У вас з братом, після приїзду в Україну з Росії у 1998-му, основною мотивацією створити власне видавництво був брак популярних жанрів в українській літературі. Наскільки змінилася ця ситуація зараз?
Коли ми зі своєю написаною книжкою приїхали в Україну, то зрозуміли, що нас ніхто не надрукує, бо фактично книжок не видавали. У 1999 році україномовних ринкових книг було в сумі 600 штук. Сьогодні ж на рік публікується 15-17 тисяч книжок. В той час серед жанрів був абсолютний нуль, це ж смішно. Всі жанри, яких тоді не було, зараз, безперечно, є.
Які з найвагоміших змін протягом цих років можна виокремити?
Перш за все, сьогодні ринковою стала дитяча книжка. Дитину можна виховувати, користуючись українськими книжками. Тепер наша задача полягає в тому, щоб доросла людина змогла вільно читати вітчизняну літературу. На превеликий жаль, це неможливо. Сьогодні українець мусить знати інші мови, щоб повністю задовільнити свої читацькі потреби. Але тут уже без держави не впоратися. До речі, початок видавництва в Україні пов'язаний зі скасуванням податку на додану вартість для книжок, інакше в нас би досі було їх 600.
В одному з інтерв'ю (за часів Януковича) ви стверджували, що держава відверто бореться з культурою. Яка ситуація, на вашу думку, зараз?
Зараз держава плювати хотіла на культуру. Це, звісно, краще, ніж бореться. Причина проста – держава не розуміє, що таке культура і навіщо вона потрібна. Політики люблять говорити загальними фразами, а конкретної відповіді, що таке культура, вони не знають і не мають навіть в кого запитати. Для них авторитетними є тільки політики. Наша держава ще не доросла до залучення громадських експертів у вирішення стратегічних питань. Однак, все потрохи змінюється, зараз Кириленко оголосив закон про обмеження імпорту російських книжок в Україну. Але і це зроблено під тиском громади, бо ми з ним щодо цього з 2003 року працюємо. Не пройшло й 15 років, як пообіцяли зміни. Зміниться щось чи ні, буде видно, але сам факт такого наміру є позитивним сигналом.
Під час кризи у 2008 році видавцям критично бракувало підтримки з боку влади. Як з цим сьогодні?
Головна задача влади – законодавча підтримка, щоб простір для розвитку давали. Якби ми ще у 2009 обмежили імпорт книжок з Росії, зараз би все було добре і може війни не було б. Гроші, які виділятимуть на книжки, все одно розкрадуть. Будьмо реалістами, бюджетне фінансування – це фінансування корупції, 90% коштів вкрадуть. В Україні корупція є елементом держави. Якщо держава хоче витрачати гроші на літературу – вона повинна фінансувати бібліотеки, які будуть купувати ці книжки, бо там точно знають, які потрібно.
Чи згодні Ви, що уникнути пропагування в літературі неможливо?
Основна задача письменника – навести читача на висновки. Універсальних рецептів в літературі не існує. Насправді книжка і читач – це пара, які знаходять одне одного. Рецепту, як написати бестселер чи пропагандистську книжку, не існує. Кожен письменник шукає шлях до свого читача. Один пише розважальні книжки і видається мільйонними накладами, хтось тисячними, а хтось пише філософську і не хоче мати справу з читачами розважальної літератури. Займатися чи не займатися пропагандою – це вибір кожного письменника. У нього свої стосунки зі своїм читачем.
На Вашу думку, чи можна за допомогою популяризації української літератури протистояти російській пропаганді проти України у світі?
Це доволі складне питання. Російська література утверджувалася за кордоном десятки років і має там своїх агентів впливу. Бо за кордоном, якщо мова йде про видавництво іноземної літератури, повинна бути людина, яка вміє читати цією мовою. Це мусить бути людина авторитетна: науковець, видавник, критик. Людина, до якої видавець звернеться і попросить прочитати спочатку. Таких людей, які знають російську мову за кордоном дуже багато і вони інтегровані в наукове і культурне середовище. Всі славістики займаються переважно російською літературою. І для української не залишається шпаринки. Бо, якщо йдеться про нашого автора – то видавець іде до російського славіста. Про масове видання української літератури за кордоном можна говорити хіба що в далекій переспективі. Бо абсолютна більшість людей в світі не знає, що таке Україна і з чим її їдять, зокрема, це інша мова, культура, література. На превеликий жаль, це все дуже абстрактні міркування.
Якщо заглянути таки в далеку перспективу – якою повинна бути ця література?
Є українські автори, які пишуть виключно для українців. Є такі, які пишуть виключно на експорт. Якщо автор хоче писати для читача з Японії – то не факт, що його зрозуміє український читач. Є люди, яким дано писати на експорт. Наприклад Андрій Курков. Його найбільше перекладають за кордоном. Ми його любимо і поважаємо, але він не користується такою популярністю тут. Взагалі у світі перекладається активно іноземними мовами всього 3-4% літератури, це три, чотири літератори зі ста. А решта пишуть для внутрішнього споживача. І, оскільки це ринок, ми не можемо нав'язувати, що перекладати, а що – ні. Є теми вічні та модні в світі, як от зараз стали романи про біженців, а про Другу світову - не модна. Ми пишемо, що цікаве нашим читачам.
Сьогодні в Україні, відверто кажучи, триває війна. Як повинні письменники, особливо дитячі, подавати цю тему?
Ми, направду, не знаємо як дорослим це подавати. Ми спробували (подати, - ред.) у своєму новому романі "Забудь-річка", адже один наш дід воював в одній армії під час Другої світової, а інший – в іншій. Але як тут примирити, як сказати "один був правий, а інший не правий": дід Іван Капранов пішов в армію і воював бо дурний чи під дулом автоматів? Автор намагається написати роман, з якого психологічно була б зрозуміла дія кожного. А дітям потрібно все в казковому форматі.
Чи потребує шкільна програма в Україні цілковитого оновлення списку літератури?
Феномен шкільної освіти полягає в тому, що дитина, йдучи в перший клас, хоче навчитися читати, а виходить із 11 і реально терпіти не може читати, особливо українською мовою. Як вони це роблять – я поняття не маю. Там є якась хитра технологія, яка не має відношення до підбору літературних творів. Це якийсь універсальний рецепт, який працює в різних частинах України.
Що порадите почитати українським політикам?
Почати треба, напевно, з "Котигорошка", бо саме казки дають чітке розуміння, чим відрізняється добро і зло. Казки – це такий камертон (муз.інтсрумент, - ред), який налаштовує все внутрішнє, а вони (політики, - ред.) вже давно загубилися у відчутті добра й зла. Можна почати з казок Сашка Лірника: він пише сучасні твори, які і прив'язані до тієї системи координат, яку розуміють політики. Хотілось би порадити нашу "Забудь-річку", бо ми писали, щоб люди зрозуміли складну ситуацію, в якій ми ідеологічо та політично й зараз знаходимося. Третю книжку безперечно українського автора, Кокотюха. Тоді вони зрозуміють, що в Україні є сучасна читабельна література, яка потребує від них елементарно захисту.
