Facebook iPress Telegram iPress Twitter iPress search menu

Без росії. Як має бути побудована безпека в Європі після перемоги України – Ніколя Тензер

Переклад iPress
Без росії. Як має бути побудована безпека в Європі після перемоги України – Ніколя Тензер
Переклад аналітики відомого французького політичного мислителя Ніколя Тензера, в якій розмірковує, яким чином має трансформуватися безпека Європи після війни росії з Україною. Він наполягає, що не можна повертатися до старих моделей "рівноваги", де гегемони мали свої регіони впливу. На думку Тензера, росію важко уявити учасницею майбутньої європейської системи безпеки навіть після поразки, оскільки вона зорієнтована на знищення правопорядку, прав і свобод. Нова система безпеки повинна гарантувати права народів самостійно вирішувати свою долю, зокрема такі країни, як Україна, Молдова, Грузія та, після звільнення, Білорусь мають долучитися до НАТО та ЄС. Він переконаний, що потрібно готуватися до неминучої поразки путінського режиму.

Слова президента Франції Еммануеля Макрона від 3 грудня 2022 року, повторені 20 грудня, про "гарантії безпеки", які мають бути надані росії після завершення війни в Україні, викликали певне здивування на міжнародному рівні. Вони затьмарили заяви, які більше відповідають обов'язку демократичних країн підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно, і необхідності відновлення нею повного суверенітету над своєю територією, яка, природно, включає Крим.

Вони також виглядали неузгодженими з іншим позитивним твердженням французького президента про те, що міжнародне кримінальне переслідування може стосуватися самого владіміра путіна. За кілька днів до цього Франція фактично зняла свої заперечення проти створення спеціального міжнародного кримінального трибуналу для розгляду злочину агресії, що, ймовірно, є найбільш прямим способом простежити його безпосередньо до російського президента і лідерів. Навіть незважаючи на те, що путін також несе особисту відповідальність за геноцид, оскільки він підписав указ, що дозволяє усиновлення депортованих українських дітей – що є злочином відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року.

Ці слова Еммануеля Макрона про гарантії безпеки були розкритиковані не лише в Україні, а й у країнах Центральної, Східної та Північної Європи і англосаксонськими аналітиками міжнародної політики, та й більшістю французьких фахівців з питань безпеки.

22 грудня 2022 року він повторив свої слова, заявивши, що "пріоритетом сьогодні є захист України" і оцінивши, що не вірить у прагнення росії до миру: "Ті, хто думав, що росіяни готові до припинення вогню і миру, побачили, що це не так. Те, про що росіяни просили з самого початку, – це капітуляція, а не мир". Однак у тому ж інтерв'ю Макрон підкреслив, що вважає, що війна не може бути вирішена воєнним шляхом і що потрібен текст для ратифікації нового безпекового виміру. Передусім, підтверджуючи необхідність гарантій безпеки для України, а також для Молдови, Грузії, Вірменії, Азербайджану та Білорусі, він зробив нові зауваження, які гостро критикуються у самій Франції, щодо НАТО: "Вступ України до НАТО був би сприйнятий росією як щось конфронтаційне. Не з цією росією ви можете собі це уявити. Незалежно від того, вступить Україна до НАТО чи ні, а це не найвірогідніший сценарій, їй доведеться надати гарантії безпеки, які є тим більш надійними, що вона зазнала нападу з боку рф".

Ці слова, щонайменше, можуть поновити дебати про "порядок" – термін може бути дискусійним – який може настати після завершення війни в Україні. Дехто задається питанням, чи доречно було французькому президенту взагалі ставити це питання. Зовнішньополітичні аналітики, безумовно, повинні спробувати розібратися у цьому.

Міф про загрозу безпеці росії. Та п'ять інструментів безпеки, які мають з'явитися після війни

Але оскільки французький президент говорить про гарантії безпеки, необхідно розглянути, якими вони можуть бути в глобальному сенсі для європейського континенту.

Нагадування про ці критичні зауваження корисне тим, що вони безпосередньо вказують на вирішальні питання щодо моделей і концепцій, які, ймовірно, керуватимуть безпековим порядком – або, навіть не кажучи про порядок, інструменти безпеки, що повинні будуть з'явитися після війни росії проти України.

Підсумуємо п'ять основних із них.

Перший полягає в тому, що вимога безпеки для росії, так само як і нібито загроза з боку НАТО, є лише уявленнями, в які кремль анітрохи не вірить, але які він прагне змусити Захід вважати реальними. Надавати їм будь-якої достовірності чи легітимності означає мимоволі грати в гру москви зі стримування за допомогою оманливих наративів. Тому згадка про те, що, наприклад, як це зробив президент Франції, членство України в НАТО було б неприйнятним, наче це має сприйматися за чисту монету, лише додає довіри до промов москви, як до правдивих.

Адже саме на основі цих уявних ризиків для своєї безпеки їй вдавалося протягом двадцяти двох років відмовляти демократичні країни від будь-якої реакції. Більше того, хибність дискурсу про те, що загроза з боку НАТО спонукала б москву до вторгнення в Україну, неодноразово була доведена: Україна була нейтральною, вона не була членом НАТО – оскільки отримала фатальну відмову від французького та німецького урядів у 2008 році – і до 24 лютого 2022 року її перспективи вступу до організації були вкрай низькими.

По-друге, якщо і існує якась загроза для росії, то вона не може виходити від Заходу. Ані Європейський Союз, ані НАТО ніколи не мали ані найменшого бажання нападати на росію і було б смішно думати, що москві загрожують Київ, Тбілісі, Мінськ чи Кишинів! Насправді, те, що москва намагається представити як екзистенційну загрозу – це звільнення тих країн, які вона має намір вважати частиною своєї "зони впливу" – концепції, яку міжнародне право відкидає. москва вдає, що вважає нападом на свої нібито "життєво важливі інтереси" все, що зменшує її владу. Коротше кажучи, свободу народів вирішувати свою власну долю і оборонні союзи. Вступити в цю гру і визнати, що між росією і Заходом повинна існувати форма буферу з територіями, які були б позбавлені права обирати свої союзи, в тому числі з питань безпеки (твердження, яке Еммануель Макрон офіційно відкидав у минулому), означало б дозволити їм обмежений суверенітет. Це опосередковано надало б принаймні деякої легітимності такому поділу світу на зони і, таким чином, погодилося б на надання росії певного вищого статусу серед різних країн.

Звичайно, потенційна загроза безпеці може полягати в експансіоністській і ревізіоністській політиці Пекіна, але росія подвійно обеззброїла себе в цьому питанні своєю спорідненістю з Китайською Народною Республікою і катастрофічним управлінням її економікою. Видається сумнівним, що китайська загроза для росії полягає в анексії територій: вона просто не потребує їх для того, щоб економічно домінувати над ними.

По-третє, здоровий глузд дозволяє зрозуміти, що єдиними країнами, які сьогодні потребують гарантій безпеки, є ті, на які напала росія. Насамперед Україна, а також Грузія, 20% території якої захоплено москвою; Молдова, Придністров'я якої досі окуповане, і, на іншому рівні, Білорусь, злочинний режим якої підтримується путіним. Цікаво, що Еммануель Макрон визнав це в інтерв'ю кільком журналістам 22 грудня 2022 року. Визнати необхідність гарантій безпеки для москви означало б перевернути реалії і проводити будь-які паралелі між росією та цими іншими країнами просто не має сенсу. Це означає опосередковано вступати у беззмістовний дискурс про аналогію між ситуаціями, шляхом своєрідного балансування, яке не має жодної відповідності в реальності.

Більше того, навіть з огляду на довгострокову перспективу, говорити про гарантії безпеки для росії видається недоречним, коли ми знаємо про жахливі злочини, які вона скоює. Посилатися на них і водночас вимагати, щоб путіна судили за його масові звірства та агресію проти України, видається потенційно суперечливим. Прийнятне і безпечне майбутнє для народів Європи та інших народів Африки, Близького Сходу і Латинської Америки може бути побудоване лише тоді, коли росія буде переможена і утримана від агресії та підтримки інших злочинних режимів.

Проблема полягає не в безпеці росії, а у тривалому захисті інших країн від неї. Якщо росія самостійно не відмовиться від своїх претензій на роль імперіалістичної держави, вільний світ повинен буде знайти спосіб протистояти їй.

Нарешті, що стосується майбутнього, то або путін або йому подібні злочинці залишаються при владі, і розмови про гарантії безпеки є повною нісенітницею; або росія закінчує неймовірну демократичну еволюцію, і вона не вимагатиме гарантій безпеки. Тоді її першою турботою буде відмова від дорогої політики агресії всіх видів: зовнішніх військових інтервенцій, масованих операцій з дестабілізації і дезінформації, привласнення національного багатства на користь мафіозних кланів, іноді причетних, як євгєній прігожин з "вагнером", до організації приватних воєнізованих формувань тощо – і думати про відновлення країни, соціально, культурно і економічно зруйнованої за роки правління путіна. З демократичною росією було б доречно, крім того, відновити співробітництво та обміни, передбачені Основоположним пактом росія-НАТО 1997 року і повністю припинені 2014-го. У певному сенсі саме НАТО могло б у перспективі стати гарантом безпеки для росії. Ми, звичайно, поки що далекі від цього, і це може здатися сьогодні навіть фантастикою.

Але оскільки французький президент говорить про гарантії безпеки, то треба подумати, якими вони могли б бути в глобальному плані для європейського континенту, а не фантазувати про нездійсненні схеми, оскільки вони не враховують природу режимів і динаміку, яка ними керує. Зокрема, ці абстрактні схеми, як їх схильний малювати з певною концептуальною фантазією французький президент, не повинні призводити до забуття фундаментального моменту: саме умови закінчення війни визначатимуть майбутню безпеку Європи і ніщо інше.

Зокрема, уявляти собі, що війна росії проти України завершиться "мирними переговорами" або навіть у найближчому майбутньому "мирним договором", сьогодні безглуздо з огляду на природу путінського режиму. Якщо через нещастя, а саме через те, що вони не виявили достатньої рішучості, члени Альянсу опиняться в ситуації переговорів із путінською росією, це погано віщуватиме про майбутню безпеку Європи.

Всі елементи "архітектури безпеки" в Європі вже існують. Але… Чи потрібно перезаснувати безпеку в Європі?

Поняття безпекового порядку не одразу зрозуміле. Воно стосується трьох теоретичних можливостей: домінування, рівноваги і консенсусного миру.

Панування означає порядок, нав'язаний обмеженням домінуючої сили, при якому жоден народ, в ім'я свого прагнення стати вільним, або нація, тому що вона хотіла б вирватися з-під нав'язаного ярма, не зможе досягти незалежності. Це був гітлерівський проєкт нацистської Європи, це насправді путінський проєкт Європи, де панує терор і відсутність усіх прав і свобод. Згідно з цим баченням, країна нібито "безпечна", і те, що він називає її "безпекою", гарантується нещастям одних людей і поневоленням інших.

Рівновага визначає ситуацію, коли одна країна або група країн домінує, за згодою або шляхом застосування сили, по один бік певного кордону, а інша – по інший. Саме такий порядок панував під час Холодної війни, коли групі вільних націй, які обрали свій Альянс, протистояв СРСР та його інструмент панування – Варшавський договір.

Третя схема, на яку покладалися надії після падіння Стіни, що ознаменувалося здобуттям незалежності країнами колишнього СРСР і звільненням від радянського ярма країн Центрально-Східної Європи, а також, після розпаду колишньої Югославії, країн Західних Балкан, у підсумку виявилася частково ефемерною, зважаючи на ревізіоністські амбіції владіміра путіна. Своєю політикою агресії та дестабілізації він мав намір не тільки повернути ситуацію до попереднього стану, але навіть підірвати все, що могло б нагадувати "мирне співіснування".

Колишня модель, безумовно, не є більш прийнятною сьогодні, аніж у 1939 році. Як писала Енн Епплбом в есе, це, однак, форма можливості, принаймні в частковій формі, яка могла б стати реальністю, якби президент Зеленський і український народ не були настільки рішучими і вмілими у своєму опорі російському вторгненню і якби Сполучені Штати, спочатку, а потім і Європа, не надали Україні засоби для самозахисту. Дійсно, треба уявити, який результат був би далеко за межами України. Можна також уявити, вдаючись до контрфактичної історії, що, безумовно, завжди є ризикованою справою, що сталося б, якби нацистська Німеччина не напала на СРСР, а Японія – на Перл-Харбор у 1941 році. Тобто, якби альянс за панування над Європою між Сталіним і Гітлером продовжувався і якби Сполучені Штати не втрутилися у війну. Зрештою, Німеччина, напевно, перемогла б СРСР, який не мав би військової підтримки союзників. Ці факти слід пам'ятати тим, хто зараз має спокусу зменшити або навіть припинити підтримку Києва.

Друга модель також залишається спокусою для декого, хто готовий кинути Україну, Грузію, Білорусь і навіть Молдову під автобус. Навіть поза принципами вони не вдають, що розуміють, що путінська росія сама по собі відрізняється від радянської і що її деструктивні амбіції ще більші. Домінування москви на своєму просторі не тільки знищить увесь прогрес міжнародного права з часів Другої світової війни, але й призведе до чого завгодно, але тільки не до стабільного "порядку".

Залишається третій варіант, який є єдино сумісним з безпекою і повагою до міжнародного права. Він передбачає, як я вже неодноразово писав, поразку росії в найближчому майбутньому, про яку слід думати скоріше як про відкат, ніж як про стримування. У довгостроковій перспективі це вимагає, не будемо боятися слів, зміни режиму в росії. Дійсно, сьогодні було б марно думати про умови безпеки в Європі за старими схемами, чи то Вестфальського договору, чи то Віденського конгресу, чи, звичайно, Версальського договору та інших, підписаних після завершення Першої світової війни.

Європа вже охоплена низкою договорів різного ступеня безпеки. Перший – це Північноатлантичний договір, який залишається єдиною конкретною та оперативною основою європейської безпеки, до якого Україна, Грузія, Молдова та, після звільнення, Білорусь повинні будуть приєднатися, так само, як ці країни повинні будуть стати членами європейського клубу.

Іншими є установчі договори Ради Європи, які визначають спільні правові норми, санкціоновані юрисдикцією Європейського суду з прав людини, та ОБСЄ – механізми надання допомоги у сфері безпеки або, принаймні, моніторингу. Але добре відомо, що ОБСЄ була саботована, так би мовити, росією. Паризька хартія від 21 листопада 1990 року, яка поклала край Холодній війні і мала закласти підвалини об'єднаної Європи, що більше не базується на конфронтації, систематично порушується москвою, а її принципи зневажаються. Залишається сам Європейський Союз, який, хоча і заклав основи оборонної Європи, не виглядає спроможним – і ще довго не буде користуватися довірою в цій сфері – відігравати роль "колективної оборони" в розумінні статті 5, яка регулює діяльність НАТО. Ніхто чітко не ставив перед нею такого завдання, і я вже зазначав тут, що те, що іноді називають "стратегічною автономією Європи", не може до цього призвести. Стаття 42-7 Договору про Європейський Союз, безумовно, визначає "положення про взаємну оборону", яке залишається досить розпливчастим з юридичної точки зору і, перш за все, не ґрунтується на реальних можливостях – паралель між цією статтею і статтею 5 навряд чи витримує критики. Більше того, другий абзац статті 42-7 прямо посилається на неї, ніби підкреслюючи, що вона не може її замінити: "Зобов'язання та співробітництво в цій галузі залишаються сумісними із зобов'язаннями, прийнятими в рамках Організації Північноатлантичного договору, яка залишається для держав, що є її членами, основою їхньої колективної оборони та форумом для її здійснення".

Більше того, не можна принципово не згадати текст Основоположного акта, підписаного 17 травня 1997 року між НАТО і росією, який вже містив усі можливі гарантії безпеки, оскільки передбачав, що обидві сторони утримуватимуться від загрози силою або її застосування одна проти одної і проти будь-якої іншої держави. Це, до того ж, є основою Статуту ООН.

Таким чином, всі елементи того, що пафосно називається "архітектурою безпеки" в Європі вже існують, і важко уявити щось нове, не кажучи вже про включення до неї росії з тим режимом, який вона має сьогодні. Безпека в Європі може бути лише тоді, коли вона буде стримуватися від загроз, набагато рішучіше, ніж це робили демократичні країни в період з 1999 року по 24 лютого 2022 року. Як нещодавно зазначив Лоуренс Фрідман, з того моменту, як бачення путіна і його поплічників базується на баченні тотальної конфронтації з принципами свободи і права, його режим приречений на чисте знищення, не існує іншого рішення, окрім поразки нинішньої росії: путін "розширив це до бачення росії, яке передбачає постійну боротьбу із Заходом і його лібералізмом. НАТО мало що може зробити з цим баченням, окрім як забезпечити поразку росії в Україні. ... Шляху назад немає для жодної зі сторін".

Безпека, пов'язана з правами народів: деякі основні уроки для стримування

Без сумніву, справжня тема тут полягає в уважному аналізі російського проєкту путіна: остаточне знищення всіх принципів свободи, права і гідності – те, що ми повинні назвати руйнуванням світу. З моменту, коли стикаєшся з таким наміром, не тільки гарантії безпеки, які повинні бути надані москві, стають похмурим жартом, але й залишається лише сила переконання. Уявити собі реінтеграцію такого режиму в порядок, якому він буде підкорятися після систематичного порушення всіх своїх зобов'язань, починаючи з Будапештського меморандуму, було б рівнозначно прийняттю злочинця на службу в поліцію. Очевидно, що росія не є партнером у сфері безпеки, але вона також є режимом, якому сама ідея безпеки, не кажучи вже про договір, є абсолютно чужою.

Тому ми опинилися в ситуації, коли вже неможливо говорити про порядок, окрім того, який намагаються нав'язати треті країни всіма доступними їм засобами. Ми перебуваємо вже не в режимі "взаємної безпеки", а в режимі односторонньої безпеки.

При цьому ми повинні серйозно запитати себе, окрім поваги до наших основоположних принципів, які основи цього порядку, що підлягають повазі. Зрештою, вони не нові: це свобода народів вирішувати своє власне майбутнє. Це, безумовно, стосується не лише Європи, і ми знаємо, що росія та її прямі союзники – не єдині, хто їм загрожує. Будь-яка форма співучасті західних демократій з іншими диктаторськими режимами послаблює легітимність їхньої боротьби. Тому ми повинні говорити про розширення гарантій безпеки для народів. Це стосується негайно і невідкладно України, а також, зокрема, Сирії та Білорусі, які зазнають прямих нападів і мученицької смерті або ув'язнення з боку режиму.

З цієї ж причини повернення до попередньої ситуації, чи то залізної завіси, чи то "порядків" попередніх століть, є неприйнятним варіантом, а посилання на неї є зловживанням історичними висновками. Проблема полягає в тому, що демократичні країни вже теоретично підписалися під цими правилами. Зокрема, під Паризькою декларацією. Вони навіть зробили це раніше, підписавши Загальну декларацію прав людини та набір текстів, що визначають міжнародне гуманітарне право. Зіткнувшись із загрозами з боку росії та Китаю, вони про них забули. Вчинили так, ніби право може бути гнучким у всіх відношеннях і ніби ця гнучкість не є найстрашнішою загрозою нашій безпеці. В Україні, як і раніше в Чечні, Грузії та Сирії, ми не виконуємо свій обов'язок із захисту. Ми продовжуємо толерувати злочини у той самий час, коли ми їх засуджуємо. Навіть наша військова допомога Україні, така важлива і вирішальна, залишається майже смішною перед обличчям масових вбивств, які продовжують чинитися. Звичайно, цей провал поширюється на Ємен, М'янму, Сіньцзян та інші країни.

Наші зобов'язання щодо безпеки залишатимуться формою абстракції доти, доки ми не пов'яжемо їх безпосередньо із захистом народів. Існує тенденція до дегуманізації, коли ми говоримо про ідею порядку або архітектуру безпеки. Ми вбачаємо в ній великі "геополітичні" принципи або "велику угоду", коли за ними стоять людські життя. Гарантії безпеки стосуються не держав чи урядів, а реальних людей, чиї обличчя та понівечені тіла – єдине, що може бути для нас дороговказом.

Після сотень тисяч життів, знищених російським режимом, безсумнівно, настав час змінити наші окуляри.

Про автора: Ніколя Тензер має багаторічний досвід роботи на високих державних посадах у Франції, є провідним експертом з міжнародних питань та питань безпеки. Крім того, він письменник і редактор. Наразі він є редактором журналу Le Banquet і президентом-засновником Centre d'étude et de réflexion pour l'action politique

Джерело


Роль ризиків у війні. Захід повинен переконливо показати, що він не боїться конфронтації з росією – Фабіян Гоффманн
Роль ризиків у війні. Захід повинен переконливо показати, що він не боїться конфронтації з росією – Фабіян Гоффманн
Угорщина: корупційний скандал та домашнє насильство. Що загрожує Орбану? – Politico
Угорщина: корупційний скандал та домашнє насильство. Що загрожує Орбану? – Politico
Параноя путіна. Тероризм, марення і самознищення – Тімоті Снайдер
Параноя путіна. Тероризм, марення і самознищення – Тімоті Снайдер
Макрон хоче керувати зовнішньою політикою Європи. Не всі союзники з цим згодні – Bloomberg
Макрон хоче керувати зовнішньою політикою Європи. Не всі союзники з цим згодні – Bloomberg
Смертельну недбалість путіна неможливо приховати. московська атака зробила його слабшим, ніж будь-коли – Саймон Тісдалл
Смертельну недбалість путіна неможливо приховати. московська атака зробила його слабшим, ніж будь-коли – Саймон Тісдалл
Чи настав час для безпольотної зони в Україні? путін ескалує повітряну війну – бригадний генерал Кевін Райан
Чи настав час для безпольотної зони в Україні? путін ескалує повітряну війну – бригадний генерал Кевін Райан
"Циркони" з суші, відновлені 1,5 та 3 тонні бомби і натиск на Донбасі. Про останню тактику росіян – Том Купер
Франції потрібні країни-однодумці. Макрон-яструб відкриває двері Європи для Великої Британії – Едвард Лукас
Франції потрібні країни-однодумці. Макрон-яструб відкриває двері Європи для Великої Британії – Едвард Лукас