Австрійський прецедент
Розгублені жителі, яких виганяли з будинків і заганяли в товарні вагони: ось як виглядає колективна розплата за підтримку біснуватого вождя! Цей прецедент переконує українців, що історія сувора, але справедлива.
Він гарантує, що після закінчення гібридної війни наші недруги обов'язково будуть відповідати за все, і навіть пасивна причетність до путінської агресії не залишиться безкарною.
"Запитайте про колективну відповідальність у судетських німців", - для вітчизняної блогосфери це потужний аргумент.
Проблема в тому, що 2018 рік ознаменувався ще одним схожим ювілеєм. Вісімдесят років тому, в березні 1938, Гітлер анексував Австрію.
Березневий аншлюс супроводжувався таким же захопленням натовпу, такими ж букетами квітів, таким же демонстративним плебісцитом. І у австрійців теж можна було б запитати про колективну відповідальність, але отримати зовсім іншу відповідь.
Настрої і вчинки середньостатистичного австрійця після 1938 року не відрізнялися від настроїв і вчинків німця з Судет. Народного тріумфування з нагоди приєднання до Німеччини в Австрії було нітрохи не менше.
Австрійці теж вважалися німцями і повноправними громадянами Рейху, теж несли військовий тягар, теж служили у вермахті і СС, а кожен шостий з них був у складі НСДАП.
Проте на Московській конференції 1943 року союзники, які переслідували власні політичні цілі, проголосили Австрію "першою жертвою Гітлера". Відтепер всі мешканці анексованої країни були постраждалими від нацизму - як чехи, або поляки.
Це визначило долю мільйонів людей після 1945 року.
Будь-який австрієць не вважався співучасником гітлерівських злочинів, а потерпілим.
Денацифікація в Австрії виявилася недовгою і здебільшого символічною: зазвичай нацисти, яких люстрували просто переходили з одного відомства в інше, дозволяючи керівництву відзвітувати про успішне "очищення".
Через кілька років будь-які переслідування припинилися, і колишні члени НСДАП зайняли гідне місце в новому австрійському суспільстві.
В австрійській політиці діяла негласна джентльменська угода: не докоряти опонентам нацистським минулим. Зате австрійські євреї, вцілілі під час Голокосту, виявилися зайвими для відроджуваної країни.
Власність, забрана у них після аншлюсу, що згодом за безцінь перейшла до нових арійських господарів, в більшості випадків повернена не була.
Австрійці, які заволоділи цим майном, теж вважалися жертвами Гітлера, - не станеш же відбирати квартири і магазини у одних жертв, щоб повернути іншим!
Підтримуючи офіційну "доктрину жертви", Австрія десятиліттями замовчувала незручне минуле. Інколи доходило до курйозів.
У 1964 році в Зальцбург прибула американська знімальна група, яка працювала над мюзиклом "Звуки музики". Хоча дія фільму відбувалася безпосередньо під час аншлюсу, міська влада заборонила кіношникам розміщувати на будинках прапори зі свастикою: "У Зальцбурзі ніколи не було нацистів!".
Пригрозивши використати у фільмі реальну кінохроніку кінця тридцятих, американці все-таки добилися свого. Але стрічка, яка здобула п'ять "Оскарів", передбачувано провалилась в австрійському прокаті.
Лише до кінця 1980-х країна дозріла для чесного діалогу про власну історію.
У 1990-х прозвучали перші офіційні вибачення: "Ми вважали, і як і раніше вважаємо, що поняття колективної провини до австрійців не застосовується, але ми визнаємо колективну відповідальність".
У 2000-х стали виплачуватися компенсації жертвам Голокосту і остарбайтерам. Але на той час більшість австрійських нацистів встигли померти, будучи поважними і шанованими громадянами. А економічні активи, відчужені за часів Гітлера, встигли збагатити нових австрійських власників і їхніх нащадків. Так що з колективною розплатою за нацистські гріхи в Австрії явно не склалося...
Після 2014 року нам дуже хочеться вірити в справедливу і закономірну історію.
Історію, яка неодмінно всіх розсудить і роздасть "всім сестрам по сережкам". Історію, де немає нічого незаслуженого і невиправданого; де чесність завжди винагороджується, а зло карається; де за свої дії, або власну бездіяльність обов'язково доводиться відповідати.
У нашому уявленні Судети уособлюють саме таку невблаганну історію. Але досить порівняти післявоєнну долю судетського німця з післявоєнним життям австрійця, і ця наївна віра похитнеться.
Ти радів входженню до складу Рейху, зустрічав німецьку армію квітами, хизувався зі свастикою, поспішав на гітлерівський плебісцит, вітав нові порядки, схвалював цькування євреїв?
Якщо при цьому ти перебував в Карлсбаді, то все пропало. Але якщо ти робив рівно те ж саме, перебуваючи в Інсбруку, то все в порядку.
Ніхто тебе ні в чому не звинуватить. Навіть якщо свого часу ти примудрився вступити в НСДАП, ти все одно будеш вважатися потерпілим від нацизму. Ти жертва - на відміну від грудного судетського немовляти, вимушеного розплачуватися за гітлерівські злодіяння разом з батьками.
Який висновок випливає з усього вищевикладеного? Дуже простий.
У історії немає невблаганних і правильних законів - у неї є обставини. І часто доля людини залежить від цих обставин набагато більше, ніж від його власних поглядів і вчинків.
Анексовані Судети - дуже зручний історичний прецедент. Він дозволяє з глибокодумним виглядом розмірковувати про відповідальність, про вищу справедливість, про неминучу розплату.
Анексована Австрія - дуже незручний прецедент. З нього не сфабрикувати повчальну проповідь, ним не пригрозив ворогові, він не підбадьорить воюючих українців у скрутну хвилину.
