Facebook iPress Telegram iPress Twitter iPress search menu

Людина не створена для війни - мені хочеться творити, а не руйнувати: історія бійця 3-го батальйону тероборони Львівщини

Наталія Сколоздра
Людина не створена для війни - мені хочеться творити, а не руйнувати: історія бійця 3-го батальйону тероборони Львівщини
Фото: iPress.ua
Прохолодного грудневого дня, коли замість снігу у Львові падає дощ, зустрічаємось в центрі міста з командиром відділення протитанкового взводу молодшим сержантом 3-го батальйону територіальної оборони Євгеном Стерляніковим. Він з побратимами майже три місяці був на війні. Додому повернулись на два тижні, і каже, що цього часу цілком достатньо, щоб відпочити, набутись з рідними і вкотре зрозуміти, що там вони зараз потрібні більше, ніж тут.

Молодший сержант Стерляніков розповів iPress.ua свою історію війни.

"Це було приблизно перед 20-ми числами серпня, десь 15-го, я зараз вже точно не пригадую, я зустрівся із замкомбатом, і спитав, які функції в батальйону, чи буде полігон, якась підготовка тощо. Він сказав, що зараз просто немає часу – злагодження відбуватиметься вже на місці, тобто будете звикати і вчитись вже в бойових умовах. Фактично так і вийшло. Ми коли потрапили на схід, то вже там дізнавались більше один про одного".

За плечима у пана Євгена строкова служба ще в радянській армії. Він пригадує, що за часів незалежної України мав у 1994-му році підписувати контракт, проте вже тоді бачив, що відбувається розвал армії, бо сам із сім'ї військового, і в останній рік перед розпадом СРСР навіть пробував вступити у військове училище.

Коли почався Євромайдан, був на ньому у складі 29-ї "Бойківської" сотні Самооборони, бо родом з міста Турки Львівської області, а до Майдану займався улюбленою справою – організовував розписування церков.

"Так випадково вийшло, що шість років тому, у нас в Турці розписували церкву, я познайомився з художниками і от вже шість років з ними розписуємо церкви. Сам я не художник, я ще з декількома хлопцями займаюсь організацією цього процесу: готуємо храми, ставимо риштування, креслимо, розводимо кольори, робимо візерунки. А живописці у нас працюють окремо – у них відповідальніша робота. Разом ми вже більше 130 церков розписали", - розповідає він.

Проте роботу довелось відкласти, коли розпочався Майдан. Пан Євген зізнається, що вже тоді передчував, до чого все йде.

"Чесно кажучи, коли в минулому році тільки починався Майдан, мій брат їхав до Києва – він був сотником Самооборони – і питає: "Женя, як ти думаєш, щось буде?" Я йому чесно відповів: "Треба брати автомат в одну руку, автомат в другу – той на Росію, той на Європу, бо інакше нічого не вийде, треба, грубо кажучи, спочатку вирішити ситуацію тут на місцях, а потім їхати наводити порядок в Києві".

Військовий і досі вважає, що зміни в системі треба починати з самих низів, бо навіть після повернення з війни бачить, що вдома корупційно-бюрократична машина, як працювала рік тому, так і зараз працює.

ЧИТАЙТЕ: Кіборг "Росомаха": Війна вигідна всім, крім солдатів

"Я чому після госпіталя надовше не залишився, - згадує Євген про своє пораненя. Трохи побув, подивився на всю ситуацію, я розумів, що там більше користі принесу, ніж буду тут сидіти. І от скільки з хлопцями спілкувався, навіть минулого тижня йшли по Львову, випадково зустрілись, і всі кажуть, що вдома відчувають себе не в своїй тарілці  - ніби, поруч і жінка, і діти, і все спокійно - а там і недосипали, і мерзли, і недоїдали, але там себе якось більше відчували на своєму місці. Але я бачу, який безпорядок тут був, такий і залишився: що рік тому, що зараз - змін практично немає".

Євген Стерляніков. Фото: Андрій Поліковський/iPress.ua

Молодший сержант розповідає, що зовсім по різному сприймаються новини з фронту, якщо сидіти вдома перед телевізором, і якщо бути безпосередньо на передовій.

"Коли тут дивишся телевізор чи слухаєш новини, то приблизно так само, як було на Майдані. Є в мене товариші і в "Айдарі", і в інших батальйонах, зідзвонюємось, розпитуємо що й до чого і часто виходить так, що вони розказують зовсім інше, ніж те, що говорять по телевізору. А ще це відчуття, що якщо ти там будеш, то, може щось і зміниш. Думаю, що таке відчуття виникає ледь не в кожного, хоча на підсвідомому рівні розумієш, що сам ти мало що можеш змінити, таких, як ти, мусить бути багато".

"Разом з командиром взводу, нас, тоді в серпні поїхало 22 людини, а додому повернулось дев'ятеро"

3-й батальйон територіальної оборони Львівщини був сформований ще наприкінці травня 2014 року. Перші бійці цього батальйону потрапили на передову на початку липня. Євген Стерляніков пригадує, з чого починалась його історія на війні.

"Я з сім'ї військових. У мене батько був донським козаком і по чоловічій лінії в родині всі були військовими: дід був з Ростова, він пройшов всю Велику Вітчизняну війну аж до Праги. У мене дружина родом з Миколаївської області, вона, коли я був на Майдані, мене не підтримувала, але тут вона каже: "Я розумію, що якщо ти не поїдеш туди, то вони прийдуть сюди".

Дружина каже, що минулого року чоловік був на Майдані, цього року пішов на війну і питає жартома: "Коли ти в хаті будеш?"

"Вдома мене розуміють. Минулого року вийшло так, що ми 1 грудня їхали на роботу, це було якраз після того, коли розігнали студентів на Майдані, і ми з хлопцями зі Львова вирішили їхати прямо на Київ. На другий день син каже, що тато поїхав на війну і питає, чого я туди поїхав. Я йому й пояснюю, що "от, бачиш дядьки били людей беззбройних – тато туди поїхав, щоб такого не було". Одному - 10, іншому - 5. Діти все прекрасно розуміють", - Євген з усмішкою розповідає про свою сім'ю.

Бійці батальйону знали, які бойові завдання на них покладені.

"Ми виїхали зі Львова 4 вересня, 6-го вже були там. Повернулись 5  грудня. Були там три місяці. Я був трохи менше, бо мав поранення і трохи відлежав в госпіталі. Я особисто знав, які функції 3-й батальйон виконуватиме і своїм хлопцям розказав: якщо йшли 80-та або 24-та бригада, ми мали зачищати після них територію, охороняти прифронтові дороги, облаштування і перевірка блокпостів також входило в наші функції. Також батальйон займався охороною техніки: наприклад, наш взвод був на охороні самохідних артилерійських установок "Гіацинт". Уявіть собі, стоїть така бандура зі стволом 10 метрів, а ми забезпечуємо її охорону, щоб не пробрались туди всякі диверсійні групи", - пригадує молодший сержант.

"Нас було мало людей. Разом з командиром взводу, нас, тоді в серпні поїхало 22 людини, а додому повернулось дев'ятеро, бо були й ті, хто й в госпіталь попав, хтось з важкими пораненнями був, хтось з легшими - у мене було поранення в плече".

ЧИТАЙТЕ: Мобілізація-2015: коли, кого і на який час покличуть до війська?

Євген розповів, що те, що хлопців з його батальйону відправили на фронт без попереднього злагодження, дуже було відчутно вже на місці.

"Ми зброю отримали вже там, автомати були не пристріляні. Ми протитанкісти, а ніхто не знає, як з технікою працювати, казали, що на місці навчимось. Ми приїхали в таке місце, де була дорога і нам доручили її тримати – за півдня ми зробили собі тир, хлопці пристріляли собі зброю, за півдня навчились, як з протитанковим "залізом" працювати, кожен вже знав і міг з цим поводитись. Фактично взводи, як бойова одиниця, проходили свій бойовий вишкіл вже на місцях, кожен знав, що від кого чекати і як хто може працювати", - розповідає командир відділення протитанкового взводу про особливості "польової школи".

Джерело: Артем Бенедичук/facebook.com

Це вже тепер він знає, чого вимагати від командування, коли через два тижні знову доведеться їхати на схід.

"Якщо нас по штату залишать в такому ж складі і скажуть, коли знову відправляють, то я перший буду вимагати, щоб хлопці зробили по декілька вистрілів з протитанкової зброї. Бо може бути таке, що, наприклад, в протитанкову установку вставляєш трубу, відкривається кришка і вже вистрілу нема, вставиш другу – те саме, а третя спрацьовує. Він має знати, коли ту трубу треба викинути чи поміняти, має бути більше злагодженості. Щоб, не дай Боже, така елементарна необізнаність не призвела до марних жертв. Я знаю, що на це не треба багато часу".

Згадує молодший сержант Стерляніков, як і з чим його бійців споряджали воювати.

"Багато хто діставав бронежилети і шоломи сам. У мене, наприклад, був звичайний міліцейський бронежилет, мені просто дістали сталеві пластини і я фактично ним користувався. Коли приїхали в Луганську область, то нам роздали допомогу від волонтерів. Не знаю щодо батальйону, але в нас у взводі бронежилети мали всі і досить навіть непогані, бо коли нас побачили "айдарівці", то казали, що такі бронежилети дуже добрі, бо вони їх вже встигли перевірити.

Кевларові шоломи діставав хто, як міг. Мені, наприклад, його дістала і оплатила моя Турка. Старі сталеві видавали вже на місці. У Львові видали спальники, каремати, тактичні рукавиці і окуляри.

Зброю отримували теж на місцях. Після того, як розгромили село Побєду і ми перейшли в інше місце, то зброю знову отримували в штабі в іншій точці, хоча я трохи був цим незадоволений, бо, м’яко кажучи, неприємно їхати з голими руками, коли невідомо хто може ховатись по кущах".

Був випадок, коли перед самим від’їздом прийшли журналісти і "наробили шуму", що деякі солдати були без бронежилетів.

"Я їм кажу: "Ви що думаєте, що бронежилет, то від всіх бід панацея? От хлопець під Іловайськом загинув, куля збоку зайшла, хоча і був в бронежилеті". Так само наш хлопець, той, що 200-й, він стояв у бронежилеті, а зачепило по горлу. Я свою дружину одразу попередив, що навіть, якщо не буде бронежилетів, я все одно поїду".

3-й батальйон територіальної оборони Львівщини виконував бойові завданні в Луганській області і відправили його в зону АТО якраз перед переговорами у Мінську 5 вересня, коли було оголошене так зване перемир'я, проте навіть в цей час не вдалось уникнути втрат. Батальйон повернувся додому без трьох бійців.

"Ми коли тільки прибули, тиждень пробули в штабі. Потім як протитанкістів нас кинули недалеко від окружної дороги біля Старобільська, ми мали зі своїм "залізом" прикривати цю дорогу. Ми там деякий час постояли, нас відкликали назад, а потім поставили на дорогу перед Сєвєродонецьком, бо тоді якраз всі обласні організації переводились із Луганська в Сєвєродонецьк. Там ми вже облаштували блокпост і пробули на ньому 4 дні, а потім здали "залізо" і поїхали охороняти САУ. Якраз тоді я потрапив в госпіталь, наші ще там були два тижні, а потім їх змінив 12-й київський батальйон, - Євген небагатослівно згадує про своє поранення. - Пізніше нас, протитанкістів, перевели на колишні позиції 24-ї бригади, прикривати Лисичанськ, раптом що, то мали б відбивати атаки. За два дні після того, як нас вивели хлопці почули по радіо, що приблизно в тих місцях, де ми стояли, потім бомбили".

Якби дали команду "Фас", то давним-давно цього всього вже не було

Щодо ближніх боїв, то він розповідає, що його підрозділові пощастило в них участі не брати, на відміну від інших.

"Нас лише 15 жовтня, як ми вже потім вирахували, диверсійна група накрила мінометним вогнем. Це було якраз під час так званого перемир'я, ми в цей час стояли з артилеристами і в них був наказ прикривати піхоту. Вони працювали на різних відстанях, але, тоді, 15 числа, нас вирахувала і диверсійна група накрила наші позиції двома вистрілами з мінометів".

Джерело: depo.ua

Саме тоді батальйон поніс перші втрати – один загиблий і троє поранених.

"То був перший двохсотий в нашому взводі – хлопцеві був 41 рік. Вони були до нас, так би мовити, "придані", як зенітники. Їх перевели з Десни, вони були, ніби, прикомандировані до взводу і їх разом з нами кинули на охорону. Але хто ж знав, що так вийде…", - з сумом в голосі розповідає Євген.

"Може, це й грубо, але багато хто з них каже, якщо б вже дали команду "Фас", то давним-давно цього всього вже не було. А через той дірявий кордон все підтягується і підтягується нова сила. Як тільки українські прикордонники відійшли від пункту пропуску в "Ізвариному", я зразу сказав: "А тепер очікуйте". Бо Ізварине за годину їзди від великої вузлової станції Ростовської області Каменськ-Шахтинський. Я знаю, бо мій батько там жив. Там завжди було дуже багато людей, які пройшли Чечню, Афганістан і в багатьох інших гарячих точках побували. І наскільки я пригадую, там ніколи не було дуже добре з роботою".

Однак він не може однозначно відповісти на питання про те, з ким саме воюють українські військові: чи з російськими найманцями, чи з місцевими сепаратистами: "Мені здається, що воюємо ми і з тими, і з тими. Місцеві, вони теж різні".

Євген розповідає історію про дівчину, яку бачили щоразу, коли їхали через Новоайдар в сторону Щастя: їй на вигляд було років 17-18 з синьо-жовтою стрічкою в руках і всім машинам махала рукою.

"В Другій світовій німця було пізнати одразу, бо по-німецьки говорив, а тут не знаєш, чого чекати від людини, яка з тобою, ніби, й однією мовою говорить… Ми чотири дні стояли на блокпосту, підходили до нас місцеві, один їхав по дрова, ще нам дрів привіз, порізав їх, розговорились, я йому розказую, що я зі Львова, питаю: "А ти до Львова би приїхав?", він категорично відповідає: "Ні!". Питаю, чому. Він каже: "Бо страшно".

Вони того російського телебачення надивляться, наслухаються і після того з'являються такі стереотипи.

ЧИТАЙТЕ: Є один позитив у війні з Росією: кристалізація національної ідентичності українців, - Максим Тарнавський

Один тобі прийде і буде розказувати, що в них в селі 90% за Україну, приходжу на другий день, вже інший чоловік бідкається, що в них тут 70% села "сєпари". І кому з них вірити?

Я коли з ними російською говорив і казав, що я зі Львова, то вони дивувались: "Как со Львова? И по-русски разгавариваете?" Я їм кажу: "Ви не повірите, але у Львові навіть є російські школи".

Через Лисичанськ мені довелось проїжджати рази три, сидів в кабіні машини і жодного разу не зауважив, щоб хтось помахав рукою. Їхав через Сєвєродонецьк, то буквально тільки декілька людей. Старобільськ, Новоайдар – там вже частіше. Може, люди досі бояться, бо там це "гаддя" було, навіть трохи керувало".

"Я б не здивувався, якби те, що відбувається зараз, почалось у 90-х, а не на 24-му році незалежності"

Чоловікові й раніше доводилось бувати у східній Україні, але не пригадує, щоб раніше у тутешніх людей були такі категоричні настрої.

"Чесно скажу, я б не здивувався, якби це, що відбувається зараз, "за Рассєю" і тому подібне почалось у 91-му, 92-му навіть 93-94-му роках, коли і світло відключали, і все в тому роді. Я би ще тоді зрозумів. Але, вибачте, коли пройшло 24 роки незалежності…

Я востаннє був у Луганській області у 2007-му році на виборах. Тоді був у місті Красний Луч і там мер міста був "афганець", колишній вертолітник, колись у нас в Калинові службу закінчував. І з шахтарями я спілкувався, але не бачив тоді того, що зараз почалось. Я і в Донецьку був у 2006-му спостерігачем на виборах – теж не бачив. Звісно, що були розбіжності в поглядах, бо тоді "Наша Україна" на виборах перемогла, але навіть з "регіоналом" я швидше знайшов спільну мову, ніж з представниками від "Нашої України".

Я вже тепер спостерігав за тим, що відбувається в тій самій Луганській області і думав, чи не повториться у нас так само, як в Чечні, що, ніби, все спокійно, а потім в якомусь селі участкового вбили, сільраду вирізали і люди живуть в постійному страху.

Хлопці розказували, що по них вночі стріляють, а вони не можуть відкрити вогонь у відповідь, бо там населений пункт. А в мене питання: "Якого милого ті мирні мешканці там сидять? Кажуть, що нема куди їхати? А куди люди їхали з Криму, що приїжджали аж до Львова?"

Молодший сержант Стерляніков про біженців має окрему думку.

Євген Стерляніков. Фото: Андрій Поліковський/iPress.ua

"Де не показують біженців, там здебільшого жінки і діти, а де ж їхні чоловіки? А чоловіки гроші там заробляють, "хохлов луплять".

Одні кажуть, що їм нема куди їхати, що їх ніхто ніде не чекає, а в мене питання: Чому ви не б'єте в спину тих, хто ставить біля вашої хати гранатомети?"

Їм переважно все одно від кого пенсію отримувати, "пускай даже Новороссия, лиш бы на меня не упало", - військовий не стримує емоцій.

Він пригадує, що ще в мирний час, коли бував у Ростовській області, туди дуже багато людей з України щодня через "Ізварине" їздило на роботу – зранку їдуть ввечері повертаються. Там навіть маршрутка через кордон ходила.

"А ви думаєте, чому Янукович і компанія не на Кіпр чи в штати втекли, а якраз в Росію? Один Азаров пробував в Австрії перебути, але вигнали", - запитує риторично.

Розповів Євген і про допомогу волонтерів та про особливості їхньої співпраці з армійськими батальйонами.

"Я волонтерів бачив багато, коли проїжджали повз нас. До нас вони приїжджали один раз, це були київські волонтери, вони їхали на іншу частину, але передавали деякі речі і нашому взводу. Чому я їх так рідно бачив? Не знаю. Можливо тому, що ми були на таких позиціях, що вони до нас не доїжджали".

Він припускає, що це може бути пов’язано з бюрократією в армії, бо бійці добровольчих батальйонів не раз розповідали, що волонтери на їхнє замовлення діставали все, що просили, а в армії, як завжди – бідося.

"Нам на взвод положено три одиниці техніки – в нас не було жодної. Що зробити, якщо наш взводний приходить і я прошу, щоб нам на взвод дали хоча б один РПК. Мені відповідають, що нема. "Дайте "Муху". Нема. Нам гранати дали "донбасівці", "Мухи" теж від них отримали.

У нас був автобус "Школярик", але я сказав, що я ним не поїду, я краще їхатиму "Уралом" з боєприпасами, але в "консервній банці" не поїду по території, де невідомо хто може з кущів і запустити гранатою.

В мене вже не від однієї частини є інформація про те, що нібито всі волонтери і їхня допомога має проходити через штаб частини. Тобто, вони не можуть приїхати у ваш взвод і напряму з рук в руки передати все, що вам треба, а вони мають це робити через штаб батальйону. Напевно, самі волонтери не хочуть погоджуватись на такі умови, бо підозрюють, що їхня допомога може десь зависнути".

ЧИТАЙТЕ: Війни немає тут, тому що там воюють наші хлопці, - волонтер зі Львова Люба Возняк

Зокрема, прибор нічного бачення, який був потрібен його бійцям, Євген дістав через власні канали.

"Я дзвонив до себе в Турку і кажу, що нам треба прибор нічного бачення, нам він справді був потрібен. Мені в Турці постарались і відправили саме на мене. З "нічником" відправили ще декілька акумуляторів, ліхтариків. А, якби то прийшла, як волонтерська допомога, невідомо кому, невідомо звідки, то я думаю, що воно могло б і в сторону піти.

Ми коли чотири дні на блокпосту стояли, то дійсно бачили, що дуже багато наших львівських волонтерів приїжджало, їхали до 80-ї, до 24-ї бригади. А ми з самого початку були далеко, а потім по "зеленках" кантувались, ну, і не завжди могли сказати, де ми є, щоб не розкривати свою дислокацію. Бувало й таке, що наші хлопці їхали через блокпости, то їх тільки з паролями пропускали.

Одного разу від якихось депутатів нам щось передавали, але я думаю, що то все якраз було під вибори.

Пам'ятаю ще приїхали якось волонтери, перевантажували те, що привезли на КамАЗ і так доставляли те, що треба на дальні блокпости. Як зараз пам'ятаю, що частину відправили на сумнозвісний 32-й блокпост. Бачив таке рази два".

"Ви тут сиділи, нічого не робили – а тепер така "фігня" і ми маємо розгрібати"

З розповідей Євгена про чергування на блокпості можна писати окрему історію, бо саме там доводилось найбільше спілкуватись з місцевими, а, окрімцивільних, через пункт пропуску бувало, що й проїжджали місцеві силовики, від яких невідомого чого можна було чекати.

"Ми стояли на блокпості чотири дні. Звичайно, що там був рух, як в одну, так і в іншу сторону. Там курсував автобус Москва-Луганськ, але їздив через Сєвєродонецьк – дуже він нам не подобався, хоч і з українськими номерами був", - сміється Євген.

Він розповів історію про те, як під час патрулювання на блокпості мав досвід спілкування з тутешнім полковником СБУ. Той під'їжджаючи до блокпосту на недешевому джипі розмовляв по телефону, а коли під'їхав, ігноруючи вимоги, не одразу захотів завершувати розмову.

"Таких, як ви полковників, СБУ треба щонайменше посадити, - Євген не стримував емоцій, коли розмовляв з цим полковником. - За те, що ви полковник СБУ, сиділи тут, нічого не робили – тепер така "фігня", а ми маємо розгрібати. Звідки я маю знати, що ти перед блокпостом не зливаєш про нас інформацію по телефону?", - згадує він.

"Я не кажу, що там всі в погонах були "безхребетні" і продажні. Наприклад, на блокпосту біля Старобільська стояли міліціонери, ми з ними трохи співпрацювали, були міліціонери і в Луганську, і в Щасті.

В мене знайомі, не казатиму, в якому батальйоні займаються розвідкою. Так от вони на початку літа якраз виловлювали таких "таваріщєй", як бачили в Донецькому аеропорту наприкінці травня. Вони розповідали, що 70% з тих "виловлених" казали, що воюють "за ідею", а не те, що ми продались за американські долари. Хоча саму "ідею" могли озвучити далеко не всі".

Молодший сержант Стерляніков розповів також про своє ставлення до розмов та настроїв про те, що після закінчення війни треба "їхати на Київ", хоча зізнається, що такі розмови не рідкість серед його побратимів.

Фото: Андрій Поліковський/iPress.ua

"Я говорив з одним тепер вже колишнім депутатом "свободівцем" Михальчишиним і попереджав, коли він ще був депутатом, що дійде до такої межі, що люди вийдуть вже не на Майдан, а прийдуть у Верховну Раду, і прийдуть не з дерев'яними палицями, а зі зброєю, бо вже навчились нею користуватись, тоді і влаштують вам "єреванський варіант". І, повірте мені, Львівщиною подібні розмови ходять десь років шість.

На річницю початку Майдану деякі бійці зі сходу їхали в Київ і знаючи, їхню запальну вдачу, я попросив їх нічого не "витворяти". Кажу, якщо ви зараз заварите кашу ще в Києві, то це буде удар нам в спину, а для нашого противника – це буде подарунок. Вшануйте спокійно пам'ять загиблих і повертайтесь сюди.

Нам треба спочатку на сході розібратись, а потім думати, що робити в Києві.

Здається, якраз перед виборами була історія, що батальйону "Київ-1" чи "Київ-2"  сказали зніматись з позицій і їхати на охорону Києва. Вони сказали, що ніхто не піде охороняти вибори, щоб тут залишити відкритими позиції. В цих батальйонах переважно міліціонери та "майданівці", але молодці, не знялись і не поїхали.

Не дай Боже, але я думаю, що може дійти до того, що таки підуть на Київ. Просто своїми діями, нерішучістю - чи то справді якась домовленість у президентів, а народ про це не знає, але може довести до того, що люди вийдуть проти теперішньої влади".

ЧИТАЙТЕ: Батіг блокади чи пряник допомоги: що швидше поверне окуповані території?

На питання про те, як пошвидше закінчити цю війну, Євген відповів, що настав час показати силу і каже, що не тільки він так вважає.

"Я не є кровожерливим і мені людей завжди було шкода, але, на мою думку, якраз час показати силу. Грубо кажучи, добити те, що залишилось і щоб більше не рипались. І до тих, хто розказує, що як тільки ми покажемо силу, то одразу ввійдуть російські війська, у мене питання: "А чому вони мають увійти?" Ми на своїй території! Це внутрішня справа суверенної держави. Чому по нашій території хтось має ходити своїми військами?

Я про це вже раніше говорив: я б вигнав на одну лінію всю техніку, перед тим попередивши всіх мирних жителів, щоб виїхали, після техніки випустив би "залізну" колону, а після неї піхоту для зачистки – зрівняти все з землею, щоб потім легше було відбудовувати".

Чоловік зізнається, що не може навіть уявити, чи зміг би зараз всидіти у відносно мирному Львові після того, як побачив, що відбувається на сході.

"Сидіти тут… і, ніби, в мене є робота, але дивитись на те, що відбувається тут і розуміти, що відбувається там. Я з хлопцями говорив і сам кажу, що не зміг би.

Вони кажуть, що там хоч і недосипали, недоїдали, мерзли, але ліпше туди їхати.

В мене є надія, що поки зима, то краще підготуємось і використаємо всі переваги так званої "позиційної війни".

Мені пропонували раніше йти добровольцем і в "Айдар", і в "Донбас", коли добровольчі батальйони не підпорядковувались ні МВС, ні Міноборони. Але я чекав військкомату і пояснив їм, що в мене молода дружина і двоє дітей, якщо зі мною щось станеться, вони залишаться голі і босі".

Євген розповів також про відносини між самими військовими, які ще кілька місяців тому не були навіть між собою знайомими, але випробування війною, зробило з них не лише добрих бойових побратимів.

Фото: Андрій Поліковський/iPress.ua

"Бували, звісно, і деякі внутрішні конфлікти – це, як в сім'ї. Тим більше, коли по декілька тижнів люди недосипають, мерзнуть, то бувало й таке, що могли зчепитись через якусь дурницю, але кожен розумів, що в іншого є зброя. Хоча я не уявляю, як би я мав розізлитись, щоб на свого товариша підняти зброю, бо і я, і він знаємо, що нам один одному завтра прикривати спину. Як-не-як командир відділення і я за людей відповідаю".

Вони поки не знають, коли точно повертаються на схід. Новий рік і Різдво, можливо, зустрінуть вже не вдома, тому використовують кожен день, щоб набутись з рідними.

Перед поверненням на фронт хлопцям потрібне зручне і легке зимове обмундирування та взуття. Не відмовляться вони і від теплих спальників, рацій з міні-гарнітурами, знадобились би й прибори нічного бачення і тепловізори.

Євген пригадує, що як перед поверненням додому деякі хлопці мусили їхати на базар у Старобільськ, щоб купити собі нормальну форму, "щоб не їхати додому, як чорт", бо від тієї, що видали перед відправленням за три місяці мало що залишилось.

"Я коли їхав мені шеф каже: "Ну, що, Женя, ти повернувся в свою стихію, в армію? Я йому відповів, що в свою стихію я повернусь, коли знову повернусь до роботи. Я хочу, щоб це пошвидше закінчилось, щоб я міг прийти, поставити риштування, а потім побачити результат. Бо зазвичай, коли ми починаємо свою роботу, то бачимо лише порожні рапаті стіни, а коли знімаємо риштування, на ці стіни люди піднімають голови і кажуть: "Як красиво!" Після такого я відчуваю, що моя робота комусь потрібна. Я люблю свою роботу, мені приємно її робити і я хочу до неї повернутись".

Чоловік запевнив, що після закінчення війни його в армії не втримає навіть контракт.

"Якщо після війни мені пропонуватимуть контракт, я відмовлюсь. Мені він не потрібен. Я йшов захищати Батьківщину, треба буде я робитиму це ще місяць, два чи рік, але потім я хочу повернутись до своєї роботи і займатись тим, що мені подобається. За своєю природою людина не створена для війни, вона не створена, щоб вбивати інших - кожному хочеться творити, а не руйнувати", - переконаний молодший сержант Стерляніков.

Після розмови з Євгеном іPress.ua пощастило побувати ще й на неформальній зустрічі бійців 3-го батальйону.

Навіть під час відпустки після трьох спільних місяців на війні, їм хочеться бачитись частіше, ділитись новинами, жартувати і згадувати, що вони пережили за цей непростий час.

Фото: Андрій Поліковський/iPress.ua

Вони такі схожі своєю щирістю, безпосередністю і простотою, але такі різні водночас: хтось до війни мав власний бізнес, хтось поїхав туди прямо з університету, хтось залишив роботу, когось вдома чекає мама, а когось – дружина і двоє дітей.

Після почутого і побаченого вкотре переконуєшся, що це ніякі не роботи, і не "кіборги" – це звичайні хлопці і чоловіки, об'єднанні сильним бажанням – боротись за те, у що вірять, і захищати свою Батьківщину.

Макрон хоче керувати зовнішньою політикою Європи. Не всі союзники з цим згодні – Bloomberg
Макрон хоче керувати зовнішньою політикою Європи. Не всі союзники з цим згодні – Bloomberg
Смертельну недбалість путіна неможливо приховати. московська атака зробила його слабшим, ніж будь-коли – Саймон Тісдалл
Смертельну недбалість путіна неможливо приховати. московська атака зробила його слабшим, ніж будь-коли – Саймон Тісдалл
Чи настав час для безпольотної зони в Україні? путін ескалує повітряну війну – бригадний генерал Кевін Райан
Чи настав час для безпольотної зони в Україні? путін ескалує повітряну війну – бригадний генерал Кевін Райан
"Циркони" з суші, відновлені 1,5 та 3 тонні бомби і натиск на Донбасі. Про останню тактику росіян – Том Купер
Франції потрібні країни-однодумці. Макрон-яструб відкриває двері Європи для Великої Британії – Едвард Лукас
Франції потрібні країни-однодумці. Макрон-яструб відкриває двері Європи для Великої Британії – Едвард Лукас
Кілька думок про російський розвідувально-ударний ланцюг. Більшість обстрілів відбувається на основі агентурних даних – Том Купер
Кілька думок про російський розвідувально-ударний ланцюг. Більшість обстрілів відбувається на основі агентурних даних – Том Купер
Війна в Україні після російських виборів. Активізація чи затягування? – Мік Раян
Війна в Україні після російських виборів. Активізація чи затягування? – Мік Раян
Стратегічні повітряні удари можуть вирішити долю війни. За умов стабільності фронту на землі – Філліпс О'Брайен
Стратегічні повітряні удари можуть вирішити долю війни. За умов стабільності фронту на землі – Філліпс О'Брайен