Люди не повстають, тому що немає сенсу страждати

Та все просто, чуваки.

Революція може бути без жертв і крові. Але її не може бути без готовності постраждати.

Запитайте себе: я згоден(на) померти за те, щоб президентом України був не Янукович, а Кличко чи Яценюк? Ув'язнення Януковича і звільнення Тимошенко компенсує сирітство моїх дітей? Заміна Азарова на Турчинова варта того, щоб я втратив(ла) здоров'я? Я готовий(ва) залишитись без роботи, квартири й машини, щоб у Києві був законно обраний мер?

Під час Помаранчевої революції особисто я відчував таку готовність, хоча небезпека була, чесно кажучи, досить примарна. Не скажу, що я жив аж так погано, що мені не було що втрачати, але в повітрі була якась доленосність, і було відчуття на рівні віри, що в разі чого жертва не буде даремною. Можливо, це і є той революційний невроз, про який ідеться в однойменній книзі.

Зараз такого немає. Люди, які є зараз опозицією, своїми діями протягом років довели, що будь-яка жертва, інвестиція, довіра до них із високою ймовірністю буде марною. Людей, чия перемога варта бодай якоїсь жертви, на видноколі нема. За таких умов вмикається інстинкт виживання і збереження калорій до кращих часів.

Прошу не сприймати це як агітацію проти акцій протесту. Я на них ходжу, коли маю змогу. Але мені на них ніяково.

Оригінал: facebook.com/otardovzhenko