Ветеран АТО: про роботу радником мера Дніпра, поезію і штурм Савур-Могили - iPress.ua
RSS
СТАТТІ

Ветеран АТО: про роботу радником мера Дніпра, поезію і штурм Савур-Могили

Спочатку він став волонтером на Майдані і в Криму, хоч і не збирався. Потім потрапив на війну добровольцем, туди, де були найжорсткіші бої. Після цього, його мобілізували і він відслужив ще більше року. А зараз колишній киянин розвиває місто Дніпро
Максим Музика доволі відома особистість у військових і волонтерських колах. Ще у 2013-2014 його запрошували на ефіри, як одного з лідерів громадської думки, писали інтерв’ю. Сам зізнається, що цього не прагнув. До цього призвела діяльність і небайдужість до того, що відбувається в країні.
Ветеран АТО: про роботу радником мера Дніпра, поезію і штурм Савур-Могили Фото: з особистого архіву Максима Музики

Зазвичай я розповідаю про ветеранів, які після війни влаштували власну справу і розвивають бізнес. Проте, є люди серед тих, хто повернувся з війни, які займаються іншими важливими суспільними справами. Про те, чому не міг не піти на війну, що вона йому дала, чому, коли пишуться вірші – погано та чому місцевій владі мало одного року, щоб змінити місто на краще – все це пояснив мені Максим Музика.

Козачки в Криму очікували,
що я мав виглядати як страшний бандерівець

"Все, що було до Майдану, ніби було в позаминулому житті. Часом складно згадувати, розуміти, що я цим колись займався.

До 1 грудня мене Євромайдан не дуже цікавив, я не надто вірив, що це все буде дієвим. А після розгону студентів мені товариш запропонував піти, і якось все більше почав відвідувати. Здебільшого вночі. Потрапив на штурм в ніч на 12 грудня.


Фото: з особистого архіву Максима Музики

Потім почалися полювання на журналістів. Я тоді орендував зал, де займалося 5-8 людей, тренував своїх друзів. Написав тоді пост в якому запропонував журналістам супровід. Було безліч репостів і реакцій на нього, але ніхто не звернувся. Потім був другий пост, який мав ефект. Я написав, що готовий тренувати безкоштовно всіх, хто відірве свій зад і прийде на 7 ранку на тренування. Цей пост був для мене криком душі. Того вечора мені написали близько 200 людей, що завтра прийдуть. Прийшло 24. Врешті я зробив дві групи. Були і журналісти, і активісти. Багато з тих людей потім стали і волонтерами.


Фото: з особистого архіву Максима Музики

Потім це все перейшло в кримські події. Тоді було страшно, а зараз вже смішно.

Ще тоді я брав квитки в касі і їхав до Криму поїздом. Можна було спокійно доїхати, хоча й у всіх вагонах перевіряли документи. А коли поїзд прибував о 4 ранку в Сімферополь, там на вокзалах групи по троє людей з собаками перевіряли сумки і документи. Хоча, в мене є гарна здібність – мене не помічають. І рідко чіпляються. Я додовбувався сам до патрулів, до козачків. Вони там фотографувалися, я зав’язував розмову, цікавився для чого приїхали. Не приховував, що приїхав з Києва. Козачки дивувалися, бо очікували, що я мав виглядати як страшний бандерівець.

У наших активістів там була квартирка, першу ніч я провів там. А наступного ранку поїхав в Донузлав, де затопили наші кораблі. Їздив на військовий аеродром в Новофедорівці. Спілкувалися з нашими військовими, з росіянами. Страшно трохи стало в Севастополі. Там наші дівчата із Спільнобачення були такі перелякані, що мимо волі і сам починав боятися. Їздив ще у Феодосію на базу морпіхів, де був мій знайомий фотограф, ночував там у них. Посеред ночі перелазив через паркан, бо вони були в оточенні російських військових. Був у Керчі.

Повертався до Києва якраз у день "референдуму". В Сімферополі біля будівлі Ради Криму фотографував і козачків, і "беркутів". В мене було гарне портфоліо. Постив тоді "Заметки с полуострова". Вони мали багато переглядів – тоді це було актуально".

Ми виконали завдання – зайняли Савур-Могилу.
Її треба було втримати

"Насправді, я не дуже хотів допомагати армії. Але у 2-ий батальйон Нацгвардії пішов мій друг Льоня Кантер (режисер, продюсер, який помер у червні 2018 року). В 1-ий пішов його друг Мирослав Гай (волонтер). Я тоді зібрав гроші, купив їм берці, трохи допоміг.

Ми після Майдану хотіли відкрити антикорупційну громадську організацію. А потім Рома Сініцин написав, що шукає офіс для складу. Вони з Георгієм Тукою створили тоді волонтерську групу "Народний тил". Я запропонував їм приміщення, у мене якраз був вільний офіс. Але я не маю відношення до фонду. Я лише направляв донорів, розвозив з Ромою допомогу на вихідних. Якраз в червні-липні їздили постійно.


Фото: з особистого архіву Максима Музики

В кінці липня мене почало накривати. Зазвичай ми виїжджали з мирного міста в ніч з п’ятниці на суботу. Там бачили людей, розбиту техніку, втомлених хлопців, а потім поверталися в місто, де люди йшли з концертів і дискотек. Я вирішив, що вже не можу так просто сидіти. В мене з’явилися перші знайомі поранені. Думав спочатку йти в Айдар. Мені Родіон Шовкошитний запропонував у добровольчий підрозділ, який ніби тільки формувався при 3-му полку спецназу, при головному управлінні розвідки. Він теж туди збирався. Так і потрапив в так звану групу Гордійчука (Ігор Гордійчук - очолював загін спецпризначення, що виконував завдання глибинної розвідки в тилу противника, командував операцією із взяття під контроль стратегічної висоти Савур-могила, згодом став Героєм України).

1 серпня ми приїхали в Краматорськ, у нас ні зброї не було, нічого. Нас лише записали. Я вперше тоді тримав автомат. Там вже була група "Луганськ", якою керував Темур Юлдашев (чемпіон світу і Європи, майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу з Луганська, загинув у боях за Савур-Могилу). Я потрапив до групи "Харків". Приїхав до нас Гордійчук і сказав, що відправляють на Савур-Могилу, і хто готовий, має побути біля штабу. З групи Юлдашева всі сказали, що поїдуть, окрім одного, якому потрібно було з Луганська забирати родину.

А я подумав, що з нашої групи ніхто не поїде і визвався їхати – хтось мав бути з нашої групи, хоча ми і були недосвідченні. Зі мною поїхав і мій напарник Сергій Бистров. Він потім зазнав поранення під час штурму Савур-Могили.

Нас було семеро і Гордійчук – Білосніжка і сім гномів. Оскільки я був єдиним офіцером, мені дали автомат і ми з одним автоматом на сімох полетіли на вертольоті. Не знали куди і що. Казали, що на два дні, а ніхто ж тоді не розумів, що це могло бути і на два тижні, і на два місяці.

Два штурми відбулись без нас. На третій пішли і ми. Якраз ми були на тому успішному штурмі, коли зайняли Савур-Могилу. Потім потрібно було утримувати позиції. Для цього залишилися в основному бійці з 51-ї бригади і четверо добровольців, в тому числі і я. Провели там дві доби, незважаючи на те, що нас крили міномети і САУ. А 9 серпня разом з Гордійчуком повернулися в Краматорськ. Я, як напівволонтер, відпросився в Київ, щоб дещо привезти, а в цей час хлопців знов кинули на Савур-Могилу. Так я не потрапив на героїчну оборону Савур-Могили. Інформації було мало, були чутки, що Гордійчук загинув, із хлопців хтось зник безвісти, хтось загинув. Про Темура тоді була інформація, що він в полоні. Я був дуже злий на Гордійчука, що він забрав туди хлопців без досвіду. Хоча, і тоді, і зараз розумію, що інших варіантів не було. Він – найлюдяніший командир, який в мене був.

На крайньому обміні полоненими повернувся останній з тих, хто потрапив в полон після Савур-Могили. Понад три роки він був в полоні.

Якось один знайомий сказав, що їде в донецький аеропорт робити репортаж. Я запропонував поїхати разом. В середині жовтня я там провів чотири дні. Там мене сфотографував Сергій Лойко (письменник, написав відомий роман "Аеропорт") і моя реклама потрапила на рекламу мобілізації. Я не "кіборг". Мені було смішно, що після цієї реклами, мене одразу мобілізували.

Четвертою хвилею був мобілізований як офіцер запасу. Після перепідготовки був направлений у 30 бригаду командиром взводу. Але одразу перевівся в 73 морський центр спеціальних операцій у другий загін, став командиром групи спецназу. Був командиром групи до кінця квітня 2016 року. Підірвався на розтяжці по своїй дурості. Але пощастило, що тільки м’ясо нашпигувало, три уламки в око. Але все ціле і це фігня".

Якщо вірші не пишуться, мені спокійніше.
Коли вони лізуть, це неприємне відчуття

"Історія про Савур-Могилу є в книзі "Савур-Могила – воєнні щоденники", яку я написав через рік після тих подій. На той час Андрій Пальваль, який був на обороні Савур-Могили, в якості своєрідної терапії писав свої враження. І так в нас вийшла спільна книга – я писав про штурм, а Андрій про оборону. Коли занурюєшся в ті спогади, воно ніби відпускає. Андрію книжка точно допомогла, подіяла, як адаптація. Він мені розповідав. А віршики… писав. Почав постити. Їх накопичилося. Збирав по фейсбуку для збірки "Тихотворения". Я до них ніколи серйозно не ставився.

Не пишу, тому, що мені захотілося. Пишу тоді, коли воно з мене виходить. Коли є тиск і воно з тебе лізе. Я порівнюю з тим відчуттям, коли хочеться блювати – це ж неможливо стримати. Причому, коли я пишу, не знаю про що писатиму, який буде ритм, як розвернеться. Якщо вірші не пишуться, мені спокійніше. Коли вони лізуть, це не дуже приємне відчуття.


Фото: з особистого архіву Максима Музики

Я хотів написати роман, але двічі вже видаляв. Важко. Прозу мені простіше писати як зліпок. А сюжет, лінію, зв’язки мені важко прослідковувати.

Кажуть, є два типи літератури: автобіографічна і погана. Тобто, ти або пишеш про те, що прожив, або те, що вигадав. Або ті, хто був на війні, писатимуть про те, що бачили і пережили, або це напишуть історики і перепишуть цю історію не один раз. Я багатьох підтримував в тому, щоб вони писали книжки про пережите на війні. Ми не можемо контролювати хто що писатиме чи вигадуватиме про війну, але ми можемо писати про те, що бачили самі".

Мені цікаво займатися парками Дніпра,
тут я можу показати зміни

"Ще під час Майдану познайомився з Філатовим (Борис Філатов – міський голова Дніпра) і коли я демобілізувався, він мені запропонував переїхати у Дніпро на роботу. Але я хотів побути з дітьми. До кінця 2016 року був в Києві. Але став його радником. Спочатку з ветеранських питань. Наводили лад, бо там були проблеми.

Зараз вже нормальні люди очолюють цей напрямок.

І я готовий був зайнятися чимось ще. Він мені запропонував навести лад у всіх парках і скверах міста. Зараз я очолюю цей напрямок. Від цього року Філатов має повноту влади. І зараз він починає робити ті речі, які давно варто було б зробити. Але все впирається у виконавців.


Фото: з особистого архіву Максима Музики

Наприклад, з усіх парків міста лише три мають землеупорядну документацію. З усіма іншими в принципі нічого не можна робити. Дерева потрібно поставити на баланс, зробити інвентаризацію. Парки знаходяться на балансі у чотирьох різних департаментах. З точки зору менеджменту – це нонсенс. Думаю, за кілька років, ми все зробимо. Адже, 20 з гаком років ніхто цим не займався.

В місті близько 150 зелених зон, заборонених до будівництва, на них потрібно розробити землевпорядну документацію, щоб ми могли там наводити лад і робити їх гарними. Мені це наразі цікаво, бо на цій ділянці я можу показати наочний результат – як було і як стало. Які збитки були тоді і які прибутки є зараз.

90% моєї роботи – це комунікація. Я розрулюю конфлікти, допомагаю координувати роботу різних департаментів.


Фото: з особистого архіву Максима Музики

Мені подобається завдання, яке переді мною поставили і вірю, що покажу результат. Але я Філатову сказав, що це моє останнє завдання в Дніпрі. Якраз років на сім".

 

Війна – це завжди важко, але вона відкриває в людях нові сторони і, можливо, здібності. Повернувшись з неї люди знаходять себе у тих справах, про які раніше і не думали. Сьогодні Максим Музика прагне перетворити Дніпро у гарне, зелене і доглянути місто. Думає написати роман. І як би важко йому не писалися вірші – виходять вони чудовими.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

31 07 2018 16:50
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
СТАТТІ