Ви пішли добровольцем на фронт на початку серпня 2014, розкажіть будь ласка, ким Ви були і чим займались до того, як в Україну прийшла війна. Що підштовхнуло вас зробити таке рішення?
Я був звичайною людиною, працював двірником в дитячому садку, підробляв на будівництвах: будинки людям будував, ремонти робив. Раніше служив у військово-морському флоті на підводному атомному човні, мав спеціальність військового радіометриста, а звання мав мічман.
Якщо починати з самого початку, то це було ще в березні 2014-го, коли тільки починали "віджимати" Крим, я пішов до військкомату і записався, що хочу служити. Там записали мій номер телефону, подякували і сказали, що зі мною зв’яжуться. А зв’язались зі мною аж в кінці липня і спитали, чи я не передумав. Я відповів, що ні. Пройшов комісію і 2 серпня пішов служити. Вже там мені повідомили, що відправляють мене до 128-ї гірсько-піхотної бригади, яка дислокується в Закарпатті.
Я не знаю, як тоді розподіляли людей. Я сам з Івано-Франківської області, але в нас в бригаді були різні люди: і з Вінницької області, і з Києва, і з Хмельницької області, і з Закарпатської, і зі Львова хлопці були.
Тоді на початку серпня ще не настільки був розвинений волонтерський рух. Розкажіть, чим Вас забезпечили перед відправленням в зону АТО у військовій частині, а що доводилось діставати самому?
В армії все чітко – все, що було положено, все нам армія дала: дали нам і каски, правда, те, що вони були ще зразка 1942-го року – то все інше питання, дали нам обмундирування, берці дали, навіть флягу, ложку і котелок теж дали, літні спальники дали, бо нас влітку відправляли.
А от бронежилети діставали самі. Щитки, наколінники, окуляри, кевларові каски: це все ми мали діставати самі. Але коли ми вже приїхали в зону АТО, відразу після нас приїхала машина і вивантажила гору бронежилетів і сказали: "Хто не має - розбирайте". Було навіть так, що хлопці брали собі ще й другий бронежилет, бо той армійський був кращий, ніж той, що вони собі вдома дістали.
Не те, що вони мали два, а комусь не діставалось жодного – просто вони самі дістали міліцейський чи такий, як інкасатори носять, а тут дали такий, як має бути, армійський перевірений бронежилет одразу з розгрузкою, тому й брали хлопці. Мені особисто вистачило того, що мені донька привезла. Вона мені дістала бронежилет і каску і привезла мені все в частину в Ужгород.
А як взагалі вдома сприйняли новину про те, що тато відправляється на війну?
Негативно. Спочатку крутили коло виска пальцем, мама і донині каже, що мені щось бракує. Казала: "Чому саме ти маєш то робити?" А я її питав: "А як не я, то хто? Хто, крім нас?"
Петро Процик. Фото: facebook.com
Загалом я був на війні трохи більше, ніж півроку. За той час їздив на кілька днів у відпустку. Зараз я в лікарні, бо після бою під Санжарівкою, в якому наша бригада брала участь 25 січня, мене контузило. Забрали в лікарню в Артемівськ, а потім відправили в Харків. В Харкові зробили аналізи і знайшли ще мої старі хвороби. Зараз я підліковую якраз ті старі хвороби, контузія вже відійшла на задній план.
Спочатку крутили коло виска пальцем, мама і донині каже, що мені щось бракує. Казала: "Чому саме ти маєш то робити?" А я її питав: "А як не я, то хто? Хто, крім нас?"
Ваша 128-ма бригада відома тим, що брала участь у боях біля Дебальцевого. Ще досі з'являються новини, що бійці 128-ї бригади виходять міста. Як ви особисто сприйняли новину про те, що українським військовим надійшов наказ вийти з Дебальцевого?
За тих, хто живий – радий, шкода тих, що полягли. В те, що керівництво каже, що це був такий плановий відступ – складно віриться, знаючи тих керівників секторів. Я бачив, як то було: деякі хлопці прийшли і думали, що вони просто відбудуть свій термін і повернуться додому, що не доведеться навіть воювати, вони не вірили, що ворог піде в атаку, а так перестрілювались собі туди-сюди.
Територію Дебальцевого можна було утримати і здалека – відвести трохи далі гармати, накривати підступи до Дебальцевого, щоб не дати їм зайти в місто. Після тих всіх Мінських домовленостей було таке відчуття, що якщо збирались і так віддавати, то для чого було хлопцям гинути, а якщо ми його тримаємо, то для чого ми його тримаємо? Так само, як з Донецьким аеропортом? Тут він нам дуже потрібен, бо це важливий стратегічний об’єкт, бо це вже справа принципу, а потім хлопці полягли і від аеропорта відійшли, тримають артилерію здалека і вже нема принципу чи як?
ЧИТАЙТЕ: Дорогою на війну
З Дебальцевого можна було з самого початку зробити нестратегічний об’єкт – попідривати всі колії і не чекати, поки терористи підійдуть впритул – якщо це справді комусь розходилось. На мій погляд, те що звітують Порошенкові, то є велика брехня. Про Дебальцеве кажуть, що знищили залізничний вузол, але до того вузла колії йдуть? Йдуть. І далі після місця підриву знову колії йдуть. Підірвано, може, кілометр полотна, а, може, й менше. Хіба це багато часу в терористів займе, відремонтувати кілометр колії і знову пустити поїзди.
Інша справа, що наша артилерія може не дати їм собі дати там раду. Вони відбудують, а наші знову розвалять, але тоді треба, щоб артилерія постійно була десь недалеко, щоб діставала, коли треба буде.
Ви брали участь у ближніх боях, зокрема, в бою під Санжарівкою…
Нас було 30 хлопців, ми мали один танк, він вистріляв свій боєзапас, потім його підбили. Хоч в нас відповідної техніки і не було, частина хлопців стояли з автоматами, але 5 танків терористів теж підбили. Потім ми вже порахували, що звідти сунуло 8 танків, але тільки 5 вийшло на наші позиції, зависли на окопах і можна сказати, що хлопці їх голими руками попалили: закидали люки РПГ і гранатами. То було на так званій висоті 307,9.
Я потім заради цікавості подивився в інтернеті, що пишуть сепаратисти про той бій – то в голову не вкладається: вони розказують, що нас загинуло 60 чоловік, що ми мали три танки "Булат", купу БТРів і хваляться, що вони те все нам попалили, що вони герої.
ЧИТАЙТЕ: Історія прориву із Дебальцевого: військові виходили, прикриваючи собою поранених
З нами був такий Саша Зозуля, він зараз у "Феофанії" лежить без руки. Він якраз попав під той танк і наші хлопці, які витягали поранених, думали, що він сепаратист і навіть першу допомогу йому по-людськи не надали, а поки не впізнали і тоді вже все, що мали, все йому дали.
Але про те, що нас було всього 30 людей і що ми взяли в полон їхнього танкіста-сепаратиста не писали. В полон його взяли ми. Коли його допитували, то розказав, що сам з Луганська, що він зек, що їхні особові справи рвуть, а їх змушують йти воювати.
Ви, як людина, яка була на передові, бачила війну на власні очі, можете оцінити, наскільки достовірними з погляду висвітлення інформації є щоденні брифінги штабу АТО чи Генштабу, коли виходить Лисенко або Селезньов і зачитує з папірця суху статистику.
Тут є маленька хитрість – Лисенко говорить саме про Збройні сили України, а є ще добровольчі батальйони, є Нацгвардія, є міліція, але вони цього всього не враховують і говорять тільки про армію.
Вихід українських військових із Дебальцевого. Фото: Константин Реуцький/facebook.com
Я коли приїхав додому, спеціально перевірив новини за 26 січня, то переважно всюди була одна й та сама інформація: писали про наш бій і казали, що загинуло сім військових – так і було, не більше і не менше. Але не 60, як пишуть на тих сепаратистських сайтах. Той, хто хоче дізнатись якусь більш-менш правдиву інформацію, краще хай читає українські ЗМІ. Хоча кожна людина вірить в те, що хоче, але хто захоче розібратись, той розбереться сам.
Я не кажу, що допомога Заходу і Америки, то вже панацея від всіх бід, але краще, щоб вона була.
Читав недавно, що Кобзон приїхав в лікарню в Донецьку провідати "корінного донеччанина" і "шахтаря" бурята. Дивлюсь на того хлопця, весь обпечений, але що ж ти тут, дитино, робила на нашій землі, кого ти тут захищав, що ти тут шукав?
А як щодо винагороди за знищену техніку ворога. На початку лютого Кабмін затвердив, а потім Порошенко підписав указ про преміювання українських військових за знищення ворожої техніки, зокрема, за кожен танк обіцяли по 48 тис грн.
То вже було після нашого бою біля Санжарівки. Цю новину я вже в госпіталі читав, але мені хлопці дзвонили і розказували, що їм заплатили, якраз тим, що стріляли з РПГ по танку, правда, по скільки саме, я не знаю. Коли я з ними побачусь, тоді вже всю мозаїку докупи зберемо.
Президент Петро Порошенко повторює, що він "президент миру", а не "президент війни", вдруге сідає за стіл переговорів з тим, чиє слово нічого не варте. На вашу думку, наскільки є виправданою тактика перемир'їв для перемоги у війні?
Можливо, ми всього не знаємо. Як то кажуть, з високого будинку краще видно і, думаю, перші особи в державі мають більше інформації. Можливо, в нас ще не достатньо сил і техніки, щоб зібратись і піти в наступ. Якби ми дійсно мали силу, щоб "дати по зубах", то, напевно, не розмінювались би всякі перемир'я, а так хоча б за соломинку хапаються, щоб мати більше часу підготуватись. Я собі так думаю.
Легко сидіти на дивані чи на лікарняному ліжку і говорити "Я б на його місці…", але Президент повинен думати не тільки про себе, а й про цілу країну.
Якщо це справжнє перемир'я, то люди не повинні гинути.
Я можу точно сказати, що зараз це ніяке не перемир'я, воно тільки так називається. Всі тільки роблять вигляд, що це перемир'я: і Європа, і Росія, і ми. Якщо це справжнє перемир'я, то люди не повинні гинути.
На вашу думку, з погляду людини, яка бачила війну на власні очі, як її можна якомога швидше закінчити?
Якнайшвидше вже не вийде. Навіть, якщо найближчим часом перестануть стріляти, то шлейф війни буде тягнутись ще довго: бандитизм, кримінальні розбірки – все те, що залишає після себе будь-яка війна.
Мені здається, що зараз головне, щоб світ твердо сказав Путіну "Stop" - не так, як зараз, що "Ми вас попереджаємо", "Останнє китайське попередження" і тому подібне. А так, щоб це було чітко – як ультиматум. І зброю пора нам дати, і не тільки зброю, а ще й американський флот ввести в Чорне море, показати силу, а то Путін зараз грає дурника, бояться, що його ніхто не стримає, бо він "з'їхав з котушок" і грозиться, що натисне "ядерну кнопку". А нехай спробує!
Я не кажу, що допомога Заходу і Америки, то вже панацея від всіх бід, але краще, щоб вона була. Бо якщо розібратись, ми навіть і близько не маємо таких військових ресурсів, як має зараз Росія, але якщо її затиснути зі всіх сторін, то подивимось, як надовго її вистачить.
Вам доводилось спілкуватись з місцевими мешканцями? Як вони ставляться до українських військових? Які серед них настрої?
Траплялись лише хороші люди. І яблука приносили - зупиняється машина давали "На, солдате, візьми!", а от таких, щоб кричали, що вони за "ДНР"/"ЛНР", мені особисто не доводилось бачити.
Була дівчина, що продавала в магазині, я зайшов купити води. Хтось збоку розговорився, що мовляв, хто наробив тої всієї біди. А вона каже "Мы в этом не виноваты". Я їй кажу: "Дитино, я ще менше в тому винен". Вона змовчала і вже до мене більше нічого не говорила.
Навіть, якщо найближчим часом перестануть стріляти, то шлейф війни буде тягнутись ще довго: бандитизм, кримінальні розбірки – все те, що залишає після себе будь-яка війна.
Вони себе самі загнали в такий глухий кут, бо вони, ніби, самі того хотіли, ходили на всякі мітинги, кричали "Путін, введи війська!", але тепер хто зізнається сам собі, що він був неправий. Багато тих, хто ще рік тому кричали "Путін, прийди!", зараз вже зовсім по-іншому говорять.
Там просто в людей такий менталітет, що їм постійно хтось щось винен і їм мають все дати, бо "Донбас годує всю Україну", а більше ніхто нічого не робить, тільки вони одні працюють. Зараз, коли українська влада їх годує, принаймні, на тих не окупованих територіях, то вони вже кричать , що вони "за Україну". Тоді вони думали, що будуть кричати "Путін" і їх віддадуть Путіну, але крім війни і розрухи тепер нічого не мають.
Джерело: AFP
Коли ми тут на Заході України хоч якось розвивались, то в них, як був "кримінальний совок", так і залишився за ті 20 років, бо інакше не знали і не вміли. Правда, не варто говорити, що там всі такі. Є там і люди, які вміють думати самі.
Я був у Харкові у військовому госпіталі і прийшли до нас дівчата волонтери, доглядали за нами і ми собі розговорились. Вони говорять, що вони за Україну, але тут же кажуть: "Зачем нам эта Европа?" Я їм пояснюю, що там зовсім інший рівень життя, відносини між людьми, що так весь цивілізований світ живе – по-нормальному. Так, як вони, говорять переважно ті, що не виїжджав зі свого міста, з області і взагалі не бачив, як живуть люди в Європі.
Називають нас "бандерівцями" і "укропами", а я горджусь тим, що я "укроп". Вони думають, що слова "бандерівець", то від слова "бандит", вони не розуміють, що "бандерівці" – це послідовники Степана Бандери, націоналісти, а що такого поганого в націоналізмі? Націоналіст – це людина, яка любить свою націю і свій народ. Що тут поганого?
Те російське телебачення заразило їх отим "русским миром", який хоче Путін збудувати в Україні. Але вони не думають, куди воно їх приведе?
Той самий бурят в лікарні, до якого приходив Кобзон. Нехай би молодий хлопець задумався, що Росія хоче збудувати якраз "русский мир", де йому місця нема, там є місце тільки для "русских", так, як у Гітлера, все було лише для німців. А зараз таких, як він просто використовують і викидають.
Після лікування Ви ще плануєте повертатись в зону АТО?
Не стоїть питання повертатись чи не повертатись – звичайно, що повертатись.
Дзвонить до мене друг і питає: "Ти що думаєш туди повертатись?", а я його кажу: "А що війна закінчилась? Хіба ми вже захистили країну, вже москаль на нас не йде чи як?" Бо виходить, що по таке-то число я люблю Україну, а далі, вибачте, у мене свої справи.
Зараз всім хлопцям з нашої бригади, принаймні з тими, з якими я спілкувався дали відпустку на 18 днів. Тобто, орієнтовно в середині березня ми повинні зібратись в своїй військовій частині, там буде навчання, доукомплектація, дадуть нам освоїти нову техніку, нових людей нам дадуть, відбудеться бойове злагодження і потім знову бойові завдання.
Задум полягає в тому, що люди повернуться після відпусток зі свіжими силами, будуть заново тренуватися, доукомплектовуватися і відправлятимуть вже замість тих хлопців, яких в березні мають демобілізувати.
Ми дуже сильно відчували підтримку волонтерів. Можна сказати, що армія, що дала, те дала, а рештою нас забезпечували волонтери. Вони генератор нам привезли. Здавалось би, не надважлива техніка, але коли добами сидимо в полі, то він дуже рятував, навіть, щоб зарядити телефон, щоб додому подзвонити - там дзвінок додому – це чи не єдина радість. Подзвонив, поговорив, знають всі, що ти живий, здоровий.
Тоді виходить, що по таке-то число я люблю Україну, а далі, вибачте, у мене свої справи.
Якщо хлопець, наприклад, з Вінницької області пише своїм волонтерам, що йому треба стільки-то пар берців, то він не пише тільки себе і своїх хлопців, він пише на всіх. Було таке, що хлопці з дому замовляли собі якісь передачі, то потім їхали на пошту, забирали їх, а бувало й таке, що проїжджали повз якісь волонтери, вони знали, де ми стоїмо, от і привезли щось нам. Якщо в нас щось зайве було, то ми через них передавали передачі іншим хлопцям.
Все, що ми навіть не просили, нам волонтери привозили: від продуктів до приладів нічного бачення.
Коли ця війна нарешті закінчиться і всі живі і здорові повернуться додому, чим Ви б хотіли займатись?
Не знаю, я про таке ще навіть не думав. Будував би хату, напевно, план вже є… Бо щось робити треба. Але не знаю, які в мене будуть тоді думки, бо коли зараз дивлюсь на людей, які не бачили війни, які тут копошаться, я собі так думаю: "Люди, про що ви думаєте? Що вам в голові?"
Слухаю по телевізору, як якийсь мудрий виступає і розказує, що хлопці з АТО повертаються дуже нервові, що в них загострене відчуття справедливості, що їм треба допомогти, бо вони дуже потребують "плеча товариша", каже, що вони вже до мирного життя не пристосовані і їм треба допомагати вчитись заново. Я себе тоді зловив на думці: "Це куди ви нас хочете звести? Це нас знову хочуть приспособити до такого підлого способу життя, де дають хабарі, де беруть хабарі, а, може, навпаки – ми вас будемо приводити до чуття? Те, що в мене загострене відчуття справедливості, то не так вже й погано".
