RSS
СТАТТІ

Сергей Сергеевич: Я написав книжку про тих хлопців, про яких ніхто не напише

"Грязь" – це точно про війну. "Грязь" – це точно про Донбас. А Хаккі – це вдала гра слів. Хаккі перекладається, як "грязь", і це теж про війну. Подвійна інтерпретація, подвійний зміст"
Так про свою книгу розповідає Сергей Сергеевич. Так його знають друзі і підписники у Facebook. На війні він мав позивний Сайгон. І саме про війну і людей на війні він написав свою першу книжку з подвійною назвою "Грязь" [*Khaki]. Він ніде не вчився письменницькій діяльності і всі 320 сторінок своєї книги, всі 26 розповідей, написав на смартфоні.
Сергей Сергеевич: Я написав книжку про тих хлопців, про яких ніхто не напише Фото: Сергей Сергеевич

Наразі книжка ще не вийшла друком тому, що все в процесі. Обіцяють – на травень будуть готові ті примірники, які всі прихильники автора мали змогу замовити по передзамовленню. А потім Сергій обіцяє презентацію книги у Києві і обов'язково в Дніпрі.

"Грязь" [*Khaki] - книжка про тих хлопців, з якими Сайгон був в одній роті розвідки на війні. А в армію він потрапив, вирішивши перевірити себе на сміливість.

"Мені завжди хотілося перевірити себе на сміливість. Мова не лише про патріотизм, мову і державу. Добре жити в селі, битися на дискотеках, пити самогон, потім женитися, зробити новий дах в будинку, сад посадити, сісти, закурити біля цього саду - мужик. Воно класно, але мені здавалося, що це неправильно.

В мене з колишньою дружиною була домовленість, - вона не заперечує, якщо мені приходить повістка, а я не йду добровільно. Хвилі мобілізації проходили, повістки не було. Я поступив в університет. Але втомився чекати повістку, пішов таки до військкомату. А вони на мене, як на дурня подивилися, мовляв: "Серпень, мобілізації вже немає, йди звідси, нафіга воно тобі треба".

До військкомату я прийшов шостого серпня, а вони мені кажуть: "Сьомого на відправку". Думали, що я втечу. Я потрапив у крайній день мобілізації. Це був навіть не останній вагон, а останній прицепний вагон, остання підніжка.

Всі хотіли якнайшвидше свої справи завершити і крайніх 17 призовників без "учєбок" відправили в 93-тю бригаду. Зранку о 7 годині я ще пив вдома каву, цілував жінку, все, як має бути – мужик йде на війну, а ввечері першу "беху" (БМП-2) побачив. Нас розмістили в колишній будівлі табору – пустий гуртожиток. Ну, після двох років в армії я зрозумів, що круто там би жити, а тоді… А спати де, а жити тут як?

На третій день нас там вже було 86 чоловік. 86 диких дебілів, які не знають, що їм робити, яких треба організувати. Але на другий день ми всі були в піксельці, одягнені, взуті. Хоча, хлопці, до яких ми потрапили, розуміли, що це не 86 епілептиків з цирозом печінки після Ширлану (полігон Широкий лан), а 86 новеньких, яких можна навчити: когось на СПГ, когось на кулемет… Хлопці казали, що вони задоволені.

Потім був Ширлан. Спочатку я потрапив у 2 батальйон у взвод зв'язку. Потім мене відкомандирували в піхоту. Загалом в 93-ій я прослужив 4 місяці. Потім перевівся до новоствореної 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Воював на напрямку Мар'їнка-Красногорівка-Докучаївськ.


Фото: Сергей Сергеевич

Настало спекотне літо. Нам всім подобалося. Але на контракт не залишився, бо готовий воювати. Служити не хочу. Не можу".

Чому ти вирішив писати книгу і про кого вона?

Я ж не хотів писати свою книжку. Доволі стримано ставився до свого успіху, коли мені писали коментарі під історіями в постах. Я спеціально не чищу свою стрічку у Facebook, і там внизу у мене є щоденник. Звичайний, написаний звичайними словами. Коли пішов в армію, вирішив вести щоденник, і вирішив це робити саме в Facebook, бо фізичні носії на війні, зошит чи блокнот, зразу ж порвуть на туалетний папір.

На війні у нас загострене почуття справедливості. Я зрозумів, що історія – це Вікіпедія. Будь-який герой України, заслужений чи незаслужений, він залишиться героєм України. Через 30 років помруть ті, хто знають, що він незаслужений, а героєм України він залишиться назавжди. І я вирішив написати про тих людей, про яких ніхто не напише. Ну, бо про кого писати, про Воркуту, який прикручував гіпсокартон в Києві, кинув нафіг шуруповерт, підписав контракт і сказав, що хоче служити в розвідці. Чи про Кєліма, який то там, то там, то там, а тут він кулеметник. І я вирішив написати про них: про Воркуту, про Кєліма, про Акіма, Реву, Чечена та інших.


Фото: Сергей Сергеевич

Я вирішив писати правду, а її я міг написати тільки про тих, кого бачив. Книжка повністю автобіографічна, окрім тієї розповіді, яка написана у співавторстві з Мартіном Брестом.

Якось я прочитав, що є тільки ці два варіанта написання текстів. Перший, це коли ти пишеш все, що хочеш, зупиняєшся, через деякий час повертаєшся до написання, але не перечитуючи продовжуєш писати з того місця, де зупинився. В результаті, в тебе виходить величезний текст, який потрібно багато і довго редагувати. А другий вид – це коли ти зупинився на написаному, перечитав, по-ходу, виправив помилки, невідповідності і продовжуєш писати з того моменту, де зупинився. Так пишеться швидше, так ти себе повертаєш. Я пишу так, як другий варіант.

Взагалі писати важко. І тому у мене збірка розповідей. Розповідь – це невелика кількість діючих осіб, невеликий проміжок часу. Великий плюс коротких розповідей – не потрібно показувати еволюцію персонажів. Вони не змінюються. А навіть у повісті потрібно показати, що відбулося з персонажем: як він виріс, як змінився. Можна було написати гівняний роман. Та не хочеться бути автором одного жанру. Проте, Facebook диктує своє. Розповіді ж адаптовані під Facebook. Ніхто не хоче лонгрід.


Фото: Сергей Сергеевич

Психологи кажуть, щоб пережити якусь складну ситуацію, про неї потрібно говорити або описати її. Ніби-то це реабілітація. Твоя книжка – реабілітація для тебе?

Я скучаю за війною. Не знаю хто як пише, але особисто я для написання деяких розповідей, чекав відповідної погоди. Я можу писати лише тоді, коли переживаю це заново. Іноді навіть холодильник з розетки вимикаю, коли пишу – гудить, зараза. Але не все, що там описано, мені хотілося би пережити заново. І це не реабілітація. Воно не попускає, не реабілітірує. Навіть гірше стає. Коли заново переживаєш, часом аж смикає. В мене є такі розповіді, які я написав, а перечитувати не можу. Це особисті тексти, що пов'язані з особистими переживаннями.


Фото: Сергей Сергеевич

Твої пости у Facebook здебільшого написані суржиком, в книжці ти це змінюватимеш? Як вона взагалі виглядатиме?

Коли я пишу тільки суржиком, значить, викладаю лише свої думки. В книжці слова автора написані російською мовою, діалоги передані мовою оригіналу. Цим суржиком, яким я пишу діалоги в книжці, говорять близько восьми мільйонів людей в Україні. Ти ж була там, чула, як спілкуються хлопці. Тому, щоб все було правдиво, я не змінював цю мову. Чому слова автора написані російською? В дитинстві я прочитав багато книжок і всі вони були російськомовні. Напевно через це я можу викладати свої думки або російською, або суржиком.


Фото: Сергей Сергеевич

Я вільно володію державною мовою, вільно спілкуюся нею, але викладати письмово думки не можу. Але, разом з тим, людина, яка не володіє українською мовою, цю книжку просто не зрозуміє. Вона не зрозуміє діалоги, вони їй здаватимуться беззмістовною абракадаброю. Хоч і здається, що вона російськомовна, але якщо ти не є носієм української мови, ти її не прочитаєш.

В книжці будуть чорно-білі графічні ілюстрації, змальовані з моїх армійських фотографій. Мені не сподобалися кілька військових книжок про Афганістан. Коли там текст, текст, текст, а в середині білий прошарок з фотографіями. Стоять вусаті мужики і підпис коли і в якому році це було. Воно так убого. Це ж книжка.

Ти пишеш про своїх хлопців, про пережиті події, передаєш діалоги мовою оригіналу. Але всі твої розповіді редаговані. Як ти, як автор, сприймаєш чуже втручання в твій текст?

Я стільки по життю отримував п**дюлей, що нарешті мені пощастило. Після війни мене, зазвичай, оточують хороші люди. Я написав пост, що мені потрібен редактор і мені відписала жінка, яка погодилась це зробити безкоштовно. Пояснила це тим, що до нас якось в Мар’їнку приїжджали офіцери і ми їх охороняли. Один із них виявився її чоловіком. А потім в мене з'явилась Іра Білоцерковська і я вважаю, що на даному етапі це вже більше її продукт, ніж мій. Я не сильний в технічних моментах. Те, що я міг зробити для цієї книжки від себе,  - написати сам текст і визначитись з дизайном – я це зробив.

Для кого твоя книжка?

Знаєш, є певна статистика. Побутує думка, що військові не читають книжок про війну. У мене з Ірою така домовленість, що я не знаю, скільки книжок продалося по передзамовленню. Я не вникаю в ці питання, бо не хочу кіпішувати. Але Іра говорила, що більшість книжок замовляють люди в формі. Я це дуже ціную. Думаю, якщо тебе читають військові, це таки чогось варто. Їх не на*беш. А ще я щасливий, що живі всі учасники тих подій, про які я пишу. Якщо що, і в брехні можна зразу підловити.


Фото: Сергей Сергеевич

Для кого я її писав – не маю відповіді. Вона просто писалась. Були моменти, коли я не хотів писати книжку, потім вирішив, що треба. Я не писав книгу, я писав окремі розповіді. В книзі є такі, які до цього ніколи ніде не друкувались. Напевно, тією рушійною силою, яка змусила мене прийняти рішення написати про тих пацанів, про яких ніхто не напише, був Воркута. Коли я вже думав, що все якось не так в нашій бригаді, з’явилися контрактники. Воркуту я довго задовбував, чи він повчив уроки і що він тут забув. Разом з тим, я розумів, що те, чого навчився сам і те, що вмію у військовій справі, треба комусь передати. Воркута, не дивлячись на всі мої підстьоби, на свій вік, виявився тим, кому це справді треба.


Фото: Сергей Сергеевич

Що далі за планом?

Насправді, я знайшов багато психологічного зв’язку між тим звідки людина і як вона проявляється в армії. В мене є інформація, яку я хочу подати у вигляді повісті. І хочу написати саме про село. Село – це дуже цікава тема з безліччю своїх внутрішніх моментів. Знаєш, це, як в армії: ось, ти приїжджаєш до хлопців, вони тебе приймають, ти в темі, ніби своя, але є такі речі, які при тобі не обговорюватимуться. При жодному цивільному не обговорюватимуться. Так і з селом. Мало приїжджати до бабці на літо, щоб зрозуміти село, треба бути з села.

А ще у майбутньому мені цікаво написати роман. Це ж цікаво, особливо коли хороший. Важливо, що ти пишеш і чи тебе читатимуть. Але на війні я зрозумів одну річ – якщо тобі щось треба, ти це зробиш.

 

Особисто я дуже чекаю на книжку Сергея Сергеевича. Тому, що вона про близьку тему, про хлопців, яких я знаю, про місця, які можу уявити. Чекаю на цю книжку, тому, що вірю автору. Знаю, що в цій книжці не буде вигаданих історій, неіснуючих подвигів і "бідних хлопчиків". Якщо ви хочете зрозуміти, яка війна на Донбасі і які люди захищають нашу країну, обов’язково придбайте книжку "Грязь" [*Khaki].

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

01 05 2018 21:02
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
СТАТТІ