Говорити про те, що зараз надзвичайно небезпечний час у світовій політиці, вже стало кліше. Перелік загроз, що підтверджують це, є звичним: росія продовжує свою агресію в Україні й загрожує всім своїм європейським сусідам; Китай нагадує Тайваню, що возз'єднання обов'язково настане, і якщо буде потрібно, силою; Іран близький до створення ядерного потенціалу і створює проблеми на Близькому Сході та в інших регіонах; Північна Корея розробляє свою зброю масового знищення.
Ці країни далеко не єдині, хто робить світ небезпечним, але вони мають дві спільні риси. Всі вони глибоко ворожі до США та їхніх союзників і все частіше діють спільно. Отже, Китай, Північна Корея та Іран стали важливими, в різний спосіб, для військових зусиль росії. Вони також роблять дво- та багатосторонні кроки для інституціоналізації своїх відносин, що розвиваються, регулярно зустрічаються і публікують комюніке, в яких стверджують, що саме вони підтримують глобальні норми, а Захід їх підриває.
Зростає занепокоєння, що таким чином вони перестають бути набором окремих загроз, а натомість об'єднуються в одну велику загрозу. Вони все ще можуть мати свої розбіжності, але дійшли висновку, що єдиний фронт необхідний для протистояння Заходу. Нещодавно Філіп Зеліков, з видатною кар'єрою як історика, так і дипломата, написав багате і змістовне есе про нову Вісь у традиції антиамериканських партнерств, які призвели до Другої світової війни (Італія, Німеччина, Японія) і які ознаменували початок Холодної війни (Радянський Союз і Китайська Народна Республіка). Він показує спадкоємність між сучасною Віссю і минулими, а також її відмінні риси.
Лідери нової Осі "відчувають свій шлях". Зеліков описує їх, що вони "ставлять собі питання, чи полягає їхня історична місія – відкрити нову епоху того, як вони можуть вважати необхідним насильством". Зі свого боку США намагаються утримати "нову епоху на відстані", витягуючи власні уроки з історії, намагаючись оцінити, чи змінюється динаміка сили і як слід реагувати.
Зеліков впевнений, що у середньо- та довгостроковій перспективі фундаментальні фактори сприяють США, але його турбує короткострокова перспектива. Хоча він визнає, що існує багато невизначеностей щодо того, як можуть розгортатися події протягом наступних кількох років, США, схоже, втратили ініціативу. Вони вичікують, чи будуть діяти їхні супротивники. Він бачить причини для обережності, але занепокоєний тим, що:
"антиамериканське партнерство, ймовірно, вирішило подвоїти зусилля. Вони, вірогідно, серйозно готуються до періоду конфронтації. Мій погляд на це ґрунтується на аналізі історії, викладеній вище, а також на деяких ключових оцінках москви, Тегерана, Пекіна і – меншою мірою – Пхеньяна".
Це не той прогноз, який можна легко відкинути, але він викликає запитання. Чи дійсно ці країни діють узгоджено, чи вони все ще дотримуються власних чітко окреслених планів, які наразі перетинаються, що спонукає до посилення співпраці, але з можливістю розбіжностей у майбутньому? Чи вже прийнято спільне рішення подвоїти зусилля, чи це радше процес, коли вони спостерігають одне за одним, щоб побачити, наскільки добре справляються з власною боротьбою? Як далеко вони підуть, щоб підтримати одне одного?
путін деякий час тому вирішив подвоїти зусилля, в той час як Іран, схоже, намагається взяти під контроль ризики, з якими він стикається в результаті сплеску насильства на Близькому Сході, спровокованого однією з його маріонеток. Саме Китай матиме вирішальне значення. Пекін створює або руйнує цю Вісь. Інші передбачувані члени потребують Китаю більше, ніж Китай потребує їх. Саме Пекін здатен створити справді світову кризу. Сі Цзіньпін чітко дав зрозуміти, що, на його думку, Китай повинен готуватися до війни. Менш зрозуміло, чи він прагне війни. Отже, питання про те, наскільки нам слід турбуватися про цю Вісь і що нам слід робити, по суті, стосується Китаю.
Це питання стосується не лише Вашингтона. Одна з проблем Зелікова полягає в тому, що він занадто американоцентричний. Він визнає, що в минулому британці і французи були важливою частиною геополітичного міксу, але зараз:
"Антиімперіалісти, антигегемоністи... зосереджуються на Америці як на якорі та символі того, що їх обурює – передбачувана обмеженість, влада, загорнута в побожність, що протистоїть національному самоствердженню нових великих держав".
Хоча очевидно, що розмір, багатство і впливовість США виділяють їх серед інших, а політичний вибір Вашингтона має вирішальне значення, тим не менш, дивно говорити про значення і силу партнерства із супротивником, не беручи до уваги силу американської союзницької системи. Це, в принципі, одна зі сфер порівняльної переваги. Союзники Америки роблять значний внесок у спільні зусилля, хоча вони також мають свої особливі проблеми. І це не лише союзники Америки. Індія зараз є великим гравцем, з глибоко вкоріненою підозрою до китайської політики, але чомусь її зазвичай не беруть до уваги в оцінках міжнародної системи, що розвивається.
Вісь і Альянс. Різницю варто дослідити
Зеліков не зовсім чітко пояснює різницю між Віссю і Альянсом. Цю різницю варто дослідити, оскільки вона допомагає прояснити, що стоїть на кону в нинішній ситуації і як цим можна керувати. Хоча до 1942 року "держави Осі" (Німеччина, Італія і Японія) стали союзом воєнного часу, цей термін був введений набагато раніше італійським диктатором Беніто-Муссоліні. Він зробив це у 1936 році з нагоди підписання протоколу, який стверджував міцну дружбу між фашистською Італією та нацистською Німеччиною (можливо, це дуже схоже на декларацію путіна-Сі на початку лютого 2022 року про "партнерство без обмежень"). Це був сигнал, що Італія далеко відійшла від свого попереднього альянсу з Великою Британією і Францією. Перед величезним натовпом у Мілані Муссоліні пояснив, як це представляє майбутнє:
"Цей Берлінсько-Римський протокол не є бар'єром, це скоріше вісь, навколо якої всі європейські держави, натхненні прагненням до миру, можуть співпрацювати у вирішенні проблем".
Ідея цієї осі полягала в осерді, навколо якого мала бути зосереджена європейська система. Вона також могла претендувати на те, щоб представляти майбутнє через їхню спільну ідеологічну диспозицію. Вони представляли свої авторитарні, націоналістичні, мілітаристські та особистісно орієнтовані режими як шлях вперед, відсуваючи на задній план занепадаючі ліберальні демократії, що борсалися в економічному хаосі. Для Гітлера і Муссоліні справжнім ворогом був радянський більшовизм.
Проте, коли йшлося про реальні альянси, застосовувалися інші міркування. Навіть коли Британія і Франція оголосили війну Німеччині, Муссоліні намагався тримати свої варіанти відкритими. Лише коли він став більш впевненим у перемозі Німеччини, він вирішив приєднатися до неї, сподіваючись, що це надасть йому місце на наступній мирній конференції.
Генерал Франко, ще один правий диктатор, який прийшов до влади за підтримки Німеччини та Італії, зберігав нейтралітет Іспанії. Війна почалася одразу після того, як Адольф Гітлер та Іосіф Сталін уклали пакт про ненапад у серпні 1939 року, незважаючи на їхній ідеологічний антагонізм. Це було відображено у відомій карикатурі Девіда Лоу "Рандеву". Гітлер: Покидьки землі, наскільки мені відомо? Сталін: Кривавий вбивця народних мас, здається? (до війни у Лоу була серія карикатур, на яких Гітлер і Муссоліні їхали на велосипеді-тандемі – "Гіт і Мусс на своїй осі").
Як нагадує Зеліков, ще в листопаді 1940 року Сталін обговорював свої умови для того, щоб Радянський Союз став четвертою великою державою Осі, невдовзі після того, як Японія приєдналася до Німеччини та Італії в тому, що тоді називалося Троїстим союзом.
І навіть під час війни, коли питання членства було вирішене, ці країни ніколи не мали такого рівня консультацій і координації, як США та Велика Британія. Японія, наприклад, утрималася від оголошення війни Радянському Союзу, навіть якщо Гітлер квапливо оголосив війну Сполученим Штатам після Перл-Гарбору.
Після Другої світової війни і перемоги комуністів у громадянській війні в Китаї була сформована нова Вісь, хоча тоді, принаймні на Заході, її називали "блоком" (до якого також входили радянські сателіти у Східній Європі та Північна Корея і Північний В'єтнам в Азії). Хоча Радянський Союз і комуністичний Китай були пов'язані між собою марксистсько-ленінською ідеологією, вони незабаром почали сперечатися про те, що ця ідеологія означає, особливо в ядерну епоху, і хто найкраще може її тлумачити – Мао Цзедун чи Микита Хрущов. Їхні інтереси також не повністю збігалися: Мао демонстрував більший революційний запал і був готовий дати бій імперіалістам, тоді як Хрущов був обережнішим і більше говорив про "мирне співіснування". У 1963 році Китайсько-радянський блок розпався на тлі запеклих суперечок. Десять років потому США змогли налагодити зв'язки з обома комуністичними гігантами, налаштовуючи їх одне проти одного заради власних інтересів.
Ідея Осі ненадовго знову з'явилася у промові президента Джорджа Буша-молодшого "Вісь зла" в січні 2012 року. Ця вісь мала дещо умовне членство Іраку, Ірану та Північної Кореї. Ці країни не представляли себе як вісь. Це було не так давно, коли Ірак та Іран перебували у стані війни. Версія спічрайтерів була "Вісь ненависті", але Буш вирішив, що краще звучить "Вісь зла". Пізніше, однак, Іран оголосив, що він сформував "Вісь опору" разом із Сирією і "Хезболлою". Зараз ця вісь розширилася і включає Хамас і хуситів в Ємені, а також іракських ополченців, таких як Катаїб Хезболла. Ця вісь має певну узгодженість через ісламістську ідеологію і залежність усіх членів від Тегерану.
Нова вісь? росія не залишила собі вибору
Чи самоідентифікуються члени нової осі Зелікова у такий самий спосіб? росія і Китай можуть не використовувати цей термін, але вони описують свої відносини так, що це відповідає ідеї осі, навколо якої тепер може бути зосереджена міжнародна система, відображаючи реакцію проти спроб США нав'язати свої правила, що стає дедалі сильнішою. У комюніке, яке супроводжувало їхню останню зустріч, путін і Сі говорили про своє партнерство як про "один із головних стабілізуючих факторів на міжнародній арені". Їхні наміри полягали в тому, щоб
"посилити взаємодію і координацію з метою протидії деструктивному і ворожому курсу Вашингтона на так зване "подвійне стримування" наших країн".
Бажання протистояти Сполученим Штатам – це не все, що об'єднує росію та Китай. Обидві країни є автократіями, очолюваними чоловіками у віці близько 70 років, які витратили роки на зміцнення своєї влади і придушення всіх форм інакомислення. Однак ідеологія путіна є відверто реакційною та етнонаціоналістичною, зі сильним релігійним підтекстом. На відміну від нього, Сі є набагато більш традиційним марксистом-ленінцем, який виступає за соціалізм з китайською специфікою – у його власному розумінні. У той час як путін вважає себе істориком, Сі очікує, що його будуть знати як великого теоретика в марксистській традиції. Але коли справа доходить до зовнішньої політики, обидва є впевненими націоналістами.
А як щодо Ірану? Чи є він природним доповненням до Осі? Аятоли використовували комуністів, щоб прийти до влади, а потім придушили їх, щоб створити клерикальну державу. На відміну від росії та Китаю, Іран стикається з певною кризою лідерства, оскільки Верховний лідер, аятола Хаменеї, хворий, а один із можливих наступників, президент Ебрагім Раїсі, щойно загинув в авіакатастрофі. Режим систематично застосовує репресії, але його владні позиції стають дедалі слабшими.
росія мала добрі відносини з Іраном протягом певного часу, які були закріплені її втручанням у Сирію після 2015 року, коли вона допомогла режиму Асада вижити, тоді як Іран і "Хезболла" боролися проти повстанських сил. Іран віддячив за це постачанням безпілотників і ракет до росії. Позиція Китаю більш неоднозначна. На нього припадає велика частка іранського експорту нафти, але, незважаючи на минулі обіцянки, він мало інвестує в Іран. Він також хоче зберегти дружні відносини з країнами Перської затоки, які залишаються настороженими щодо ролі іранських маріонеток у регіоні.
Північна Корея є частиною клубу прихильників росії, а також дуже залежна від Китаю у підтримці своєї економіки. Вона довела культ особи до нової крайності, а Кім Чен Ин – єдина людина у Північній Кореї, яку дозволено любити. Вона розвиває здатність завдавати великої шкоди своїм сусідам і навіть потенційно США. Її риторика систематично войовнича. Вона бавиться кібератаками. Тому її не можна недооцінювати, але в тій мірі, в якій ця вісь має велику стратегію, Пхеньян не збирається бути близько до керма.
Отже, ідея цієї осі залежить від росії та Китаю. Те, як розвивалося їхнє партнерство в останні роки, дійсно є новим фактором у міжнародних відносинах. Незважаючи на те, що Китай заявляє про свою відданість встановленому міжнародному порядку і багатосторонності, він пішов слідом за росією деструктивним шляхом. Нещодавно The Economist зазначив:
"що Китай сприяє зусиллям росії, спрямованим на руйнування роботи Організації Об'єднаних Націй, незважаючи на те, що Пекін представляє себе захисником міжнародної системи. Китай назвав Статут ООН основою для врегулювання російсько-української війни, але водночас утримується від тиску на росію, щоб вона пішла на будь-які значні поступки".
Це вибір Сі. Він не хоче, щоб його вважали таким, що відмовляється від путіна, і не хоче, щоб той зазнав поразки. Але це його вибір. Він не має жодних зобов'язань. Хоча він може дати путіну значну свободу дій, партнерство має певні межі, наприклад, коли йдеться про погрози застосувати ядерну зброю, і він чітко дав зрозуміти, що росія не є його союзником. Найголовніше, він ніколи не вдає, що це зустріч рівних. Китай, безумовно, є старшим партнером.
Це особливо помітно в економічній сфері. У них є спільні економічні інтереси – вони хотіли б послабити роль долара і допомогти одне одному обійти санкції. Китай задоволений російською та іранською нафтою за вигідними цінами, але не збирається робити великі інвестиції в жодну з них заради солідарності. Він все ще чинить опір будівництву нового трубопроводу з росії до Китаю і постійно заміщає російський бізнес з експорту зброї в Африці, оскільки росія не може виконати свої замовлення.
З кожним роком війни нерівність у відносинах стає все більш очевидною. Позиція трансформувалася з радянських часів, коли Китай був молодшим партнером і керувався москвою. Зараз відносини перевернулися. У москві вже давно існує страх, що Китай може зробити з росією те, що росія зараз робить з Україною, і забрати шматок її території. Зрештою, якщо путін може повернутися до старих підручників історії, щоб генерувати свої тенденційні заяви про те, що Україна не є повноцінною країною, а насправді є частиною росії, то Китай може використовувати подібні аргументи, щоб довести, що Владивосток є справді китайським містом. Він був переданий у 1860 році в рамках одного з нерівноправних договорів того часу, на які Китай регулярно скаржиться.
росія не залишила собі вибору. Політичні та економічні відносини з усіма європейськими державами, за винятком кількох, знаходяться на самому дні. Вступ Швеції та Фінляндії до НАТО не лише надав Альянсу політичного імпульсу, але й зміцнив його у військовому плані. Коли настане час розплати за цю війну, повне відчуження від Європи і залежність від Китаю будуть міцно закріплені в дебетовій частині бухгалтерської книги в москві. Обставини можуть змусити Китай і росію залишатися близькими, але це не природна дружба.
Чи кинуто жереб? У чому переваги США
За словами Зелікова, Сі і путін "вважають себе всесвітньо-історичними людьми долі", "здатними до рішучих, стратегічних дій". Їхні пропагандистські міністерства активно "готують населення до війни, великих жертв і екзистенційної боротьби".
Причини, чому росія, Іран і Північна Корея вже можуть вважати, що вони ведуть екзистенційну боротьбу, очевидні, хоча сумнівно, що саме це мав на увазі путін, коли нападав на Україну, в операції, яка, як він очікував, завершиться швидко і з мінімальним шумом. Тоді як Іран воліє діяти через посередників і не справляє враження, що готовий до великої конфронтації.
А як щодо Китаю? Важко бути впевненим, каже Зеліков,
"оскільки його уряд явно прагне до політики "мирного співіснування" зі Сполученими Штатами. На мою думку, найбільш ймовірно, що Пекін вважає, що жереб кинуто на період ескалації конфронтації".
Сі чітко дав зрозуміти, що якщо Тайвань спробує прокласти справді незалежний курс, то йому доведеться діяти. Він також розвиває військовий потенціал, який дозволить Китаю зробити це. Але це не означає, що годинник вже цокає. Як зазначає Зеліков, війна за Тайвань спричинить хаос у міжнародній економіці, і це може стати стримуючим фактором, особливо в той час, коли Пекін бореться з іншими економічними проблемами. Крім того, Китай має й інші засоби здійснення влади. Він доводить, що вміє підривати суверенітет інших сусідніх держав, наприклад, у Південно-Китайському морі, без тотальної війни, і це може слугувати кращим орієнтиром для стратегії Сі. Він може зробити так, щоб Тайваню було дедалі важче діяти, ніби він є незалежною державою. Це не виключає можливості того, що Сі вважає отримання контролю над Тайванем настільки важливим для своєї спадщини, що він приймає всі ризики, пов'язані з початком війни. Зеліков не єдиний, хто вважає, що жереб кинуто, і саме тому цей сценарій є вихідним припущенням для багатьох американських військових планів. Як і у випадку з підтримкою військових зусиль росії, рішення Сі розпочати війну на Тайвані і прийняти бій зі США – це вибір. Це не є неминучістю і буде зроблено з китайських міркувань, а не для того, щоб догодити його партнерам.
Тому конкретні цілі для цієї Осі є локальними. Незважаючи на спільний антиамериканізм, на відміну від Осі часів Другої світової війни, вони поки що не демонструють схильності оголошувати війну ворогам одне одного.
Реакція Заходу також відображає конкретні обставини на окремих театрах воєнних дій, хоча члени американської союзницької системи все частіше бачать виклики у глобальному вимірі, як, наприклад, Франція і Велика Британія, які більше задіяні в Індо-Тихоокеанському регіоні. Що стосується України, то рівень матеріальної підтримки з боку усіх членів Альянсу зростає. Києву ще потрібно пережити кілька складних місяців, перш ніж зможе бути впевненим, що ситуація стабілізувалась і він здатен почати відтісняти ворога. Якщо він продовжуватиме боротьбу, це може створити в НАТО ще більше відчуття кризи. Члени Альянсу вже обговорюють варіанти, які раніше вважались надто ризикованими. Ми щойно стали свідками того, як адміністрація Байдена відступила від своєї заборони використовувати зброю для атак цілей у росії, щоб допомогти послабити тиск на українські сили на Харківщині.
Тим часом на Близькому Сході жодне зі спонсорованих Іраном угруповань, включно з Хамасом, не зазнало поразки в нинішньому раунді бойових дій, навіть якщо вони не можуть претендувати на перемогу. Вашингтон намагався, здебільшого безуспішно, підштовхнути Ізраїль до стратегії, яка не лише є більш гуманною, але й пропонує довгострокову перспективу стабільних відносин з палестинцями. США показали, що вони знають, як стримувати Іран під час цього конфлікту. Проблема їхньої дипломатії полягає в непоступливості Ізраїлю, або, принаймні, в паралічі на вищих рівнях ізраїльського уряду. Інші гравці, з якими Сполученим Штатам доводиться працювати – Єгипет, Саудівська Аравія, Катар – не є членами жодної з осей, але хочуть уникати надто тісного зв'язку із Заходом.
В Індо-Тихоокеанському регіоні американська дипломатія має варіанти, які включають не лише союзників, таких як Японія і Австралія, але й Індію та Індонезію, які мають свої власні погляди. Коли Китай дивиться назовні, він бачить більше, ніж США. Ба більше, оскільки багато питань з Китаєм за межами Тайваню і Південно-Китайського моря стосуються торгівлі, американці та європейці не єдині, хто занепокоєний тим, що Китай демпінгує надлишками промислових товарів на зовнішніх ринках, оскільки його власний внутрішній попит є недостатнім.
Звичайно, є ще один фактор, про який Зеліков не згадує. Він припускає, що США працюють з нинішньою політикою і планами. Але це може змінитися в січні наступного року, якщо Дональд Трамп буде обраний на другий термін. Ми знаємо, що Трампу не подобаються альянси або відкрита торгівля. Я сумніваюся, що він прагне військової конфронтації з Китаєм, але він готовий до економічної конфронтації, і буде схильний накласти високі тарифи на Китай і вимагати від європейців робити більше для НАТО. Він стверджує, що має чудовий мирний план для України, який, схоже, не вразить ані путіна, ані Зеленського. Минулого разу Трамп не виявляв особливого інтересу до координації своєї політики зі своїми союзниками. Звідси побоювання, що якщо він отримає ще один термін, шкода, завдана мережі американських альянсів, може бути довготривалою.
Це може в кінцевому підсумку дати Китаю, росії, Ірану та Північній Кореї нові можливості (згадаймо цікавий роман Трампа з Кім Чен Ином) і може підштовхнути їх до зміни або навіть загострення відносин зі США і Заходом. Наразі росія отримує допомогу від цієї осі у своїй агресії в Україні, але поки що воює наодинці. Іран отримує дипломатичне прикриття і, можливо, матеріальну підтримку, але він також вирішує свої регіональні конфлікти самотужки. Вони не воюють одне за одного. Можна уявити собі сценарії, в яких вони всі воюватимуть проти Заходу одночасно, але ми ще не там. Принаймні поки ситуація з Китаєм залишається невизначеною.
Можливо, США зіткнулися з новою віссю, але це не означає, що ця група держав завжди діятиме узгоджено або що їхні інтереси завжди збігатимуться. На практиці це може не мати великого значення, якщо Китай вирішить піти на великий поштовх проти Тайваню. На практиці це буде схоже на нову вісь. Зеліков підкреслює, що він не використовує свою похмуру оцінку лише для того, щоб закликати Захід до збільшення оборонного виробництва або збільшення потужності. Це може не дуже допомогти, тому що якщо це короткостроковий виклик, то США та їхнім союзникам доведеться справлятися з тим, що вже є в наявності, а це вимагатиме ретельного аналізу того, де лежать інтереси, проникливої дипломатії, а також сили, що компенсує. Звісно, якщо жереб ще не кинуто, то нарощування військової готовності на Заході залишається розумним кроком.
Перевага США полягає в тому, що їм не потрібно протистояти цим викликам наодинці, але тільки якщо вони пам'ятають про своїх союзників і тримають їх у курсі подій. Зеліков попереджає, що не слід вважати, що оскільки в минулому альянси демократій виявилися сильнішими за сокири тираній, це може гарантувати успіх у майбутньому. Але якщо ми пам'ятаємо про звільнення Європи від нацистської окупації 80 років тому, це повинно бути певною втіхою.
