"Сі Цзіньпін, зустрівшись із путіним, обговорював з ним "мирне співіснування та взаємовигідне співробітництво". За умов, коли на путіна видали міжнародний ордер на арешт за воєнні злочини, навіть менш поважній людині, аніж глава КНР, було б ніяково вечеряти з такою особою", – пише впливове видання The Economist. – Втім, Сі мало турбують тривіальні невідповідності, бо він вірить у невблаганний занепад світового порядку, очолюваного США, з декларованою турботою про правила і права людини. Він прагне перетворити його на більш трансакційну систему угод між великими державами. І не варто недооцінювати небезпеку такого бачення чи його привабливість у цілому світі".
На думку The Economist, Китай цинічно і безжально розіграв ситуацію з війною в Україні. Його цілі витончені: забезпечити підпорядкованість росії, але так, аби вона не була настільки слабкою, щоб режим путіна не витримав; відполірувати власну репутацію "миротворця" в очах світу, що розвивається; і, з прицілом на Тайвань, підірвати легітимність західних санкцій і військової підтримки як інструменту зовнішньої політики. Сі цинічно запропонував "мирний план" для України, який винагороджує російську агресію і який, як він знає, Україна не прийме. Він закликає "поважати суверенітет усіх країн", але, наголошує видання, забуває згадати, що росія окупувала велику частини території свого сусіда.
І це, за словами британських журналістів, лише один з прикладів нового підходу КНР до зовнішньої політики. Китай намагається вийти з ізоляції і стикається з більш об'єднаним Заходом. Водночас 10 березня Пекін виступив посередником у розрядці напруженості між двома запеклими суперниками – Іраном і Саудівською Аравією. Це перша інтервенція країни на Близькому Сході, зазначає видання, яка підкреслила зменшення впливу Заходу в регіоні через 20 років після вторгнення в Ірак під проводом США. А вже 15 березня Сі Цзіньпінь представив "Глобальну цивілізаційну ініціативу", в якій наголошується, що країни повинні "утримуватися від нав'язування власних цінностей або моделей іншим і від розпалювання ідеологічної конфронтації".
The Economist підкреслює, що підхід КНР не імпровізований, а системний та ідеологічний. При цьому видання нагадує, що ще Ден Сяопін закликав Китай "приховувати свої можливості, вичікувати свого часу". Але тепер Сі хоче змінити світовий порядок, що склався після 1945 року. Нові гасла Пекіна спрямовані на те, щоб "мультилатералізм" став кодом для світу, який відмовляється від універсальних цінностей і керується балансуванням інтересів великих держав.
Китай має кілька рівнів просування власних інтересів у різних сферах. Як зазначає The Economist, китайська "Ініціатива глобальної безпеки" спрямована на протидію зусиллям зі стримування китайської військової загрози; "Ініціатива глобального розвитку" просуває китайську модель економічного зростання, яка має справу з автократичними державами, не нав'язуючи їм власних умов. "Глобальна цивілізаційна ініціатива" стверджує, що західний захист універсальних прав людини в Сіньцзяні та інших регіонах є новим видом колоніалізму.
The Economist наголошує, що такий трансакційний світогляд має більшу підтримку за межами Заходу, ніж ви можете собі уявити. Видання наводить приклад президента Бразилії Луїса Інасіу Лула да Сілва, який є прихильником багатополярного світу. Для багатьох вторгнення в Ірак у 2003 році викрило подвійні стандарти Заходу щодо міжнародного права і прав людини, і це те, що китайські державні ЗМІ намагаються пропагувати суспільству.
Попри те, що Захід продемонстрував рішучість щодо України, багато країн неоднозначно ставляться до війни і задаються питанням, чим вона закінчиться, - звертає увагу британське видання. Так, щонайменше 100 країн, на які припадає 40% світового ВВП, не повністю дотримуються санкцій. Також є сумніви щодо американської стійкості, оскільки ані Дональд Трамп, ані Рон ДеСантіс не вважають Україну ключовим американським інтересом. Усе це створює простір для нових гравців – від Туреччини до США, і передусім для Китаю.
"Ця корислива китайська багатополярність звісно може дати певні результати. Наприклад, Іран і Саудівська Аравія хоча є запеклими ворогами ще з часів іранської революції 1979 року, але Китай є найбільшим споживачем їхньої нафти, тому він має вплив і стимул запобігти війні в Перській затоці. Угода, яку він допоміг укласти, може призвести до деескалації проксівійни в Ємені, яка забрала життя близько 300 000 людей", – нагадує The Economist.
Проте справжня мета зовнішньої політики Сі Цзіньпіня, на думку редакції, – це зробити світ безпечнішим для Комуністичної партії Китаю. З часом її недоліки буде важко приховати. Мережа корисних двосторонніх відносин створює протиріччя. Наприклад, Китай підтримав Іран, але вирішив ігнорувати його тривалу ядерну ескалацію, яка загрожує іншим клієнтам КНР в регіоні.
"В Україні будь-який тривалий мир вимагає згоди українців. Він також має передбачати відповідальність за воєнні злочини і гарантії проти нового нападу. Китай заперечує проти всіх трьох пунктів: він не вірить у демократію, права людини та обмеження великих держав – чи то в Україні, чи то на Тайвані. Країни, які стикаються з прямою загрозою безпеці з боку КНР, як-от Індія і Японія, стануть ще більш войовничими", – попереджає The Economist.
Редакція не виключає, що оскільки Китай майже завжди підтримує правлячі еліти, якими б жорстокими вони не були, він може налаштувати проти себе звичайних людей по всьому світу. До того моменту відкриті суспільства будуть боротися за конкурентні бачення. Одне із завдань, на думку The Economist, полягає в тому, щоб не допустити втягування України у фальшиву мирну угоду. Тим часом західним країнам варто поглибити свої оборонні альянси, включно з НАТО. Довгострокова мета – спростувати звинувачення в тому, що глобальні правила служать лише західним інтересам, і викрити убогість світогляду, який просувають Китай і росія.
Великим прозрінням Америки в 1945 році було те, що вона може стати більш захищеною, зв'язавши себе довготривалими союзами і спільними правилами. Попри те, що це ідеалістичне бачення було затьмарене десятиліттями "зіткнення з реальністю", в тому числі в Іраку, але московський саміт демонструє гіршу альтернативу: наддержаву, яка прагне впливу без завоювання прихильності, влади без довіри і глобального світогляду без універсальних прав людини. Тим, хто вважає, що це зробить світ кращим, наголошує The Economist, варто ще раз подумати.
Джерело: The Economist
