Іво Даалдер помітив, що під час його нещодавнього візиту до Києва розмови у владних коридорах України суттєво відрізнялися від тих, які можна почути у Вашингтоні та європейських столицях. Як він зазначає у своїй колонці в Politico, українські високопосадовці замість обговорення очікуваного контрнаступу стурбовано говорили про довгострокове майбутнє країни.
Досвідчений розвідник переконував колишніх високопосадовців зі США та Європи, що Україна виживе, а от найскладніше буде після війни. Адже ця війна йде не за територію, а за майбутнє держави. І росія не перестане прагнути контролювати якщо не територію країни, то її політичну волю.
Іво Даалдер вважає, що це не є унікальністю путіна. Він лише представляє історичну російську традицію пошуку безпеки для імперії, котра, на думку росіян, включає і білорусь, і Україну.
Навіть якщо Україні вдасться відтіснити російські збройні сили до кордонів 1991 року, наголошує Іво Даалдер, конфлікт по-справжньому не завершиться. За оцінками української розвідки, якщо бойові дії припиняться цьогоріч, росія вже зможе відновити достатній потенціал для відновлення війни до 2027-2028 років – навіть за умови збереження економічних санкцій.
Отже, для того, щоб по-справжньому покласти край конфлікту, росії доведеться зрозуміти (або треба змусити її зрозуміти), що майбутнє України вирішуватиметься в Києві, а не в москві. А Київ чітко дав зрозуміти, що бачить це майбутнє на Заході, як невід'ємну частину євроатлантичних інституцій.
Як зауважує автор, зрештою, для Києва пошук гарантованого місця на Заході є більш важливим, ніж забезпечення контролю над усією своєю територією за допомогою військових засобів – хоча він справедливо наполягає на тому, що повна незалежність і суверенітет вимагає повного контролю над усією територією в межах кордонів 1991 року.
Тож стратегічна поразка путіна буде повною лише тоді, наголошує Іво Даалдер, коли москва зрозуміє, що Україна назавжди втрачена – втрачена фізично, економічно, політично і стратегічно. І забезпечення цієї поразки має бути кінцевою метою не лише для України, але й для Заходу.
Автор бачить багато причин, чому майбутнє України із Заходом.
Політичний кейс, на його думку, простий: Україна боролася не лише за власну безпеку, але й за безпеку своїх сусідів. Вона хоче бути частиною Європейського Союзу, і її запросили розпочати процес вступу. Їй також пообіцяли членство в НАТО у 2008 році, і після боротьби з найбільшими супротивниками Альянсу вона хоче якнайшвидше приєднатися до найуспішнішої організації безпеки в історії. Після всього, що зробила Україна, після всього, що вистраждали її громадяни, вони заслуговують на те, щоб бути частиною Заходу.
Тим часом стратегічний аргумент на користь включення України до Заходу, за словами Іво Даалдера, лежить в основі конфлікту: без інтеграції України путін, і хто б не прийшов йому на зміну, продовжуватиме вважати, що має шанс контролювати її. Перемога над ним у військовому плані в Україні, а також інтеграція країни до Заходу означатимуть, на думку автора, стратегічну поразку росії. І це допоможе відновити певний порядок, продемонструвавши, що агресія не окупається, а також надішле чіткий сигнал москві, що немає жодної перспективи, в якій поновлення агресії буде успішним.
Іво Даалдер також вказує на практичний аргумент на користь західної інтеграції України, оскільки альтернатива затягне конфлікт і створить нові виклики безпеці. Навіть з усією військовою підтримкою Заходу, повоєнна Україна буде державою на межі – перед обличчям сусіда, який у три-чотири рази перевищує її за розмірами, з національними ресурсами, необхідними для відновлення грізної армії в майбутньому. Залишене напризволяще, українське суспільство стане більш мілітаризованим, менш відкритим і більш параноїдальним, готуючись до нової війни.
Захід може спробувати заспокоїти Україну, пообіцявши забезпечити її всіма необхідними засобами для захисту – як він це робив дотепер, але без інтеграції України у західний альянс вона стане схожою на Ізраїль: самодостатньою, недовірливою до своїх сусідів, зосередженою виключно на власній безпеці, готовою і здатною вдатися до превентивних дій, коли вважатиме за потрібне, навіть, можливо, до пошуку власної ядерної зброї.
Україна, що втратила "якір", може перетворитися на ізгоя, що стане проблемою для безпеки в центрі Європи. Звідси застереження колишнього співробітника розвідки: "Найскладніше буде після війни", – пише Іво Даалдер.
"Безпека лежить в основі майбутнього України. Її економічна реконструкція і трансформація, її можливе членство в ЄС – все це залежить від того, чи буде країна в безпеці. План Маршалла не мав би успіху і Європейське співтовариство не було б сформоване без створення НАТО. За винятком нейтральних держав, кожна з 15 країн, які приєдналися до ЄС після закінчення Холодної війни, зробила це лише після того, як стала членом НАТО. Отже, здатність України стати сильною, енергійною, процвітаючою країною після війни вирішальною мірою залежить від її безпеки. Це те, про що йдеться у цій війні", – зазначає автор колонки.
Безпекова підтримка – зобов'язання надавати Україні засоби для самозахисту стільки часу, скільки буде необхідно, на думку Іво Даалдера, буде життєво важливим як під час нинішньої фази бойових дій, так і після їх завершення. На чолі зі США багато західних країн повністю віддані наданню такої довгострокової підтримки, і ці зусилля мають бути деталізовані в обов'язкових до виконання меморандумах, які будуть підписані з Україною.
Однак, вважає Іво Даалдер, самої лише безпекової підтримки недостатньо. Адже вона може не стримати москву і навряд чи заспокоїть Київ. Україна хоче і потребує реальних гарантій безпеки: зобов'язання прийти на її захист за узгоджених обставин. Але хоча членство в НАТО можливе у майбутньому, це навряд чи станеться найближчим часом, оскільки важко уявити, як країна, що перебуває у стані війни, може бути прийнята до Альянсу, який зобов'язує своїх членів прийти на допомогу будь-кому, хто зазнає збройного нападу, як це відбувається зараз із Україною.
За словами експерта, вкрай важливо, щоб країни НАТО – індивідуально і колективно – дали зрозуміти Україні, що вони не лише розуміють її бажання приєднатися до Альянсу, але й готові зробити це реальністю, як тільки дозволять умови. Навіть без формального завершення війни, не кажучи вже про реальний мир, США та інші країни НАТО повинні чітко заявити, що вони віддані безпеці України і що вони вивчатимуть тимчасові домовленості так само, як робили це для Фінляндії та Швеції – доти, доки Україна не стане повноправним членом Альянсу.
На думку Іво Даалдера, дебати про членство в НАТО ризикують розпорошити головну істину: безпека України лежить на Заході і в Заході, і конфлікт не може завершитися, поки Україна не стане його частиною. Питання не в тому, чи повинна Україна стати частиною Заходу, а в тому – як і коли.
Про автора: Іво Г. Даалдер американський політолог, дипломат та консультант. З липня 2013 року він очолює Чиказьку раду з глобальних питань, до цього, з травня 2009-го, був постійним представником США у Раді НАТО. Як фахівець з європейської безпеки він входив до штабу Ради національної безпеки Сполучених Штатів при адміністрації президента Білла Клінтона, був одним із зовнішньополітичних радників політиків-демократів Говарда Діна у 2004 році і Барака Обами у 2008-му під час їх президентських кампаній.
Джерело: Politico
