друг зовсім інше розповідає. Пивоваренко – не зрадник. Нібито, він до останнього був з військовим. Навіть коли почався котел, то він не з генералами був, а прийшов до наших хлопців в бліндаж і дві доби провів там з ними. І якби він не виставив оборону, то всі загинули б. Потім казали, ніби його поранили, і він загинув. Коли ми повернулися з полону, СБУ допитувала про нього. Але ніхто не знає, куди він подівся", - пояснює боєць.
Через зникнення командира і розформування бригади Олександр не може отримати посвідчення учасника бойових дій. Каже, що документи здав, але якщо зараз не отримає, то після демобілізації – і зась. Щодо зарплати військовий не нарікає – отримує вчасно: сержанту платять 2900 грн, а солдатам - 2400 грн, коли були в зоні АТО. На запитання про те, чи вірить в перемогу, відповідає просто: "Якщо Путін помре, то буде перемога, а так треба воювати з Росією. Бо це перемир'я ні до чого не приведе".
Через тиждень він знову може опинитися в зоні АТО. Каже, що найбільше здивований поведінкою контрактників: "Скільки є таких, які забили і сидять вдома. Вони навіть у Донецьку область не поїхали. Хоча саме вони кілька років до цього служили. Їх до цього готували. Мобілізовані воюють, а вони поховалися".
На думку хлопця, є дві найнагальніші умови, за яких кожному неухильно треба йти в армію: "Якщо російська армія піде в наступ, тоді маємо всі йти. Або якби наші пішли в наступ, а оце перемир'я – це просто час, щоб гинути".
Додати коментар
