Як ти потрапив саме до Іловайська?
Ми не планували туди їхати, а потрапили випадково. Як знімальна група їхали з військовим батальйоном, щоб відзняти потрібні кадри. Ще 23 серпня були на спокійній території в місті Комсомольську. Там знаходилася тимчасова військова база. Бійці батальйону на півдня збиралися виїхати у певну місцевість біля Іловайська, де планували провести зачистку території від терористів. І щоб зробити завершений сюжет, ми вирішили їхати разом з ними. Оскільки водій відмовився, то ми пересіли в автобус бійців. Це полегшило б зйомку. На в’їзді в Іловайськ, подумали, що військові збираються тут встановлювати свій блокпост. Командування не дуже розголошувало свої плани, тому передбачити заздалегідь щось було тяжко. Автобус їхав далі, аж поки не прозвучала офіційна команда в’їжджати в місто. Ми порадилися з оператором, чи варто нам це робити, адже ще був шанс повернутися, але все ж таки вирішили йти до кінця. У той же день було російське вторгнення, і ми опинилися в оточенні.
А де ви жили весь цей час?
Спочатку ми заїхали в локомотивне депо. Там вже були люди. Ось там і дізналися, що ми у великій халепі. В’їхали у самісіньке Іловайське пекло. Єдиний шанс вибратися звідти – це йти разом з колоною поранених, бо їх пропускають. Таку колону супроводжували бійці батальйону "Донбас". Вони знаходилися в іншому місці і щоб туди дістатися, треба було якось пройти 3-4 вулиці. Пішки пробігти неможливо, оскільки тривали міські бої. Тоді ми чекали на машину "Донбасу", яка відвезла нас в школу, де була військова база батальйону. Вже там ми познайомилися з Максом Левіним та Маркіяном Лисейком. Мій оператор Ваня їх знав, а я – ні. Ну, і пізніше, ми їхньою машиною виїжджали з Іловайська.
А твоя родина знала, що ти перебуваєш в Іловайську?
Звичайно, що ні. Мій тато дуже сильно за мене переживає незалежно від того, де я – на війні чи просто йду по вечірньому Києву. Телефонує і перепитує, чи зі мною все гаразд. У перші дні я йому казав, що ми досі в Краматорську. Все нормально. Мовляв, машина, яка нас має вивезти, ще затримується. Однак чим далі, тим менше я міг приховувати правду. З кожним днем пояснювати, чому ми затримуємося, ставало тяжче. Я вибирав часовий проміжок у 20-30 хв, коли не було обстрілів. Піднімався на 3-й поверх школи і там ловив зв'язок. Одного разу під час розмови зовсім близько щось вибухнуло. Я швиденько тисну на клавішу «вимкнути». Потім пояснював, що якась несправність, щось сталося, аби тільки не видавати правди. Пізніше батьки вже були в курсі, де я і що в цьому місці відбувається. З тих пір почав переживати я, але не за себе, а за них. Думав, аби лиш не переймалися занадто, бо через такі нервові переживання починаються різні проблеми з серцем. Це мене лякало найбільше. Вони ж мене підтримували, гніву не проявляли, тільки молилися, як могли і вміли.
ЧИТАЙТЕ: Війна війною, а для когось це мати рідна
Ти якусь підготовку проходив до того, як потрапив у зону бойових дій?
Я проходив курси Червоного Хреста. Так склалося, що в житті мені доводилося вивчати методи виживання в екстремальних ситуаціях. Це і згодилося. Ще підлітком я брав участь у заняттях клубу "Компас" - організація, яка проводить дитячі табори скаутського типу. У лісі ми вчилися розводити вогонь, знаходити воду і таке інше. Це було корисним. Протягом багатьох років я брав участь у цих таборах і працював командиром дитячого табору. Ось і навчився базовим навичкам. Є ще такий класний курс Hostel Environment у Лондоні. Німецька редакція запропонувала мені і оператору пройти цей курс вже постфактум. Можливо, ми і поїдемо на це навчання. Адже досі досвід здобували власними "шишками". Ми поїхали, багато чого не знаючи. Тепер я всіх застерігаю: перш ніж їхати, треба все зважити, а не так робити, як ми. Нам пощастило, а з кимось усе може закінчитися трагічно.
Ви пробули в Іловайському оточенні шість днів, а як зазвичай починався ваш день?
Вночі нас обстрілювали, зранку – також і під обід – також черговий обстріл. Ми спали в бронежилетах. О 6.00 ранку "виповзали" з підвалу наверх, щоб зробити чаю. Однак спочатку чекали обстрілу, а потім виходили. Стрілянина могла початися у будь-який момент. Майже увесь час сиділи в школі, знімали військових. Намагалися не виходити на подвір’я. Після обіднього обстрілу перебігали до зв’язківців. Заряджали пристрої. Іноді перебігали ще одну вулицю, щоб дістатися до одної хати, де були харчі. Їли сухпайки, а коли вони закінчувалися, ходили на чиїсь городи і вишукували там городину – помідори, картоплю. Дякую тим людям, які це там посадили і виростили. Місцевих жителів вже не було. Хто лишився в місті, переховувався в підвалах. Одного дня іловайці готували обід з бичка. Завели в підвал, там розпотрошили і з’їли. Люди нас годували, як і армію. З їжею – ще так-сяк, а з водою – гірше. Коли вона закінчувалася, то краще і не їсти. Спочатку пили воду з колодязя, а потім він забився. Тоді користувалися дезінфікуючими таблетками, але коли і вони закінчилися, пили каламутну воду з колодязя. Це була неприємна солона вода. Ми зранку спробували, до обіда дожили і зрозуміли, що можна пити далі. Вода найбільш потрібна. Взагалі є правило виживання: доки не знайшов воду, не можна їсти, бо їжа сушить. Краще голодувати, якщо немає води.
Трагедія в Іловайську до цих пір лишається досить неоднозначною і нерозкритою темою. Досі шукають причини і винних. Так, нещодавно військовий прокурор Анатолій Матіос заявив, що в Іловайській трагедії спрацював "ефект доміно": дезертирство батальйону "Прикарпаття" стало причиною усіх наступних відступів і втеч військових. Як це виглядало на твій погляд?
У мене протилежна думка про батальйон "Прикарпаття". Я більше довіряю версії журналіста Юрія Бутусова. Мені відомо, що бійці цього загону відмовилися йти на підмогу, і це відбулося наступного дня після російського вторгнення. Вже на той час увесь сектор Д, який прикривав і блокував рух через кордон, на чолі з генерал-лейтенантом Петром Литвином, полишив свої позиції. Я не знаю ніяких фактів про втечу батальйонів. Ну, були чутки про окремих військових, які нібито полями якось втікали, але це чутки і не більше. За версією, якої я також притримуюся, ситуація була зовсім іншою. Під час вторгнення росіяни зайшли чотирьома великими батальйонно-тактичними групами поблизу Амвросіївки та Савур-Могили в сектор Д. Це були великі скупчення військ, які швидко рухалися. Вони розраховували на "грузинський сценарій" – раптово вриваються, і всі через нерівність сил розбігаються. У секторі Д українська армія чинила опір, однак понесла великі втрати і відійшла до Старобешевого –Кутейникового. По суті, росіяни їх витиснули. Але сектор Б під командуванням генерал-майора Руслана Хомчака, якому також пропонували відступити, вирішив залишатися. Хомчак зібрав усі війська і повів їх в Іловайськ проти ночі 25 серпня. Фактично командуючи двома секторами, він увійшов в місто. Росіяни цього не очікували. А українським військовим ще вистачало сил 26-28 серпня проводити наступальні операції. Під час одної з атак вони знищили російську колону бронетехніки, через що росіяни понесли втрати і зупинилися та не могли просуватися далі траси Старобешеве-Кутейникове. Проте вони блокували підмогу, тому ніхто не міг дістатися до Іловайська. Ось так вольові рішення командира зупинили російське вторгнення, інакше вони пішли б далі.
А які варіанти виходу із ситуації вам пропонувала німецька редакції ARD, яка, зрештою, відрядила тебе у зону АТО?
Спочатку вони пропонували здатися в полон, але я навідріз сказав, що це не варіант. Цей не Сирія, у ДНР - свої правила утримування в полоні. По суті, ми трохи підставили нашу редакцію, бо нам не давали завдання заїжджати в Іловайськ. За нас дуже хвилювалися. Я схилявся до єдиного виходу – виїжджати з колоною поранених. Одна з них змогла спокійно проїхати. Увечері 28 серпня ми приєдналися до колони. Під час режиму припинення вогню колона рушила з Іловайська, однак її обстріляли прямо на виїзді з Многопілля. Вранці 29 серпня до колони поранених і загиблих доєдналися війська. Тоді знову з’явилася інформація, що продовжили режим припинення вогню. Путін звернувся до терористів Новоросії з проханням проявити милосердя до бійців, відпустити і так далі. Ми подумали, що все буде добре. У колоні нам вже визначили місце. Усі сформувалися близько 5.30 і стояли на виїзді з Многопілля. Минула 6.00-7.00 ранку, а команди рушати немає. Просто стоїмо і все. І тут почали вибухати міни. Звуки вибуху гучнішали, наближаючись до колони. Коли ці міни почали вибухати буквально за сусіднім двором, всі зрозуміли, що це стріляють по колоні. Тоді вона рвонула вперед і потрапила у пастку. Ми їхали десь 20 км, вириваючись з Іловайська. Минули три засідки. Спочатку в нас стріляли з артилерії. Пощастило, що ми прорвалися ближче до початку колони. У якийсь правильний момент ми проскочили. Поблизу з нами один з танків підірвався, а інший повертав. Скориставшись цим моментом, ми вирвалися вперед. Пощастило ще й тому, що їхали потужною машиною. У неї потрапило всього 6-7 куль. Це диво, але жодна з них не потрапила ні в радіатор, ні в колеса, а тим більше не зачепила нас.
Як ви домовилися виїжджати разом, адже це була не ваша машина?
У школі, де знаходилася військова база "Донбасу", ми познайомилися з журналістом LB.ua Максом Левіним. Мій оператор Ваня їх знав, а я – ні. Ми усі ці шість днів разом трималися, спілкувалися. Ну, і пізніше, разом на їхній машині "Інфініті" виїжджали з Іловайська. Перед тим як їхати в зону АТО, вони написали в соціальних мережах прохання допомогти із транспортом. Спочатку пропонували якісь вазіки, жигулі, а потім знайшовся бізнесмен Олександр Радченко, який надав свою машину. Мовляв, ось стоїть в гаражі, беріть і користуйтеся!
А що з нею зараз?
Вона підлягає ремонту. За весь той час у неї потрапило всього 6-7 куль. І жодна з них не влучила ні в колеса, ні в радіатор, ні в наші тіла. Чув, як куля розбила лобове скло, пролетіла між мною (а я сидів за водієм) і оператором та вибила заднє скло. Одна куля увійшла в двері і там застрягла. На колесах є вм’ятини, але навіть не знаю, як так трапилося, що не зачепило шин.
По суті, якби не їхня машина, то вряди чи вдалося б вам звідти вибратися?
Якби не їхня машина, то ми б їхали військовою машиною. Можливо, броньованою, але це було б гірше, адже ми єдині, хто в той день вирвалися із зони обстрілу. Машина дійсно була потужна і швидка. Жодна куля нас на поранила. Якось так трапилося. Та як? З Божою допомогою.
ЧИТАЙТЕ: Їли змій і пили воду із калюжі: будні військових із заблокованих бригад
Ти згадуєш про Бога. Може, пережите стало якимось поштовхом до переосмислення релігії, віри?
Я ніколи не був релігійною людиною. Вірив в Бога і вірю в Бога. Смішно казати, але якось по-своєму. Це інтуїтивне відчуття. У моїй сім’ї завжди святкували три види свят – державні, християнські та єврейські. Мій батько – єврей. Він також нерелігійний. Ми ніколи не ходили в синагогу, але звичаїв тато притримувався. Нещодавно було свято Йом-Кіпур, або Судний День, коли за звичаєм Господь судить людей і записує в книгу, чи залишати людину жити наступний рік чи ні. У цей день в єврейській традиції прийнято строго поститися, при чому без їжі і без води впродовж цілої доби. Цього року я постився. Вирішив, що це потрібно.
Ви вирвалися з "коридору смерті", а як ви проїжджали через блокпости терористів?
Коли ми вирвалися з поля бою, то не знали, які селища і міста перебувають під контролем української армії, а які – під контролем терористів. Ми увімкнули GPRS і побачили курс на Старобешеве. Начебто пам’ятали із зведень РНБО, що там на той час закріпилися українські бійці. На в’їзді в місто – черговий блокпост. Не відразу зрозумієш, чий він. Стоять собі якісь «чуваки» зі зброєю. Ми під’їхали ближче і десь за 20 м, я побачив, що це ДНРівці – на одязі замайоріла георгіївська стрічка. До цього я хлопців попереджав, мовляв, маю акредитацію ДНР і якщо якісь проблеми, то я буду вести з ними переговори. Журналіст Макс Левін прийняв рішення їхати. Він просто натиснув на гашетку і ми рванули. А ті чотири терористи на блокпосту були якісь зовсім кволі. Лише поглядом нас провели і не встигли зорієнтувалися. Може, їх зацікавила крута тачка і вони, задивившись, подумали, що це «свої» їдуть. Я розумів, що це якась безглузда ситуація, адже вони могли нас услід обстріляти. Однак коли озирнувся, побачив, що вони там так і стояли, замешкавшись. Думаю, що це були якісь місцеві, яких просто поставили понаглядати. Ось так ми прорвалися. Нас було четверо: за кермом – журналіст Макс Левін, на передньому сидінні – Маркіян Лисейко з "Укрінформу", я за водієм і мій оператор Іван Любаш-Кирдей. Він взагалі молодець. Як тільки почався обстріл, просто висунув з машини руку, вмикнув камеру і, пригнувшись, з витягнутою рукою відзнімав усе, що відбувалося.
Вже маючи досвід, розкажіть, чого не варто робити журналістам у зоні бойових дій?
Головне, не бути нахабним, завжди ставитися з повагою до тих, з ким спілкуєшся незалежно від того погоджуєшся з ним, чи ні. Пам’ятати, що озброєна людина відчуває владу і буде це демонструвати. Один із ДНРівців так і сказав, що вперше за все життя відчув себе людиною, коли потримав зброю. Іншими словами, він відчув, що його хтось боїться, бо знають, що може вбити. Краще стримувати свої емоції. Журналіст приїжджає в зону бойових дій, щоб бути безстороннім, а не висловлювати свої думки. Треба вміти просто слухати і фіксувати. Коли запитують вашу думку, просто переводити розмову на якісь загальні теми і не видавати себе. Ніколи не треба поспішати зі зйомкою військових об’єктів – блокпостів, військової техніки. Адже є місця, яких не можна знімати й інколи за це можна поплатитися життям. Пам’ятати, що лінзи камери можуть сприйматися як снайперський приціл. Тому не треба поспішати знімати військову техніку під час бойових дій. Мати при собі аптечку навіть, якщо вам не доведеться нею користуватися. Виїжджати у такі місця треба двома машинами – однією їдете, а інша підстраховує, а також мати власного водія. І ще: ніколи не фотографуватися зі зброєю! Військові самі пропонують, мовляв, візьміть хоча б зброю, а то стоїте тут, наче без діла. Але це категорично забороняється для журналіста. Щоб залишатися журналістом, треба вживати правильну лексику у матеріалах. Не розділяти наших і ваших. Це не додасть ніякого патріотизму. Матеріал виглядатиме набагато сильніше, якщо ви назвете українських бійців – українською армією, а не «нашими».
ЧИТАЙТЕ: Я думав, що сам поїду на війну, а війна до мене приїхала
Чи хотів би ти знову повернутися в зону бойових дій?
У всіх, хто там був є такий психологічний синдром - повернутися назад. Я там був, але поки що хочу побути в мирному середовищі, переосмислити, пережити цей час і не випробовувати свою долю, бо я й так багато її випробовував.
А як інші журналісти, з якими ти проривався?
Знаю, що Макс зараз працює з іншим батальйоном в зоні бойових дій. Нічого не знаю про Ваньку і Маркіяна. Певно, через деякий час у мене також потяг з’явиться.
Усе, що відбувалося в Іловайську, очевидно, було великим стресом, а стрес або ламає людину, або змінює. А ти відчув якісь зміни в собі?
Змінилося ставлення до страху. Коли ми заїжджали в Іловайськ, комбат сказав: "Ви маєте постійно боятися, бо гинуть ті люди, які перестають боятися". Після чотирьох днів обстрілів так звикаєш, що заторможено реагуєш на вибухи. Навіть голова не поворухнеться. Потім спрацьовує психологічна реакція – безстрашність. Мовляв, я такий крутий, що нічого не боюся, але це дуже небезпечно. Треба змушувати себе боятися, бо страх – це інстинкт, який тебе веде. Ти розумієш, чого ти боїшся і остерігаєшся небезпек. Треба довіряти цьому відчуттю, але не піддаватися йому, щоб страх не переростав в паніку. Ти маєш його переступати, але ти не можеш його притлумити повністю. Парадоксально, але коли не боїшся боятися – ти не боїшся. А ще в зоні бойових дій треба мати загострений слух, щоб чути ще здалеку, як наближаються міни. Щоб врятуватися є всього 3-4 с, за які ти маєш встигнути впасти на землю. Хто не встигає – у 90% випадків вмирає від осколкових поранень. Слух і страх – дві речі, які збережуть вас від смерті.
Довідка
Георгій Тихий працює фріланс-продюсером на німецькому телебаченні ADR. Знімав відео під час Майдану та бойових дій на Донбасі. Він побував у Слов’янську, Краматорську, а на початку липня у Донецьку, Шахтарську, а також Грабському, що підконтрольне ДНР.
У серпні – Краматорськ – Дзержинськ – Комсомольск – Іловайськ. У рамках завдання побував на місці падіння літака Малазійських авіаліній рейсу МН17. Провів шість днів в оточеному Іловайську після вторгнення російської армії 24 серпня.
У журналістиці почав працювати з 2007 року, потрапивши стажером у редакцію "Свободи Савіка Шустера" на телеканалі "Інтер".
2008 року почав працювати редактором, кореспондентом на прямих включеннях.
2010 року - редактор відеорубрики "Заппінг" проекту "Шустер Live", кореспондент на прямих включеннях.
2011-2013 роки – редактор, ведучий пост-шоу "АфтерLive".
У 2014 почав займатися військовою журналістикою, зокрема, працює фріланс-продюсером Першого каналу Німеччини ARD в Україні.
