Джерело: Politico
Минулого місяця адміністрація Президента США Джо Байдена оприлюднила нові Стратегію національної безпеки і Стратегію національної оборони, визначивши пріоритети безпеки і оборони Америки на поточний момент. Знову ж таки, основна увага приділяється конкуренції та конфліктам між великими державами, якщо говорити словами, які увійшли в політичні дебати після захоплення росією Криму в 2014 році, і з тих пір стали ще більш актуальними з вторгненням в Україну.
Деякі з ключових висновків документів були очікуваними: у цьому новому раунді суперництва великих держав Китай і росія є головними пріоритетами, причому двома основними проблемами є випередження першої і стримування другої. Немає також сумнівів, що для США два десятиліття пріоритетності боротьби з тероризмом як головної мети національної безпеки, а Близького Сходу як її ключового регіону, закінчилися.
Однак, коли справа доходить до такої серйозної стратегічної перебудови, то як офіційний, так і неофіційний Вашингтон рухається повільно, оскільки старі концепції так просто не відходять у небуття. Можна стверджувати, що ця нинішня перебудова триває з моменту вторгнення росії в Грузію у 2008 році - хоча вона прискорилася після анексії Криму, російського авантюризму в Сирії та після того, як пандемія COVID-19 поставила Захід на коліна. Але цей процес залишається незавершеним, оскільки жодна з цих криз не призвела до повної відмови від глобалістської ідеології, яка була аксіомою протягом останніх трьох десятиліть.
Зіткнення з цією спадщиною глобалізації визначатиме долю Заходу в найближчі десятиліття. І якщо кінцевий стан залишиться таким самим - продовження залежності від російських енергоносіїв і безперервна передача технологій Китаю - жодна кількість чорнила на сторінці, що оголошує про прихід нової ери, не забезпечить необхідної стратегічної переорієнтації, яка зробить перемогу Заходу досяжною. Таким чином, наше нинішнє переосмислення пріоритетів національної безпеки має бути доповнене однією критично важливою інформацією - чітко сформульованою кінцевою метою в цьому новому глобальному змаганні.
На відміну від формулювання дипломатом Джорджем Кеннаном у 1947 році основ стратегії США у холодній війні та її очікуваного завершення, в наших нинішніх дебатах дуже мало говориться про те, як насправді виглядає "перемога". Замість цього ми говоримо про збереження міжнародного порядку, заснованого на правилах, покарання агресії і захист наших цінностей - всі ці цілі є важливими, але їм бракує точності кінцевого результату, яка лежала в основі підходу Кеннана.
Тож, скажу прямо: перемога в нинішньому раунді великодержавного змагання з Китаєм і росією означає ще раз продемонструвати, що демократії непереможні, коли вони мобілізуються навколо спільних інтересів - адже, незважаючи на наші недоліки, ми кращі, ніж альтернатива.
Це також означає поховати раз і назавжди глобалістську ідеологію, яка на Заході підірвала непорушну функцію національної безпеки держави, зробивши нас залежними від наших ворогів. Простіше кажучи, ми не можемо конкурувати з рішучим супротивником, від якого залежимо у більшості енергоносіїв, критично важливих компонентів, медикаментів тощо. Отже, суверенна національна держава знову має бути в центрі уваги.
Перемога має передбачати відновлення національного суверенітету в критично важливих сферах, одночасно з припиненням необмеженого доступу до наших суспільств, яким і Китай, і росія користувалися протягом трьох десятиліть після закінчення холодної війни. Це має включати від'єднання наших ланцюгів постачання від Китаю і переорієнтацію їх критично важливих елементів назад до США, Європи і наших демократичних союзників в Азії.
Це також має передбачати рішучі зусилля, спрямовані на Китай і росію, коли йдеться про інформаційні потоки, демонструючи таку ж рішучість, яка дозволила нам надавати інформацію народам, ув'язненим за "залізною завісою", про те, що відбувалося на міжнародній арені - передусім у їхніх власних країнах - під час холодної війни, заклавши фундамент для перемоги Заходу.
Вже ціле покоління ми живемо у світі, де вважається, що історія рухається до свого завершення, де демократія і процвітання є якщо не апогеєм, то, принаймні, оптимальним рішенням для глобальної системної еволюції. І тому, можливо, причина того, що демократії все ще вагаються з прийняттям реалій нашого дедалі небезпечнішого світу, полягає не лише в тому, що вони прагнуть повернення до безпеки і "нормальності", якими вони так довго насолоджувалися. Швидше за все, останні кілька десятиліть засліпили нас тим, що це змагання між двома принципово несумісними способами організації суспільства, економіки і держави.
Однак сьогоднішня системна бінарна система відрізняється від часів холодної війни, оскільки нам зараз бракує ясності мети, яка була притаманна нашій минулій боротьбі. Демократія все ще розширює можливості особистості у вільному суспільстві, з ринковою економікою і державою, яка управляє від імені громадян, але сьогоднішні диктатури зазнали трансформації. Багато з них тепер змушують невільний народ жити в квазікапіталістичних меркантилістських системах, контрольованих корумпованою державою, яка керує громадянами, а не від їхнього імені. А завдяки грошам і впливу росії і Китаю ця корупція просочилася і в політичну кров Заходу.
Оскільки ми зосередилися на виправленні існуючого розподілу влади між двома обмеженими порядками, в умовах кризи, що поглиблюється, ми дозволили Китаю і росії продовжувати мати доступ. І ми діємо так, тому що, здається, переконали себе в тому, що дефіцит потужності можна виправити без вирішення проблем структурного рівня і що глобалізація продовжуватиметься, як і раніше.
Ось чому роз'єднання наших ланцюгів постачання з Китаєм і позбавлення наших супротивників доступу до наших демократичних суспільств є двома фундаментальними кроками на шляху до побудови дієвої стратегії. Ми повинні повернути ідею державного суверенітету на передній план і в центр демократичного дискурсу, бо без нього ми не зможемо обирати політичні та економічні системи, яким надаємо перевагу, або захищати їх.
Порушення суверенітету стало побічним продуктом глобалізації, перетворивши американські та європейські компанії на транснаціональні конгломерати, знецінивши критичну важливість громадянства в демократії та поглибивши поляризацію в західних суспільствах. Отже, щоб мобілізувати демократії на цю довгу боротьбу, уряди повинні спочатку зосередитися на тому, що об'єднує нас всередині наших суспільств і на колективному Заході, а не на тому, що нас роз'єднує.
Наша спільність мети ґрунтується на всеохопній спільній ідентичності, яку може принести в боротьбу лише вільний громадянин. Отже, наше бачення перемоги має включати в себе подолання внутрішніх розколів на Заході, відновлення нашої віри у світле майбутнє демократії.
Це бачення також має бути донесено до всіх демократичних країн, оскільки політичні лідери повинні бути на рівні зі своїми громадянами щодо серйозності ситуації, яка склалася. Ми досі не змогли дати зрозуміти, що битва, яка триває в Україні, є лише першою в низці кампаній у війні, що трансформує систему, яку росія і Китай ведуть вже майже два десятиліття. Вони вважали, що світові демократії настільки внутрішньо розколоті і настільки залежні від них, що демократії не будуть готові до боротьби - але ми можемо довести, що вони помилялися.
Початок нашого відновлення має включати визнання того, що в минулому ми приймали неправильні рішення, і визнання того, що будь-яка стратегія, яка не передбачає швидкого відокремлення американських і європейських мереж ланцюгів постачання від Китаю, а також припинення залежності Європи від російських енергоносіїв раз і назавжди, не пропонує справжнього шляху до перемоги.
Ми повинні визнати, що це системна сутінкова боротьба, і якщо ми хочемо перемогти - а я вірю, що ми можемо - ми повинні готуватися до боротьби до кінця.
Про автора: Ендрю А. Міхта є деканом Коледжу міжнародних відносин і безпеки Європейського центру досліджень безпеки ім. Джорджа К. Маршалла в Гарміші, Німеччина, і старшим науковим співробітником позаштатним співробітником Стратегічної ініціативи Скоукрофта в Центрі стратегії і безпеки ім. Скоукрофта при Атлантичній раді США. Він також є колишнім професором з питань національної безпеки в USNWC та колишнім старшим науковим співробітником Центру аналізу європейської політики.
