"Я сам для себе зрозумів, що в принципі, можу все. Тільки потрібно відкинути лінь. Якщо ставити перед собою обмеження, це заважатиме. У мене після поранення не працює ліва рука, то що, мені сісти вдома і нічого не робити? В першу чергу, я доводжу собі, що дійсно можу, що я не людина з обмеженими можливостями", – розповідає Олександр.
Після того, як з війни довелося повернутися через серйозне поранення, Сашко вирішив, що хоче відкрити кафе – уявив інтер'єр, меню і всі інші деталі, але, разом з тим вирішив, що треба трохи почекати з відкриттям закладу, варто повчитися. У цей час відбувався набір до Школи лідерства для учасників бойових дій. Сашко прийшов туди зі своєю ідеєю. Він їздив велосипедом щотижня по кілька десятків кілометрів зі свого села до Білої Церкви, аби не пропускати навчання.
Фото: з особистого архіву Олександра Прокопенка
Зізнається, що мотивувало здобування тих знань, яких не мав, як діяти в тих чи інших ситуаціях, або розуміння того, що все робить правильно. До завершення навчання зрозумів, що справа, яку можна розвивати, у нього під руками – вівці, яких можна розводити у селі.
Я досі адаптуюся після війни,
її неможливо забути
До війни я мав був приватним підприємцем, з батьком займався виробами з бетону, виготовляли фундаментні блоки, бетонні кільця. Захоплювався, напевно, як і усі – футболом. Але, завдяки батьку, який привчив мене з братом до бігу, ми щоранку бігали по кілька десятків кілометрів. Це вилилося у захоплення спортом, яким я займався до армії і після армії також знайшов себе в цьому. Я дуже люблю велоспорт. Багато катаюся.
Фото: з особистого архіву Олександра Прокопенка
А на війну потрапив 11 березня 2014 року. Сказали – прийти на збори, я й прийшов. І затягнулося це все аж до серпня. Одразу потрапив до білоцерківської 72 бригади. В серпні отримав серйозне поранення руки, так для мене війна завершилась. Але можна сказати, що я досі адаптуюся.
Напевно, вже не буде так, щоб жити і про війну не згадувати. Як не крути, вона залишає слід і її неможливо забути. Я намагаюся навіть новини про війну не дивитися, бо весь час, коли говорять про зведення з зони ООС, ловлю себе на думці – "аби серед загиблих і поранених не було того, кого знаю
Одного разу, катаючись, побачив як один фермер випасав своїх овець. І подумав, що теж можу цим займатися – є огорожа, є площа, де їх тримати.
У нас колись були вівці, але ними ніхто серйозно не займався. Тримали просто, як сільське господарство. З часом ми їх продали з такою умовою, щоб згодом мати можливість викупити назад. Про свою ідею розповів батькові, він одразу ж спробував відмовити, і я засумнівався. А потім в соцмережах побачив пост, що Школа лідерства для учасників бойових дій набирає на навчання. Фактично, завдяки цьому я пришвидшив свою справу. У мене б не було такої кількості овець, яка є зараз.
З овець неможливо отримати прибуток наступного місяця.
Це довготривалий бізнес
Вівці – це довготривала робота. Тут не можна стартувати і вже через місяць отримати прибуток. За тваринами потрібно доглядати, ростити, збільшувати поголів'я. Для того, аби отримувати користь від овець, повинно бути стадо щонайменше у 50 голів. В мене наразі 10. Вирішив займатися розведенням романівської породи – це чорні вівці. У них невелика вага, вони частіше і більше окочуються. Ці вівці не вважаються молочними. В основному вони вирощуються для м’яса і шерсті. Їхня шерсть вологостійка і дуже тепла.
Якщо купувати таку вівцю, орієнтовна ціна – 30 гривень за кілограм живої ваги. Їх і дорослими продають, і маленькими. Але маленькі – це ще довша перспектива. Дехто перед продажем запитує для чого я купую – розводити чи на м'ясо. Бо якщо на розведення, то можуть і підняти ціну, або зовсім не продати, мовляв, ще один конкурент не потрібен.
Фото: з особистого архіву Олександра Прокопенка
Хоча, я чимало катаюся навколишніми селами, бачу, що люди продають таких овець або займаються також розведенням і з ними можна домовлятися про "обмін кров'ю", або просто ділитися порадами і досвідом.
Насправді, можна сказати, що я самоучка, тобто, я ніколи не знав як правильно займатися розведенням малої рогатої худоби. Я читав в Інтернеті як краще за ними доглядати, які умови потрібно створити, дивлюся на них і вчуся.
Пощастило, що у мене була ділянка землі. Якби не було, довелося б ферму знімати, питати у колгоспі, в сільській раді. Потрібно чимало заготовляти їжі впродовж року. А так, для мене достатньо зранку і ввечері по кілька годин їх випасати.
Вівці не вибагливі, вони їдять зелень, зерно, кору дерев. Насправді, це досить розумні тварини. Вони навіть можуть з-під снігу знайти траву. Треба лише пильнувати, щоб вони до сусідів не лізли в городи. Знаєте, як говорять, – "всі йдуть за бараном" – це не завжди так. Буває і вівця підбурює решту стада на шкоду. Тоді її треба прив'язати, – якщо вона нікуди не піде, то і решта триматимуться навколо неї. Якщо спостерігати за ними, помітно, хто усіх підбурює.
Фото: з особистого архіву Олександра Прокопенка
У догляді за вівцями нічого складно немає. Їх треба пасти, додавати води і періодично стригти – двічі на рік. Шерсть я наразі теж нікуди не діваю, зберігаю. Головне, щоб вона була суха, чиста, щоб у ній нічого не завелося. Адже клієнтам, які займаються шерстю, не підходить 1 кг, їм потрібні тони.
У цій роботі мені дуже допомагають друзі і рідні. У мене двоє племінників по 11 років, – їм лише в радість за тваринами доглядати. Весь час випрошують у мене стригти овець. Підтримка насправді важлива. Коли мене нема вдома, а вівцям потрібно давати їсти, прошу родину допомагати.
Фото: з особистого архіву Олександра Прокопенка
Якщо говорити про мої плани, то очікую після Старого Нового року, за народними прикметами, що овечки окотяться. Для того, щоб продавати, навіть ту ж шерсть, потрібно, щоб було голів 50, з яких – 3 барана і інші ярочки. Один баран з усіма не справиться. Треба міняти кров, самця. Отже, сподіваюся, що наступного року в мене буде достатня кількість овець для того, аби розвивати цю справу і мати з них продукт на продаж.
Фото: з особистого архіву Олександра Прокопенка
Ідею з відкриттям кафе хлопець не полишив. Тепер, говорить, ще чіткіше уявляє як усе зробити правильно. До того ж, є власний продукт для приготування страв. Але не поспішає. Він промоніторив заклади харчування у Білій Церкві. За його спостереженням лише у двох закладах з 10 можна знайти страви з баранини, і то, невеликий асортимент. Хоча Сашко відмітив собі кілька закладів і планує з Нового року поспілкуватися з власниками щодо збуту продукції.
"Я не знаю, якщо чесно, що мене надихає на роботу і на те, щоб займатися новою для себе справою. Часом буває таке, що дуже лінуюся вставати і починати працювати з тими вівцями. Але я розумію, що це живі істоти, потрібно дати їм їсти. Та і, зрештою, кому я зроблю краще, якщо не розвиватимусь і нічого не робитиму. До того ж, мене підтримують побратими, з якими служив. Я з ними раджуся, а вони кажуть, що будуть першими відвідувачами в кафе", – говорить із впевненістю Сашко.
