RSS
CУСПІЛЬСТВО СТАТТІ

Ветеран АТО "Дончанин": Проблема у тому, що ми говоримо "війна на Донбасі", а не "війна в Україні"

"Мабуть, в мене був певний рівень соціопатії. Коли потрапляв в компанію, де не було людей, пов’язаних з війною, я швидко звідти йшов. Мене дратувало категорично різне бачення світу, інша система цінностей в людей
Після трьох з половиною років на війні, корінний мешканець Донецька Борис Овчаров з позивним "Дончанин" вирішив повернутися до мирного життя. Виявилося, що не так це просто.
Ветеран АТО "Дончанин": Проблема у тому, що ми говоримо "війна на Донбасі", а не "війна в Україні" Фото: facebook.com/boris.ovcharov

До війни Борис Овчаров жив в одному з найдоглянутіших міст України – Донецьку. Займався своїми справами, мав сім’ю. Навряд чи йому чогось категорично бракувало, а потім в країні почалась Революція гідності. Донецьк теж боровся, намагався протистояти загарбникам. "Дончанин" входив у кістяк донецького Правого сектору.

Проукраїнські активісти судилися, щоб міська влада не дозволяла мітинги та акції у підтримку Росії. Разом з тим, суди давали дозволи російським активістам. 13 березня, коли на площі Донецька зарізали свободівця Діму Чернявського і ще двох хлопців, які вийшли за єдину Україну, міліція розступалася. Тоді українців ставили на коліна посеред площі. Проти тисяч "ополченців" і росіян, навезених з російського Ростова, була сотня українців, готових битися, захищати і відстоювати Україну.

Це лише один з епізодів боротьби в місті, яке підставили під Росію. Борис переконаний, що один патріот зі Сходу вартий п’ятьох із Заходу.

"У Львові легко бути націоналістом, а ти спробуй у Донецьку", - каже він.

"Відходняк після адреналіну обпікає зсередини і ти стаєш ганчіркою"

4 травня 2014 року чоловік був на мобілізаційному пункті добровольчого батальйону "Азов". Разом з цим підрозділом відбувся і перший бойовий вихід – на штурм кварталу під час звільнення міста Маріуполь.

У серпні 2014 року перейшов до добровольчого батальйону "ОУН".

"Ще на Майдані познайомився з заступником комбата "Сивим", який вже за війну став мені як батько, приклад в поведінці, в ставленні до країни та до людей", - говорить "Дончанин".

В жовтні виїхав в Піски, в той час, коли селище було однією з гарячих точок.


Фото: facebook.com/boris.ovcharov

Ми щоранку прокидалися і дивилися, чи димить аеропорт. Якщо був дим, значить, хлопці билися. Щодня ми чекали новин звідти, конвої. В Пісках коли тільки світало, починався бій. В одному підвалі з нами жили танкісти 93 бригади, ними командував Женя Межевікін – танкіст-легенда. Він винищував цілі групи терористів на шаленій швидкості. Ще з нами був танкіст Юлік, він йшов спати, доки на підтримку не викликали танки. Коли починалась жесть, будили його, він стрибав в капці, "насипав" з танку по сєпарам, вертався і знову йшов спати. Екіпаж залишився в аеропорту. Юлік загинув в аеропорту…".

В січні 2015 батальйон "ОУН" зайшов в донецький аеропорт. Вони тримали метеостанцію.

"Там я дізнався, що таке адреналін. Людей не вистачало. Тебе постійно ковбасить, а коли потрапляв в спокійну обстановку, ставав ганчіркою. Це тебе обпікає зсередини. Після двох тижнів в аеропорту, три доби я був ганчіркою. Зривався на людей, а головне - на це дуже підсідаєш".

Потім була історія "Равликів" - партизанського загону. Члени загону допомагали виявляти сепаратистів, російських диверсантів та передавали їх відповідним органам.

"Так вийшло, що довелося потрапити в тюрму в тому місті, яке звільняли від сєпарів. Нам дали умовний термін, засудили на 4 роки. У вересні чекаємо на касацію".


Фото: facebook.com/boris.ovcharov

"80% населення у столиці на війну взагалі байдуже"

Для того, щоб адаптуватися у мирному середовищі, психолог порадив "Дончанину" знайти діяльність, де потрібно спілкуватися з цивільним населенням. Важливо було навчитися налагоджувати заново контакти з людьми, бо чоловік негативно сприймав усіх, хто байдуже ставиться до війни. Борис послухав пораду, обрав для себе роботу таксиста, оформив на одній з фірм документи, йому видали машину. Основний сегмент людей, яких доводилося возити, – середній клас. Для себе Борис вирішив, що йому цікаво спілкуватися саме з такими людьми. Дізнатися, як вони сприймають життя, які зміни їх цікавлять.

"В мене був маленький жовтий каблучок. Багато клієнтів усміхалося, коли до них приїжджала маленька жовта машинка, а за кермом – дядько на 130 кілограм, бородатий".

В себе на сторінці у Facebook Борис викладає коротенькі відео-спостереження своїх пасажирів. По їхнім загальним портретам, він складає для себе картинку цивільного населення. Далі розповім трохи історій від особи "Дончанина".

"Я відпрацював на таксі два місяці, в середньому по 25-27 замовлень на день було. Тобто, за кермом проводив 12-14 годин. І це ж не по трасі, а в місті, в заторах. Я себе дуже комфортно відчував за кермом. Хоча, до війни зовсім не водив машину.

Скільки людей я перевіз, зрозумів, що 80% у столиці на війну взагалі байдуже. Коли зав’язувалася розмова, з якої випливала війна чи те, що я воював, деякі зразу замовкали або переводили тему, дехто відвертався, дехто хникав. Я бачив по настрою людей, по спілкуванню, кому все рівно те, що коїться на Сході. Це через те, що від початку була проблема позиціонування "війни на Донбасі", а не "війни в Україні",

Віз хлопця і дівчину. Розговорилися, я розповів, що з окупованої території. Хлопець виявився теж зі Сходу, з Гірняка – таке депресивне містечко між Кураховим і Селідовим на Донеччині. Я розповів, що до моєї матері приходили там, в Донецьку, та нова "влада". А він каже, що до нього теж приходили… з військкомату, в неокупованому місті. Він втік до Києва. Дівчина сидить поруч і каже: "Ще рік залишилося побігати від військкомату". А батько в неї вже три роки воює в 93 бригаді. До того ж, він азербайджанець. Така історія. Я вже не запитував, як його сприймає її батько? Тата вона переконати не може, а хлопця не відпускає.

Забирав жінку з ресторану. Трохи напідпитку. Вона дрімала в машині, прокидалась, кричала, що я її колами вожу по місту, виказувала ще якісь невдоволення. Потім в якийсь момент запитала хто я, окрім таксиста. Після того, як я сказав, що був три роки на війні, ця жінка почала лізти до мене обійматися, цілуватися, намагалася зірвати руку з керма, щоб потиснути. Пропонувала випити з нею, запрошувала додому до себе.

Запитала, чи я вірю в Україну. А як я в неї можу не вірити, якщо стільки пройшов заради цієї країни.

Сказала, що я перший таксист, який вірить в Україну. Та я ж лише таксист, я не керую країною.

Одних пасажирів якось довелося висадити. Сідали хлопець з дівчиною і мама. Але я пропустив одразу, що вони сіли з собакою. Спокійно попросив дівчину, на майбутнє, що варто попереджати водія, про наявність тварини. У відповідь отримав: "Чуєш ти, на себе подивися, ця собака дорожче будь-якого таксиста". Я на узбіччі їх висадив. Хлопець намагався її вгамувати, але вона не замовкала. Я просто культурно сказав: "На сьогоднішній день ваша поїздка в цій машині завершена".

"Люди, які чогось досягли в житті, не поводяться, як дівчата з силіконовими губами"

"Дівчат з силіконовими губами возив. Вони мене дратують. У більшості з цих дівчат самореалізація відбувається за рахунок сфери обслуговування. Вони намагаються показати водієві таксі, офіціанту, що вони цариці. Насправді, це дешеві люди. Сіли якось до мене дві дівчини, років 25. Попросили завезти до нічного клубу, здивувалися, що я не в курсі найкращих клубів столиці. Одна каже: "відчиніть вікно – душно", її подруга говорить: "зачиніть вікно – мені холодно". Морочили мені голову. Поїздка кілометри в три, яка займає сім хвилин, для них завершилась тим, що за півтора кілометри я їх висадив на узбіччі. Не можу терпіти такої не людської поведінки. Для них єдина цінність в житті – це дорогі тачки біля клубу.

Якось випало замовлення на 300 гривень за 10 кілометрів. Коли приїхав, виявилося, що чоловік викликав драйвера. Тобто, водія, який відвезе на його машині. Два чоловіка і дружина одного з них чекали на водія, а машина в них – мерседес такого класу, що я боюся в ньому дихнути, але вони без понтів, без фамільярності сказали: "Сідайте, робіть сидіння, як вам зручно, не хвилюйтеся, це лише машина". Показали що де і як вмикається. Говорили з повагою, культурною мовою. Отак можна провести паралель між тими дівчатами з силіконовими губами і людьми, які чогось досягнули в житті. Якщо в нього така автівка, то явно і телефонна книга така, що будь-яке питання можна вирішити, але він не сів напідпитку за кермо, а викликав драйвера.

Ще якось віз дівчину, сама вона з Дніпропетровської області, працює топ-моделлю в Китаї, за фахом вчителька музики. Культура спілкування і поведінки на вищому рівні. І знову згадуються ті, що окрім нічного клубу нічого не бачили, а тут дівчина, яка півсвіту подивилася. Це все показники людини".

"На питання: "Чий Крим?" росіяни кажуть: "Ми ще не визначилися"

"Якось дзвонив мені номер замовника: +79… Росіяни. Сідають в машину два хлопця і дівчина. Я впав на дурника, питаю, що за номер такий цікавий, а дівчина каже: "іноземний". Сказали, що вони з Росії, з Москви. Так і хотілося запитати: "Ви там що, всі 120 мільйонів в одному місті живете?" Кого не запитаєш, всі з Москви. Я їх тролив і про багатство нації і про храми, коронне своє запитання задав, запитав в них чий Крим. Гробова тиша настала в машині, а потім хлопець каже: "А ми ще не визначились". Мені цікаво стало, в чому конкретно він не визначився. Вони одразу почали закидати мене стандартними фразами, типу: "Ми поза політикою", "Це не ми, це наше керівництво", "У нас складно боротися", "За що ви нас не любите?".

Наостанок я їх попросив, більше ніколи не говорити, що вільнолюбиві українці і росіяни брати. Заїхали на танку в моє місто і питають, чому ми їх не любимо...

Ще якось раз віз росіян. Сім’ю. Я почав до них трохи не так лагідно говорити, одразу запитав, чи не страшно було до нас їхати, ми ж тут дітей розпинаємо, кров їхню п’ємо… А чоловік мені каже: "Чоловіче, що ви мелете? В мене мама українка, я сюди додому приїжджаю". Розповів, що живе в Москві, багато років займається бізнесом.І зараз стало дуже складно. Там економіка руйнується, летить у прірву. Це помічають усі нормальні бізнесмени. На питання про Крим він сказав, що півострів був і є український. І він так само говорить своїм друзям в Росії про це.

Багато іноземців кажуть, що ми веселі і класні. Ну звичайно, в нас війна в країні, а ми по клубам їздимо. Я намагався щодня бути у вишиванці. Не тому, що це якісь понти, а тому, що я так відчуваю. Я спілкуюсь з іноземцями англійською мовою, і зовнішнім виглядом створюю обличчя країни.

Різні клієнти траплялися. З деякими навіть розвіртуалився – в Facebook ми друзі кілька років, а це в житті познайомилися. З волонтерами пересікався, з якими купа знайомих насправді, але людей, яких торкається війна 20%. В такі моменти задумуєшся, чи варто робити те все, чим ми на Сході займаємося. Тут машини, клуби, інше життя. Я був там, де всім не байдуже і бабусі, в чий город прилітає, і хлопцям, які воюють. Три з половиною роки був там, де всіх це стосується".

Але загалом, зізнається Борис, мета, яку ставив перед ним психолог, досягнута. Йому сподобалося таксувати і переконаний, що ця робота внесла свої плюси в його поведінку і сприйняття світу та людей. Зараз чоловік збирається займатися громадською діяльністю в Донецькій області. Переконаний, що потрібно відновлювати свій регіон, починати з вільних міст. І з цим переконанням не посперечаєшся.

"Я став трохи спокійнішим. Зрозумів, що не можуть всі бути воїнами. Сильна армія, коли сильна економіка. Хтось повинен працювати. Але майже кожен громадянин повинен відчувати, що війна в країні, а не на Сході. Донбас то далеко, а кордон по Сумській і Чернігівській області зовсім поруч. А від Харкова до Бєлгорода 40 кілометрів. Це варто розуміти і думати про тих, завдяки кому тут спокійне життя".

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

30 06 2018 19:18
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
СТАТТІ