Більшість місцевих депутатів і чиновників Слов'янська досі допомагають терористам, - Жданов

Держава дала нам зброю і боєприпаси, все інше дали нам люди, або батьківський день для Збройних Сил України

Субота та неділя вже декілька місяців для мене, як і для тисячі інших волонтерів, – «батьківський день» для Збройних Сил України.

Батьківський, тому що пригадую своє дитинство: знаходячись у піонерському таборі, з нетерпінням чекав у суботу чи неділю приїзду батьків. Адже вони завжди приїжджали з подарунками, з різноманітними ласощами, цукерками, шоколадом, фруктами.

Фото: Богдан Бортаков

Сьогодні країна, волонтери стали такими «батьками» для наших героїв на Східному фронті. Кожного дня невеличкі струмочки та потічки волонтерської допомоги зливаються в досить потужний потік тилового забезпечення. І неважливий конкретний внесок кожного окремого волонтера, головне бажання допомагати, бути корисним.

Наприклад, я із своїми друзями в якості підшефних обрали батальйон «Київ-1»: там мої побратими з Майдану, з багатьма з них ми пройшли Революцію Гідності. Регулярно возимо їм гуманітарну допомогу: бронежилети, їжу, спорядження, два рази вдалося привезти легкові автомобілі, адже батальйон був практично без автівок. 
Але зараз не про це, а про окремі враження із зони АТО.

Враження перше: найкраща агітація проти сепаратистів та російських найманців – це мирне життя. 
До цього був у Слов’янську 12 липня. Місто тоді справляло дуже гнітюче враження: практично на кожному перехресті залишені блокпости, завалена барикадами держадміністрація та міськвиконком, обірвані тролейбусні лінії, сліди від куль, закриті магазини, води та електрики в квартирах немає.

Сьогодні, через два тижні потому, ситуація докорінним чином змінилася: працюють магазини, хоча ціни там ще дещо вищі, ніж у нас в Києві, розчищені вулиці, практично весь Слов’янськ з електрикою та водою, незабаром обіцяють пустити тролейбуси.

А головне – при в’їзді у Слов’янськ є два красивих озера: шикарні курортні місця. Сьогодні там відпочивають люди. Не лише місцеві жителі, а й наші військові, які звільняли це місто і зараз там знаходяться. Вони плавають та загорають.

Мирне життя повертається до міста. Хоча іноді в такій гротескній формі: поряд у купальниках та плавках місцеві жителі та озброєні українські вояки. Правда, це вже нікого не бентежить.

Остання плітка, яка гуляє Слов’янськом: хлопці зі Збройних Сил – це наші захисники, вони допомогли звільнити від сепаратистів місто, воно ожило, запрацювало. Але ми боїмося, що коли вони підуть, то прийде «Правий сектор» і нас всіх постріляє.

Сюр по повному.

Враження друге: про те, як українці замінили собою державну машину, яку ж самі і побудували. 
Так сталося, що цього разу ми побували не лише в батальйоні «Київ-1», а з’їздили до батальйону «Київська Русь», який зараз дислокується на горі Карачун. Справжній Батя, комбат, Олександр Гуменюк, якого дуже поважають бійці, сказав геніальну фразу: «Держава дала нам лише зброю та боєприпаси, все інше нам дали люди».

Дійсно, бронежилети, засоби зв’язку, автомобілі, продукти – все привозять волонтери. Про неабиякий господарський хист командира та реальну допомогу свідчать гори картоплі та цибулі, складені біля їдальні.
Висновок з цього і оптимістичний, і песимістичний одночасно.

Ми – українці, дуже дивні люди. З одного боку, ми створили корупційну, бюрократичну державну машину, яка не здатна забезпечити Збройні Сили. Та і в іншому ця машина не справляється.

З іншого – самі абсолютно добровільно замість цієї державної машини виконуємо її функції. І виконуємо доволі успішно.

Враження третє: про зрадників.

Вдень у звільнених містах все дуже пристойно: місцеві посміхаються, говорять, що Україна єдина та радісно махають руками услід авто з київськими номерами.

Правда вночі на горі Карачун регулярно стріляють. При проїзді зеленки вояки нервово реагують на кожний рух.
Переважна більшість депутатів та місцевих очільників співпрацювали з російськими найманцями і намагаються і зараз їм потихеньку допомагати.

Опиратися на місцеву владу наші військові не можуть. Водночас, власних розпорядчих повноважень у військових немає, дуже важко проводити оперативну роботу серед місцевих, а місцева міліція переважно була на боці сепаратистів.

До речі, якщо був би введений військовий стан, то ситуація б докорінним чином змінилася. Це б надало нашим військовим додаткові можливості контролювати ситуацію у звільненій місцевості на цілком легальних підставах. Отака ціна (далеко не вся) не введення воєнного стану.

Джерело: facebook.com/Ігор Жданов