"Адміністрація Байдена зробила деякі речі дуже добре, зокрема, викрила плани російського вторгнення і створила коаліцію на підтримку України. Інші речі – помірно добре: надала українцям високотехнологічне озброєння, хоча й після тривалих мук, зволікань і ухилянь. Однак, вона часто підриває свою справу стратегічно безглуздими заявами", – пише д-р Еліот Коен у своїй статті для The Atlantic. "Іноді це відбувається у формі витоку інформації від офіційних осіб до дружніх журналістів, які потім повідомляють про побоювання щодо російської ескалації, сподівання на переговори та сумніви щодо спроможності України. Частіше це проявляється у небажанні говорити очевидне: ми хочемо, щоб Україна здобула повну перемогу над російськими військами і вигнала їх з усієї своєї території", – констатує він.
Подібний безглуздий коментар про те, що США не підтримують атаки всередині росії, на думку Еліота Коена, сигналізує про розбіжності між Сполученими Штатами і українцями, відлякує європейських політиків (подекуди більш боязких, ніж американські) і заохочує російських пропагандистів до приступів загрозливої люті, які ніколи не бачать злочинів, які зазвичай скоюють їхні солдати, але все ж таки можуть змусити текти кров з очей.
З точки зору військового історика, вважає експерт, така заява є невіглаством у питаннях війни аж до безграмотності. Яка держава коли-небудь вигравала війну, обмежуючись захистом своєї країни, навіть коли вона була здатна на набагато більше? На Україну напали у надзвичайно жорстокий і неспровокований спосіб. То чому б їй не дати відсіч? Він ставить риторичне питання адміністрації: після 7 грудня 1941 року Сполучені Штати обмежилися пошуком авіаносців, які проводили операцію у Перл-Харборі?
Як стверджує Еліот Коен, коментар адімінстрації також не має оперативного сенсу. Рейди на росію деморалізують її громадськість (це відомо з моніторингу російських телеграм-каналів) і відволікають російські ресурси та увагу від лінії фронту. Чим більше російські війська охороняють кордон, тим менше окопуються під Мелітополем. Чим більше ресурсів відволікається на протиракетну та протиповітряну оборону, тим менше залишається на підтримку окупаційної армії. Чим більше принизливих прогалин з'являється в обороні москви, тим більша ймовірність того, що режим буде дряпати сам себе, як це роблять такі особи, як-от Євгєній Прігожин, використовуючи це як ломаку для знущань над своїми внутрішніми супротивниками.
Перш за все, заява Білого дому і безсумнівна тривога, яка її супроводжує, відображає дві прикрі, але загальні американські вади: наївність і зарозумілість. За півтора століття Сполучені Штати стали свідками лише двох серйозних нападів на свою територію – у 1941-му та у 2001 році. Обидва були одноразовими. "Нам важко уявити, як це, коли на наші міста падають ракети, розбиваючи лікарні та школи, або коли нам доводиться терпіти безглузду різанину і зґвалтування армії загарбників. Американці не проявили б нічого подібного до тієї стриманості, про яку просять Україну, якби щось навіть віддалено схоже спіткало не лише Вашингтон, але й Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго, Атланту та Маямі. А якби хтось попросив їх про це, відповіді були б короткими, різкими і недрукованими", – пише експерт.
На думку Еліота Коена, цей коментар також свідчить про присутність пихатості надзвичайно потужної країни, звичайно, але тієї, чиї лідери переконані, що вони є експертами в процесах війни. Чиновники адміністрації Байдена все ще наполягають на тому, що втеча США з Афганістану була майстерним кроком, виконаним у віртуозній манері. Гірше того, вони в це вірять. Вони вірять, що відрегулювали потік зброї в Україну в потрібних кількостях і на потрібну суму. Вони вірять, що можуть контролювати війну, цілі якої визначаються політикою, а засоби часто ведуть державних діячів непередбачуваними і немаркованими шляхами.
Еліот Коен не церемониться з підбором епітетів до поведінки посадовців адміністрації: "Не для протоколу, високопосадовці іноді виявляють поблажливість до менших держав – хоробрих, але простих українців, зухвалих, але безвідповідальних поляків, вимираючих, але глибоко невротичних прибалтів, з якими вони не відчувають досконалої емпатії і яким вони віддають менше поваги, ніж ті на те заслуговують".
Автор радить цим чиновникам згадати, що Сполучені Штати програли В'єтнамську та Афганську війни і, в кращому випадку, вирвали надто дорогі нічиї в Іраку та Кореї. Їм також варто було б зробити довгу паузу і поміркувати над тим, наскільки глибоко вони помилялися не лише щодо української волі до боротьби, але й щодо здатності України опанувати сучасну зброю і перемогти російські війська. Їм також було б корисно згадати про провали американської державної політики в Сирії і в Україні у 2014 році, які заклали підґрунтя для цієї війни.
Особисто ті, хто робить заяви, подібні до заяв Білого дому, і поділяє такий підхід до політики, на думку Еліота Коена, є (здебільшого) приємними, порядними людьми. Вони переважно здобули освіту в елітних закладах, комфортно почуваються на засіданнях Ради з міжнародних відносин і мають резюме з непересічними академічними чи юридичними відзнаками. Але є речі, які легше засвоюються у бійках у барі чи багаторазових поєдинках у боксерських рукавичках чи з палицями (не кажучи вже про піхотний бій), ніж у лекційних залах та семінарських аудиторіях. Війна – це стихійна діяльність, її часто потрібно вести стихійно, і її потрібно розуміти нутром, а не лише головою.
Максимальне застосування сили аж ніяк не є несумісним з одночасним використанням інтелекту, як зауважив великий філософ війни Карл фон Клаузевіц. Є всі підстави вважати, наголошує Еліот Коен, що українці не просто нападають (хоча, можливо, є й таке), а що ці атаки на росію є частиною більш масштабної підготовки до наступу, від якого залежить майбутнє їхньої країни. Вони відволікають, деморалізують і виводять ворога з рівноваги. І це розумно, бо зрештою їхні ресурси, навіть з американською допомогою, обмежені.
Проте, прессекретар повинен відповідати на запитання журналіста. Так само, як і високопосадовець, якого спіймали на шикарній вашингтонській вечері. Існує готова відповідь.
У лютому 1946 року, нагадує Еліот Коен, незадовго до виголошення своєї знаменитої промови про "залізну завісу", Вінстону Черчиллю поставили запитання, на яке він не захотів відповідати, коли виїжджав із Вашингтона до Маямі. "Без коментарів", – відповів він, додавши: "Я думаю, що "без коментарів" – це чудовий вислів. Я використовую його знову і знову". Черчіль подякував колишньому заступнику держсекретаря Самнеру Веллесу за те, що той навчив його використовувати цей вираз і заохочував до його застосування.
Поміркованість – одна з найважливіших стратегічних чеснот. Адміністрація Байдена, підкреслює Еліот Коен, варто повторити, зробила багато правильних речей. З якихось причин риторика Черчилля виходить за рамки цього. Черчиллівська войовничість також здається якістю за межами її розуміння чи прагнень. Але принаймні адміністрації Байдена варто було б наслідувати розсудливість Черчилля, коли наступна хвиля українських ударів обрушиться на їхніх безжальних і жорстоких ворогів.
Джерело: The Atlantic
