Поки я не каліка і живий, зі своїми однодумцями розвиваю антифашизм на Херсонщині, - боксер
Павло Іщенко - наймолодший і найлегший боксер олімпійської збірної. Хлопець не так давно почав підійматися на п’єдестал у серйозних змаганнях, тому він ще мало відомий українським вболівальникам. Коли я почав готуватися до інтерв’ю з ним, то не знайшов в Інтернеті нічого, окрім інформації про завоювання ним ліцензії на Олімпійські ігри в Лондоні. Готуючи стандартні запитання я ще не уявляв, який нестандартний спортсмен буде на них відповідати. Після трьохгодинного інтерв’ю, я кардинально змінив своє уявлення про боксерів. Пропоную вам прочитати найцікавіші вирізки з того, що розповів про себе Павло Іщенко.
- Як ти зацікавився панк-культурою?
- Все почалось з того, що в тринадцять років мама дала мені послухати гурт "Аліса". Їх пісні мені тоді здавалися глибоко філософськими, дорослими. Тоді я був у пошуках самого себе. Згодом я натрапив на гурт "Король и Шут", мені сподобались ці чудаки, цікавий грим, веселі зачіски, виглядало нестандартно. Я дізнався, що це панк рок, почав читати про їх культуру, ходити на концерти, втягнувся в їх тусовку і субкультуру. Мені сподобались їх ідеї, наприклад, DIY (Do It Yourself)
- Ти щось робив своїми руками?
- Не в тому справа. Панки розуміють під цим салоганом інше: ти маєш добиватися всього самотужки, не сподіваючись на когось іншого. Наприклад, стати популярним без допомоги продюсерів, іміджмейкерів. До речі, якщо зможу, відкрию звукозаписну студію, де кожен зможе грати на гарних інструментах і записувати свою музику безкоштовно. Це дасть можливість багатьом музичним гуртам досягти популярності, їм не потрібно буде лягати з кимось у ліжко, щоб записати диск. Це благодійний проект, про який я мрію. А щодо мого DIY, то в боксі мені раніше ніхто не допомагав, ми з батьком самі всього досягали, до того ж я ще й перший панк-спортсмен, принаймні в збірній так точно.
- По тобі й не скажеш, що ти панк…
- На ліцензійному відборі я був з ірокезом. Зараз в мене чуб, проте в себе в Херсоні я ходжу в червоних джинсах, характерних футболках, що часто вводить в оману місцевий дрібний криміналітет. В пошуках легкої наживи вони відправляються "на курорт" (в нокаут – авт.)
- Ти підтримуєш усі ідеї панків?
- Не всі, наприклад, антиглобаліст з мене нікудишній, я люблю попоїсти в Макдональдс, до того ж ношу екіпірування міжнародних брендів. Взагалі, головна ідея, якою я захоплююсь у панк культурі - це анархія, порядок без органів влади, коли будь-яка людина може залишити свої речі на вулиці, знаючи, що їх не поцуплять, коли люди достатньо освіченні для самоорганізації. Але для цього потрібний досить високий рівень культури й освіти, щоб відбити бажання у людей паразитувати один на одному.
"Команді потрібен цап відбувайло"
- Тебе не вважають білою вороною у збірній через твої погляди?
- Я звик бути одинаком, завжди відрізнявся від інших. Проте у збірній мене прийняли як молодшого брата у велику родину. В нас немає ніякої дідівщини, всі один одному допомагаємо, бо в нас спільні інтереси і мета. Хіба тільки вусатий може дати ременя (боксер вагової категорії до 91 кг, Олександр усик – авт.), - усміхається Павло. - Я розповідав хлопцям про свої ідеї, вони зі мною погоджувались, але в більшості зараз домінують прості життєві проблеми: як матеріально забезпечити своїх рідних. Ми всі виросли в бідних родинах, тому хлопці піклуються, щоб їхні діти росли в інших умовах. Я сподіваюся, що коли вони подорослішають і матеріально зміцніють, самі повернуться до цих ідей.
- Є хтось в команді, з кого ви постійно кепкуєте?
- У команді - ні. В нас всі жарти і підколи стосуються нашого колишнього масажиста, на прізвисько Ліман. Він в нас цап відбувайло. Наш психолог пояснював, що коли команда постійно переносить тяжкі навантаження, їй потрібен той, на кому вона може зняти стрес. В нас це Ліман, - усміхається Павло, - постійно жартуємо з його будови тіла, він схожий на жабу, до того ж прізвище чудернацьке.
"Мені часто погрожують вбивством у під’їзді"
- Яке в тебе ставлення до інших національностей?
- О, це одна з моїх улюблених тем. Я антифашист, для мене є тільки дві національності: достойні і недостойні люди. І ті, й інші є у всіх народах. В Херсоні я був першим, хто започаткував антифашистський рух і досі залишаюся найактивнішим його членом. Я радикально борюся з організаціями, які пропагують праві ідеї в моєму місті. Через це доволі часто приходять анонімні погрози, де мене обіцяють зарізати в під’їзді, залишити калікою і т.д. На щастя, в цих недомірків духу не вистачає зробити те, про що вони пишуть. Тому поки я не каліка і живий, зі своїми однодумцями розвиваю антифашизм у Херсонщині. Окрім цього ми ще підіймали питання захисту тварин та екології. Одного разу бойкотували цирк, поширювали матеріали про те, що тварини там утримуються в жахливих умовах, що над ними знущаються. Але все закінчилось тим, що приїхала машина повна Беркуту і всі розбіглися. Після цього ми обмежувалися діяльністю в соціальних мережах та персональним спілкуванням. Мені приємно, що всі мої друзі завжди викидають сміття в смітник, ми часто ходимо з повними кишенями фантиків, поки не знайдемо урну. Це наш персональний вклад у охорону довкілля. Нажаль, після мого від’їзду, більшість наших "зелених" проектів загальмувалися. Але я збираюся, принаймні, у своїх інтерв’ю і виступах вставляти п’ять копійок про проблеми довкілля. Якщо вдасться досягнути успіху в спорті, буду використовувати своє ім’я для поширення "зелених" ідей.
"Батько власноруч зробив нам зал для тренувань"
- Чому ви тренуєтесь у маленькому залі?
- В нас конфлікт з іншими тренами, для них ми занадто чесні… Коли ми з татом переїхали в Херсон з Камчатки, мені тоді було 9 років, всі відносилися до нас, як до чужинців. Тато почав тренувати дітей і не захотів брати з них за це гроші, тільки по дві гривні на воду після тренувань і тенісні м’ячики. Коли збирались гроші на змагання, тато завжди брав рівно стільки, скільки потрібно було, а якщо щось залишалось, роздавав назад. Це сильно підривало налагоджену схему поборів і "аборигени" змовилися проти нас, почали усіляко шкодити… не хочу навіть згадувати увесь цей бруд. Тато знайшов невеличкий зал у старому дитсадку, своїми руками відремонтував його, купив необхідні снаряди. Там, звісно, тіснувато, коли тренується більше 3 людей (а тато окрім мене тренує ще мого брата і двох маленьких хлопців ), проте нам ніхто не дошкуляє.
- Ти рівняєшся на татка?
- Він для мене ідеал чоловіка. Взагалі, я йому майже всім зобов’язаний. Якби не він, я б не досяг і половини свого успіху. Раніше, коли ми тільки починали, грошей зовсім не було, ми економили на всьому. Якщо їхали в інше місто на змагання, брали найдешевші апартаменти, тато спав на підлозі, а мене вкладав на диван, щоб я міг відпочити. Собі купував булку з кефіром, а мені нормальні продукти, щоб я їв як справжній спортсмен. Він себе не шкодував, важко працював, влітку їздив на заробітки за кордон, тільки щоб нас з братом забезпечити всім необхідним для навчання і тренувань. Мені дуже приємно, що зараз я достатньо заробляю, щоб забезпечувати батька, і він теж їсть як спортсмен. Я намагався робити це ще змалку: бути турботливим і щедрим як він, хоч і часто не мав з чого. Коли мені надходила стипендія, я завжди витрачав її на те, щоб нагодувати сусідів в гуртожитку, позичав і не вимагав повернути. Тато навіть почав брати мої фінанси під контроль і відкладати більшу частину зароблених грошей на мій рахунок у банку, щоб я їх не розтринькав.
- А було таке, щоб ти розтринькав їх усі?
- Так, я на початку місяця віддав майже все тим, в кого закінчилися гроші й не було чого їсти, а під кінець і сам опинився в такому становищі. Я тоді поклав поряд з собою капелюх на східцях гуртожитку і попросив сусідив дати якісь дрібні гроші, щоб повечеряти. Ніхто з тих, кому я допомагав не кинув а ні копійчини, хоча я знаю, гроші в них були. Тоді в капелюсі назбиралося трохи менше двох гривень, я купив собі Мівіну і зрозумів, що можливо мої мрії про рівність і гідне життя для людей утопічні.
"Апетит мій – ворог мій"
- Квартира в подарунок за медаль - мотивація для тебе?
- Мені зараз ніде жити. Коли закінчиться Олімпіада, потрібно буде шукати житло. Тому квартира мені зараз дуже потрібна. Якщо подарують квартиру у Києві, зможу продати її і купити дві в Херсоні: собі й татові.
- А переїхати у Київ не бажаєш?
- Ні, не люблю великих міст - це мурашники. До того ж я дуже вдячний Федерації боксу Херсона за підтримку, не хочу йти від них. Моє місто мене у всьому влаштовує, шкода тільки фаст-фудів мало. Я їх обожнюю, правда, перед Олімпійськими іграми це не актуально, треба слідкувати за вагою.
- Тобі це важко дається?
- Є трохи, я важу шістдесят два, а боксую в п’ятдесят шість. Враховуючи, що я і так худий, скидати ще шість кілограмів важкувато. Але в моїй ваговій категорії робити нічого, там виступає Вася Ломаченко, а я не звик бути другим, тому боксую в легшій категорії. Вагу дійсно важко тримати. Якось, перед чемпіонатом Європи, я наївся в літаку і набрав зайві півтора кілограми, а наступного дня потрібно було зважуватись.
- То ти прийшов з такою вагою?
- Звісно ж ні, довелося за ніч скинути зайве. Я лежав в гарячій ванні, випив проносне, все це виснажило мене і я не встиг відновитися. Тоді я програв одному ірландцю, але пообіцяв, що в нас буде реванш. Тепер він потрапив на Олімпійські ігри і ми будемо битися. Я відправлю його "на відпочинок".
На фото: Павло Іщенко (ліворуч) та Тарас Шелестюк
"Мріяв бути лікарем"
- Батько змалку готував тебе до Олімпійських ігор?
- Ні, тато змушував мене вчитись. Він казав мені, що спорт може закінчитись в будь-яку хвилину. А потім, без знань, я опинюсь на смітнику. Коли ми з ним були на зборах, в перервах між тренуваннями він слідкував, щоб я читав книгу, вчив білети до екзаменів. Завдяки йому я закінчив школу екстерном в десятому класі. І навіть зараз, після Олімпіади, батько хоче, щоб я сів за навчання і підтягнув те, що пропустив в університеті.
- А на кого ти вчишся?
- На юриста, хоча з дитинства хотів бути лікарем: хірургом чи патологоанатомом. Але професія лікаря вимагає повної віддачі у навчанні, а це важко було поєднати зі спортом, тож я вирішив піти на юриста. Насправді, я не знаю, де буду працювати, якщо покину спорт. Іти в правоохоронні органи я не хочу, бо там буду змушений іноді звинувачувати безневинних людей, а адвокатом - захищати винних. До того ж, після того як я відслужив в армії МВС, в мене упереджене ставлення до деяких працівників цієї структури.
- Насолили тобі чимось?
- Там не любили таких як я, спортсменів. Знали, що я не міг їх вдарити, бо всюди були камери, навіть у туалеті. Користуючись цим, багато хто всіляко ображав мене. Зараз, ідучи по вулиці, я пильно придивляюся до міліціонерів в надії побачити знайоме обличчя…
На фото: Павло Іщенко (праворуч) та Роман Вірастюк
"Вмерти хочу в Тибеті"
- Павло, чого ти боїшся?
- Смерті рідних. Їх життя – моя ахіллесова п’ята. Колись я думав набити собі зірку на колінах, мовляв, ніколи на них не встану. Тато вчасно пояснив мені, що все це дурість. Якщо моїм рідним буде загрожувати небезпека, я стану навколішки, навіщо собі брехати.
А от за своє життя я не боюся, готовий вмерти хоч зараз.
Але з дитинства мріяв, що це буде в Тибеті, на горі Кайлас. Її досі ніхто не підкорив, більшість з тих, хто намагався, вмерли підчас сходження. Буддисти та індуїсти вважають, що ніхто із смертних не може цього зробити, бо там живуть їхні ідоли. Тому я вирішив, що на схилі років спробую цей горішок і поборюся з мешканцями гори. Якщо й помру - то змагаючись.
Дебютне інтерв’ю боксера робив Богдан Метенько
Оригінал: fbu.net.ua