Чому ми бездержавні?
Замість преамбули: Згідно з індексом Fund for Peace, порівняно з 2008 роком Україна 2013 року має гірші показники дієздатності держави. Загальний результат держави на 4,9 пунктів нижчий, аніж п’ять років тому (70,8–65,9).
На 22-у році незалежності українці можуть із повним правом уважати себе бездержавною нацією. Не тому, що залежать від чужих захцянок та енергоносіїв, і не тому, що у парламенті та в уряді засіли як не чужинці, то принаймні не українофіли. Ми є бездержавними з цілком банальної та простої причини: за два з лишком десятиліття не спромоглися ні витворити власної моделі держави, ні прислухатися і перейняти чужі, зручні і випробувані.
Займенник "ми" тут є доречним, хоча розумію, що певна частина моїх читачів заперечуватиме причетність "нас" до цього історичного провалу. Мовляв, громада ніколи і нічого не вирішувала в цій країні, а якщо й бажала стати дотичною до чогось, то діставала за це по руках і по губах…
Але такий підхід є півправдою, якщо взагалі не брехнею. Ясно, як білий день, що упродовж незалежної історії спільнота мала щонайменше кілька нагод, аби вказати своїм "провідникам" на їхнє місце, аби обрати собі ліпших і втямливіших, аби убезпечити себе від пройдисвітів і крадіїв. І жодного із цих шансів не було використано на повну, завжди ми кидали розпочате або ж власними руками нищили здобуте.
Так трапилося і з Майданом, який, за словами Оксани Забужко, "затоптали як образ… замусолили, заблювали, запаскудили. Ідеали ж нікуди не зникають. А виникає ситуація фарсових симулякрів — коли ідею комусь конче треба скомпрометувати...".
Дивлюсь я тепер на поневіряння врадіївських селян у столиці, і дивуюся, як їхніми бідами торгують і політики, і так звані "попутники". Сто тисяч умовних одиниць, запропонованих Мельниченкові (див. stainlesstlrat), не підірвали український Ю-тюб, не спричинили зайвих запитань до "гендляра із врадіївського храму". Вони навіть не змусили працівників "традиційних ЗМІ" ретельніше поцікавитися історією торгу. Дивна байдужість, а, може, навіть не байдужість, бо власне кажучи, йдеться про традиційне замовчування всього, що "дискредитує опозицію".
Отак, замовчуючи, голосуючи "за менше зло", ми отримували Кучму, Ющенка, Тимошенко, Януковича. З деяких ліпили собі кумирів, з інших – злих демонів. Поза тим, усі ці персонажі нашого політичного зоопарку насправді є і залишаються відданими адептами системи. Успадкованої від совєтів, прогнилої, здискредитованої, та все ж цілком придатної для їхнього комфортного правління. По-суті своїй бездержавної, бо хіба можна уважати корумпований, неструктурований, безконтрольний (коли йдеться про центр і регіони) утвір модерною державою? Системи, у якій превалюють, за висновком В’ячеслава Липинського, "необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша".
…А насправді мотивацією нашого вибору ніколи не були державницькі інтереси, радше самовдоволення від того, що діємо, як нам хочеться, що голосуємо або "за гарні очі", або "щоб сусіду повилазило".
…А насправді наші протести починаються не з бажання щось змінити у цій країні, а зі злості на самих себе за невдалий вибір, зі злості на тих, хто вмостився ближче до сонця або до корита.
А злість, знано, поганий порадник…
Оригінал: ihorhulyk.livejournal.com
