Facebook iPress Telegram iPress Twitter iPress search menu

"Ми всі тепер радянські люди". Пізня радянська Америка потребує негайних змін – Ніл Ферґюсон

Переклад iPress
"Ми всі тепер радянські люди". Пізня радянська Америка потребує негайних змін – Ніл Ферґюсон
Відомий історик та публіцист Ніл Ферґюсон стверджує, що сьогоднішня Америка дуже нагадує пізній СРСР: бідність, безвихідь, величезні неефективні витрати на оборону та геронтократи при владі. Він закликає Америку подивитися собі у вічі й змінитися поки не пізно.

Уряд з постійним дефіцитом і роздутою армією. Фальшива ідеологія, яку проштовхують еліти. Погане здоров'я серед простих людей. Старіючі лідери. Звучить знайомо? – запитує Ніл Ферґюсон у читачів The Free Press.

Дотепний вислів "пізня радянська Америка" придумав принстонський історик Гарольд Джеймс ще у 2020 році. Відтоді він став лише більш доречним, оскільки Холодна війна, в якій ми перебуваємо, друга, розпалюється.

Вперше я звернув увагу на те, що ми перебуваємо у Другій холодній війні, ще 2018 року. У статтях для The New York Times і National Review я намагався показати, як Китайська Народна Республіка зараз займає простір, звільнений Радянським Союзом після його розпаду в 1991 році.

Зараз ця точка зору є менш суперечливою, ніж тоді. Китай, очевидно, є не лише ідеологічним суперником, твердо відданим марксизму-ленінізму та однопартійному правлінню. Це також технологічний конкурент – єдиний, якому США протистоять у таких сферах, як штучний інтелект і квантові обчислення. Це також військовий суперник, з флотом, який вже більший за наш, і ядерним арсеналом, який швидко нас наздоганяє. І це геополітичний суперник, який заявляє про себе не лише в Індо-Тихоокеанському регіоні, а й через маріонеток у Східній Європі та інших регіонах.

Але лише нещодавно мене вразило, що в цій новій Холодній війні ми, а не китайці, можемо бути Радянським Союзом. Це трохи схоже на той момент, коли британські коміки Девід Мітчелл і Роберт Вебб, граючи офіцерів Ваффен-СС наприкінці Другої світової війни, ставлять безсмертне запитання: "Ми погані?"

Я уявляю собі двох американських моряків, які одного дня запитають себе – можливо, коли їхній авіаносець тоне десь біля Тайванської протоки: "Ми – Радянський Союз?"

Так, я знаю, що ви збираєтеся сказати.

Існує величезна різниця між дисфункціональною плановою економікою, яку побудував Сталін і заповідав своїм спадкоємцям, і яка розвалилася, як тільки Міхаіл Горбачов спробував її реформувати, і динамічною ринковою економікою, якою ми, американці, пишаємося.

Радянська система розтринькувала ресурси і майже гарантувала дефіцит споживчих товарів. Радянська система охорони здоров'я була скалічена напівзруйнованими лікарнями і хронічною нестачею обладнання. В країні панували злидні, голод і дитяча праця.

Сьогодні в Америці такі умови існують лише в нижньому квінтилі економічного розподілу – хоча масштаби їхнього існування справді жахливі. Дитяча смертність у пізньому Радянському Союзі становила близько 25 на 1000. 2021 року цей показник у США становив 5,4, а для матерів-одиначок у дельті Міссісіпі чи Аппалачах – 13 на 1000.

Порівняння з Радянським Союзом, скажете ви, все ж є ризикованим.

Погляньмо уважніше.

Хронічне "м'яке бюджетне обмеження" в державному секторі, яке було ключовим недоліком радянської системи? Я бачу версію цього в тому, що дефіцит бюджету США, за прогнозами Бюджетного управління Конгресу, перевищить 5% ВВП в осяжному майбутньому, а до 2054 року невблаганно зросте до 8,5%. Включення центрального уряду в процес прийняття інвестиційних рішень? Я теж це бачу, незважаючи на галас навколо "промислової політики" адміністрації Байдена.

Економісти продовжують обіцяти нам диво продуктивності завдяки інформаційним технологіям, останнім часом – штучному інтелекту. Але середньорічні темпи зростання продуктивності у несільськогосподарському секторі США з 2007 року застрягли на рівні 1,5%, що лише трохи краще, ніж у похмурі 1973-1980 роки.

Економіка США сьогодні може бути предметом заздрощів для решти світу, але згадайте, як американські експерти переоцінювали радянську економіку в 1970-х і 1980-х роках.

І все ж, ви наполягаєте, що Радянський Союз був радше хворою, ніж наддержавою, тоді як Сполученим Штатам немає рівних у сфері військових технологій і вогневої потужності.

Насправді, ні.

Ми маємо армію, яка одночасно є дорогою і не відповідає завданням, що стоять перед нею, як це чітко показано в нещодавно опублікованій доповіді сенатора Роджера Вікера. Коли я читав звіт Вікера, і рекомендую вам зробити те ж саме, я не переставав думати про те, що до самого кінця говорили радянські лідери: що Червона армія була найбільшою і, відповідно, найбільш смертоносною армією в світі.

На папері це було так. Але радянський ведмідь виявився зробленим із паперу. Він навіть не зміг виграти війну в Афганістані, незважаючи на десять років смертей і руйнувань. (А тепер, чому це звучить знайомо?)

На папері оборонний бюджет США дійсно перевищує оборонні бюджети всіх інших членів НАТО разом узятих. Але що нам насправді дає цей оборонний бюджет? Як стверджує Вікер, недостатньо, щоб протистояти "Коаліції проти демократії", яку агресивно будують Китай, росія, Іран і Північна Корея.

За словами Вікера, "американській армії бракує сучасного обладнання, недостатньо коштів на навчання і технічне обслуговування, а також величезне відставання в розвитку інфраструктури. ... вони надто розтягнуті і надто погано оснащені, щоб виконувати всі покладені на них місії з розумним рівнем ризику. Наші супротивники це усвідомлюють, і це робить їх більш авантюрними й агресивними".

І, як я вже зазначав в іншому місці, федеральний уряд майже напевно витратить цього року більше на обслуговування боргу, ніж на оборону.

І це ще не все.

Згідно з даними CBO, до 2041 року частка валового внутрішнього продукту, що йде на виплату відсотків за федеральним боргом, буде вдвічі більшою, ніж ми витрачаємо на національну безпеку, частково завдяки тому, що зростаюча вартість боргу призведе до скорочення витрат на оборону з 3 відсотків ВВП цього року до прогнозованих 2,3 відсотка через 30 років. Таке скорочення не має жодного сенсу в той час, коли загрози, які несе нова вісь на чолі з Китаєм, явно зростають.

Ще більш вражаючими для мене є політичні, соціальні та культурні подібності, які я виявляю між США та СРСР. Геронтократичне лідерство було однією з характерних рис пізнього радянського керівництва, яке уособлювали старечість Лєоніда Брєжнєва, Юрія Андропова і Константіна Чєрнєнка.

Але за нинішніми американськими стандартами, пізніші радянські лідери не були старими людьми. Брєжнєву було 75, коли він помер у 1982 році, але свій перший серйозний інсульт він переніс за сім років до цього. Андропову було лише 68, коли він став наступником Брєжнєва, але він переніс повну ниркову недостатність всього за кілька місяців після приходу до влади. Коли Чєрнєнко обійняв посаду генсека ЦК КПРС СРСР, йому було 72. Проте він уже був безнадійним інвалідом, страждав від емфіземи, серцевої недостатності, бронхіту, плевриту та пневмонії.

Той факт, що їхні американські колеги сьогодні є старшими і здоровішими, є відображенням якості охорони здоров'я. Тим не менш, Джо Байдена (81 рік) і Дональда Трампа (78 років) навряд чи можна назвати чоловіками в першому припливі молодості і життєвих сил, як нещодавно з жахом констатувала The Wall Street Journal. Перший не може відрізнити двох своїх іспаномовних секретарів кабінету міністрів – Алехандро Майоркаса і Ксав'єра Бесерру. Другий плутає Ніккі Гейлі та Ненсі Пелосі. Якщо Камала Гарріс ніколи не дивилася фільм "Смерть Сталіна", ще не пізно.

Ще однією помітною рисою пізньорадянського життя був тотальний суспільний цинізм щодо майже всіх інституцій. Блискуча книга Леона Арона "Дороги до храму" показує, наскільки жалюгідним стало життя у 1980-х роках.

Під час великого "повернення до правди", спричиненого горбачовською політикою гласності, радянські громадяни змогли вилити своє невдоволення в листах до раптово вільної преси. Дещо з того, про що вони писали, було специфічним для радянського контексту – зокрема, викриття реалій радянської історії, особливо злочинів сталінської епохи. Але перечитати скарги росіян на своє життя у 1980-х роках – означає натрапити на більш ніж кілька моторошних передвісників американського сьогодення.

У листі до "Комсомольської правди" від 1990 року, наприклад, читач засуджував "жахливу і трагічну. .. втрату моралі величезною кількістю людей, що живуть у межах СРСР". Симптоми моральної деградації включали апатію і лицемірство, цинізм, сервілізм і доноси. Вся країна, писав він, задихалася в "міазмі відвертої і безперервної публічної брехні і демагогії". До липня 1988 року 44 відсотки людей, опитаних газетою "Московские новости", відчували, що їхнє суспільство було "несправедливим".

Подивіться на останні опитування американської громадської думки, проведені Gallup, і ви побачите подібне розчарування. Частка населення, яка довіряє Верховному суду, банкам, державним школам, президенту, великим технологічним компаніям та організованій праці, знаходиться десь між 25 і 27 відсотками. Щодо газет, системи кримінального правосуддя, телевізійних новин, великого бізнесу та Конгресу, цей показник не перевищує 20 відсотків. Для Конгресу – 8 відсотків. Середній рівень довіри до основних інституцій приблизно вдвічі нижчий, ніж 1979 року.

Зараз добре відомо, що молоді американці страждають від епідемії психічних розладів, в якій Джон Хайдт та інші звинувачують смартфони і соціальні мережі, тоді як старші американці піддаються "смертям від відчаю" – фраза, яку прославили Енн Кейз та Ангус Дітон. І хоча Кейз і Дітон зосередилися на сплеску смертей від відчаю серед білих американців середнього віку – їхня праця стала соціологічним доповненням до "Сільської елегії" Дж. Д. Венса – нещодавні дослідження показують, що афроамериканці наздогнали своїх білих сучасників, коли йдеться про смерть від передозування наркотиків. Лише у 2022 році від передозування фентанілом померло більше американців, ніж було вбито у трьох великих війнах: В'єтнамі, Іраку та Афганістані.

Останні дані про смертність в Америці шокують. Очікувана тривалість життя за останнє десятиліття скоротилася так, як ми не бачимо в порівнянних розвинених країнах. Основними поясненнями, за даними Національних академій наук, інженерії та медицини, є вражаюче зростання смертності від передозування наркотиків, зловживання алкоголем та самогубств, а також збільшення кількості різних захворювань, пов'язаних з ожирінням. Якщо бути точним, то упродовж 1990-2017 років наркотики та алкоголь стали причиною понад 1,3 мільйона смертей серед населення працездатного віку (від 25 до 64 років). Самогубство стало причиною 569 099 смертей – знову ж таки, серед американців працездатного віку – за той самий період. Метаболічні та серцеві причини смерті, такі як гіпертонія, діабет 2 типу та ішемічна хвороба серця, також різко зросли в тандемі з ожирінням.

В інших розвинених країнах такої зміни тривалості життя просто не відбувається.

Пітер Стерлінг і Майкл Л. Платт у своїй нещодавній статті стверджують, що це відбувається тому, що західноєвропейські країни, а також Велика Британія й Австралія, роблять більше для "надання суспільної допомоги на кожному етапі [життя], тим самим сприяючи різноманітним шляхам розвитку та захищаючи окремих людей і сім'ї від відчаю". У Сполучених Штатах, навпаки, "кожен симптом відчаю визначається як розлад або порушення регуляції всередині людини. Це неправильно формулює проблему, змушуючи людей боротися з нею самотужки, – пишуть вони. "Це також наголошує на фармакологічному лікуванні, пропонуючи незліченну кількість ліків від тривоги, депресії, гніву, психозів і ожиріння, а також нові препарати для лікування залежності від старих ліків", – додають Стерлінг і Платт.

Ожиріння? Спробуйте "Оземпік".

Масове самознищення американців, відображене у фразі "смерть від відчаю", роками дзвенить у моїй голові слабким дзвіночком. Цього тижня я згадав, де бачив це раніше: у пізньорадянській та пострадянській росії. У той час як тривалість життя чоловіків у всіх західних країнах наприкінці ХХ століття покращилася, в Радянському Союзі вона почала скорочуватися після 1965 року, ненадовго зросла в середині 1980-х, а потім впала з обриву на початку 1990-х і знову впала після фінансової кризи 1998 року. Наприклад, рівень смертності серед російських чоловіків у віці від 35 до 44 років збільшився більш ніж удвічі між 1989 і 1994 роками.

Пояснення настільки ж зрозуміле, як і "Столична". У липні 1994 року два російські вчені, Алєксандр Нємцов і Владімір Школьніков, опублікували в загальнонаціональній щоденній газеті "Известия" статтю під пам'ятною назвою "Жити чи пити?" Нємцов і Школьніков продемонстрували (за словами недавньої оглядової статті) "майже ідеальний негативний лінійний зв'язок між цими двома показниками". Їм не вистачало лише продовження – "Жити чи курити?", оскільки рак легенів був іншою основною причиною ранньої смерті радянських чоловіків. Культурі пияцтва та затяжного куріння сприяли низькі ціни на сигарети за радянської влади та низькі ціни на алкоголь після розпаду комунізму.

Статистика шокує так само, як і сцени, які я пам'ятаю в москві та Санкт-Петербурзі наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, після яких навіть мій рідний Глазго здавався непитущим. Аналіз 25 000 розтинів, проведених у Сибіру в 1990-2004 роках, показав, що 21 відсоток смертей дорослих чоловіків від серцево-судинних захворювань пов'язаний зі смертельним або близьким до смертельного рівнем етанолу в крові. 2001 року куріння стало причиною приголомшливих 26 відсотків усіх смертей чоловіків у росії. Кількість самогубств серед чоловіків у віці від 50 до 54 років досягла 140 на 100 000 населення в 1994 році – порівняно з 39,2 на 100 000 для неіспаномовних американських чоловіків у віці від 45 до 54 років у 2015-му. Іншими словами, "смерть від відчаю" Кейса і Дітона є своєрідною блідою імітацією російської версії 20-40-річної давнини.

Самознищення homo sovieticus було гіршим. І все ж, хіба схожість із самознищенням homo americanus не вражає найбільше?

Звичайно, дві системи охорони здоров'я зовні виглядають зовсім по-різному. Радянській системі просто не вистачало ресурсів. В основі катастрофи американської системи охорони здоров'я, навпаки, лежить величезна невідповідність між витратами, які не мають собі рівних у світі по відношенню до ВВП, і результатами, які є жахливими. Але, як і радянська система в цілому, американська система охорони здоров'я розвивалася так, щоб ціла група зацікавлених осіб могла отримувати ренту. Роздута, дисфункціональна бюрократія, яку блискуче пародіює "Південний парк" у нещодавньому епізоді, є чудовою для номенклатури, але паршивою для простих людей.

Тим часом, як і в пізньому Радянському Союзі, селюки – власне, робітничий клас і значна частина середнього класу – спиваються і колються до смерті, тоді як політична і культурна еліта подвоює зусилля, пропагуючи химерну ідеологію, в яку ніхто насправді не вірить.

У Радянському Союзі великою брехнею було те, що партія і держава існують для того, щоб служити інтересам робітників і селян, і що Сполучені Штати та їхні союзники були імперіалістами, не кращими за нацистів у "Великій Вітчизняній війні". Правда полягала в тому, що номенклатура (тобто члени еліти) партії швидко сформувала новий клас зі своїми власними, часто спадковими привілеями, прирікаючи робітників і селян на бідність і рабство, а Сталін, який розпочав Другу світову війну на одному боці з Гітлером, абсолютно не передбачив нацистського вторгнення в Радянський Союз, а потім став найжорстокішим імперіалістом у своєму роді.

У пізньорадянській Америці так само поширеною є брехня про те, що інституції, контрольовані (Демократичною) партією – федеральна бюрократія, університети, великі фонди та більшість великих корпорацій – присвячені просуванню досі маргіналізованих расових і сексуальних меншин, і що головними цілями зовнішньої політики США є боротьба зі зміною клімату та (за висловом Джейка Саллівана) допомога іншим країнам у захисті їхніх інтересів, "не посилаючи американські війська на війну".

Насправді ж політика сприяння "різноманітності, рівності та інклюзивності" не допомагає бідним меншинам. Натомість єдиними бенефіціарами виявляються орди апаратних "офіцерів". Тим часом ці ініціативи явно підривають освітні стандарти, навіть в елітних медичних школах, і заохочують каліцтво тисяч підлітків в ім'я "гендерно-підтверджуючої хірургії".

Що стосується нинішнього напрямку зовнішньої політики США, то він полягає не стільки в тому, щоб допомогти іншим країнам захистити себе, скільки в тому, щоб підбурювати інших воювати з нашими супротивниками як маріонеток, не надаючи їм достатньої кількості озброєння, аби мати шанси на перемогу. Ця стратегія – найбільш помітна в Україні – має певний сенс для Сполучених Штатів, які виявили в "глобальній війні з тероризмом", що їхня хвалена армія не змогла перемогти навіть талібів після двадцяти років зусиль. Але віра в американські запевнення може зрештою приректи Україну, Ізраїль і Тайвань на те, що вони підуть у небуття слідом за Південним В'єтнамом і Афганістаном.

Що стосується зміни клімату, то світ зараз завалений китайськими електромобілями, акумуляторами та сонячними батареями, які масово виробляються за допомогою державних субсидій та вугільних електростанцій. Принаймні ми намагалися протистояти радянській стратегії накидання марксизму-ленінізму на країни Третього світу, людські жертви якої майже не піддаються обчисленню. Заклопотаність нашої політичної еліти зміною клімату призвела до абсолютної стратегічної непослідовності у порівнянні з цим. Справа в тому, що Китай несе відповідальність за три чверті від 34% збільшення викидів вуглекислого газу з моменту народження Грети Тунберг (2003 рік) і дві третини від 48% збільшення споживання вугілля.

Щоб побачити глибину прірви, яка зараз відділяє американську номенклатуру від робітників і селян, розглянемо результати опитування Расмуссена, проведеного у вересні минулого року, яке мало на меті відрізнити погляди Ліги плюща від поглядів пересічних американців. Опитування визначило перших як "тих, хто має аспірантський ступінь, дохід сім'ї понад 150 000 доларів на рік, проживає в населеному пункті з населенням понад 10 000 осіб на квадратну милю" і відвідував "школи Ліги плюща або інші елітні приватні школи, зокрема Північно-Західний, Дюк, Стенфорд і Чиказький університет".

На запитання, чи підтримують вони "нормування газу, м'яса та електроенергії" для боротьби зі зміною клімату, 89% членів Ліги плюща відповіли ствердно, у порівнянні з 28% звичайних людей. На запитання, чи готові вони особисто заплатити на 500 доларів більше податків і збільшити витрати на боротьбу зі зміною клімату, 75 відсотків представників Ліги плюща відповіли "так" проти 25 відсотків усіх інших. "Вчителі повинні вирішувати, чого навчати учнів, а не батьки", – з цим твердженням погодився 71 відсоток Ліги плюща, що майже вдвічі більше, ніж серед пересічних громадян. "Чи надають США занадто багато індивідуальної свободи?" Більше половини членів Ліги плюща відповіли "так", тоді як серед простих смертних – лише 15 відсотків. Еліта приблизно вдвічі більше, ніж усі інші, любила членів Конгресу, журналістів, профспілкових лідерів та юристів. Можливо, не дивно, що 88 відсотків членів Ліги плюща сказали, що їхні особисті фінанси покращуються, на відміну від кожного п'ятого серед населення загалом.

Фальшива ідеологія, в яку мало хто насправді вірить, але всі змушені повторювати її, якщо не хочуть, щоб на них повісили ярлик – вибачте, я маю на увазі жалюгідних людей? Так. Населення, яке більше не вважає патріотизм, релігію, народження дітей чи участь у житті громади важливими? Так. А як щодо масштабної катастрофи, яка оголила б повну некомпетентність і брехливість, що пронизує всі рівні влади? Про Чорнобиль читайте у статті "Ковід". І хоча я не претендую на юридичну експертизу, думаю, що впізнаю радянське правосуддя, коли бачу в залі суду в Нью-Йорку, як зловживають правовою системою в надії не тільки ув'язнити, але й дискредитувати лідера політичної опозиції.

Питання, яке не дає мені спокою: Що, якщо Китай засвоїв уроки першої Холодної війни краще, ніж ми? Я боюся, що Сі Цзіньпін не лише зрозумів, що за будь-яку ціну він повинен уникнути долі своїх радянських колег. Він також, більш глибоко, зрозумів, що нами можна маніпулювати, щоб ми самі стали Радянським Союзом. І що може бути кращим способом досягти цього, ніж "карантин" острова неподалік від його узбережжя, а потім кинути нам виклик і відправити військово-морську експедицію для проведення блокади, з очевидним ризиком початку Третьої світової війни? Найгірше в наближенні Тайванської напівпровідникової кризи те, що, порівняно з Карибською кризою 1962 року, ролі поміняються місцями. Байден або Трамп стануть Хрущовим, а Сі Цзіньпін – Кеннеді. Тільки подивіться, як він готує наратив, розповідаючи президентці Єврокомісії Урсулі фон дер Ляєн, що Вашингтон намагається підштовхнути Пекін до нападу на Тайвань.

Ми можемо сказати собі, що багато наших сучасних патологій є результатом зовнішніх сил, які вели багаторічну кампанію підривної діяльності. Вони, безсумнівно, намагалися, так само, як ЦРУ робило все можливе, щоб підірвати радянську владу під час Холодної війни.

Але ми також повинні розглянути можливість того, що ми самі зробили це із собою – так само, як і Радянський Союз. Під час Холодної війни серед лібералів було поширене занепокоєння, що через потреби гонки ядерних озброєнь ми можемо стати такими ж безжальними, потайливими і непідзвітними, як і СРСР. Мало хто підозрював, що ми врешті-решт станемо такими ж деградуючими, як Радянський Союз, і мовчки відмовимося від перемоги у Холодній війні, яка зараз триває.

Я все ще плекаю надію, що ми зможемо уникнути програшу у Другій холодній війні, що економічні, демографічні та соціальні патології, які вражають усі однопартійні комуністичні режими, врешті-решт приречуть "китайську мрію" Сі на поразку. Але чим більше зростає кількість смертей від відчаю і чим ширшою стає прірва між американською номенклатурою та всіма іншими – тим менше я відчуваю впевненості, що наші власні доморощені патології будуть діяти повільніше.

Ми що, радянські люди? Озирніться навколо.

Про автора від Барі Вайс – засновниці і редакторки The Free Press та ведучої подкасту Honestly:

У перші дні існування The Free Press я склала фантастичний список учасників. Ніл Ферґюсон був на вершині цього списку. Сьогодні я з радістю повідомляю, що Ніл приєднується до The Free Press в якості колумніста, і його матеріали виходитимуть двічі на тиждень.

Резюме Ніла – це трохи занадто. Він має два дипломи Оксфорда і викладав там, а також у Кембриджі, Нью-Йоркському університеті, Лондонській школі економіки та Гарварді. Зараз він є старшим науковим співробітником Стенфордського інституту Гувера.

Враховуючи нинішній стан багатьох із цих інституцій, ви можете відкинути Ніла як представника істеблішменту, який формує історію, щоб служити прийнятному наративу.

Але це не Ніл. На відміну від багатьох відмінників, які насолоджуються перебуванням в академії, Ніл думає самостійно, і цю якість ви можете побачити в будь-якій з його 16 книг, включаючи "Жаль війни: пояснюючи Першу світову війну", "Кіссінджер: 1923-1968" та "Ідеаліст" (перша частина біографії, що складається з двох частин), "Площа і вежа" та нещодавня книга "Приреченість: політика катастрофи" (Doom: The Politics of Catastrophe).

За цей неймовірний доробок король Чарльз кілька днів тому посвятив Ніла в лицарі.

Останніми роками Ніл був одним із найбільш вдумливих та інтелектуально чесних голосів у культурній битві, яка охопила найвідоміші інституції Америки, включно з академічними колами. В епохальному есе "Зрада інтелектуалів", яке він опублікував у грудні минулого року у "Вільній пресі", Ніл стверджував, що "американські академічні кола пішли в протилежному політичному напрямку – вліво, а не вправо, але опинилися в тому ж самому місці", що й німецькі академічні кола перед Другою світовою війною. "Питання в тому, чи можемо ми, на відміну від німців, щось з цим зробити".

Ніл щось робить. Він є одним із засновників нового Університету Остіна, де я перебуваю у правлінні разом із ним і де цієї осені ми вітатимемо перший клас університету.

Джерело: The Free Press


Системи управління навчанням (LMS) для роздрібної торгівлі – чому воні вам потрібні?
Системи управління навчанням (LMS) для роздрібної торгівлі – чому воні вам потрібні?
Демократи об'єдналися навколо Гарріс на заміну Байдена. Виборці Ніккі Гейлі теж – американські ЗМІ
Демократи об'єдналися навколо Гарріс на заміну Байдена. Виборці Ніккі Гейлі теж – американські ЗМІ
Європі та Україні не варто розраховувати на Трампа. Ті, хто думає інакше, є мрійниками – Філліпс О'Брайен
Європі та Україні не варто розраховувати на Трампа. Ті, хто думає інакше, є мрійниками – Філліпс О'Брайен
Сага про Україну та F-16. Як старі радянські статути і командування заважають руху України до НАТО – Том Купер
Сага про Україну та F-16. Як старі радянські статути і командування заважають руху України до НАТО – Том Купер
Фронт на середину липня: майже без змін. Та про погані новини зі США – Ендрю Таннер
Фронт на середину липня: майже без змін. Та про погані новини зі США – Ендрю Таннер
Обережно: інфіковано росією. Вчені повинні припинити ганьбити себе недолугими політичними пропозиціями про
Обережно: інфіковано росією. Вчені повинні припинити ганьбити себе недолугими політичними пропозиціями про "мирні переговори" з путіним – Нейл Абрамс
Вашингтонський саміт НАТО 2024 року: зустріч перед бурею? Максимум святкування, мінімум суперечностей – RUSI
Вашингтонський саміт НАТО 2024 року: зустріч перед бурею? Максимум святкування, мінімум суперечностей – RUSI
Старий європейський порядок тріщить по швах. Незабаром дізнаємося, чи зможе Британія допомогти його втримати – Тімоті Ґартон Еш
Старий європейський порядок тріщить по швах. Незабаром дізнаємося, чи зможе Британія допомогти його втримати – Тімоті Ґартон Еш