Експансіоністські амбіції трьох найпотужніших країн світу – Китаю, США та росії – підривають нинішній світовий порядок. З моменту свого заснування Китайська Народна Республіка виявляла інтерес до Тайваню; зараз Пекін, можливо, стоїть на порозі спроби завоювати острів. Дещо менш серйозно, у січні новообраний президент Дональд Трамп оголосив про намір приєднати Канаду та Гренландію до Сполучених Штатів.
Найбільш вагомим чинником, що сприяв підриву післявоєнного порядку за останні 11 років, є поведінка росії. З 2014 року москва розгорнула кампанію захоплення земель, а з 2022-го – вторгнення з ознаками геноциду на територію України. Як колишня радянська республіка, Україна була одним із засновників ООН у 1945 році. З 1996 року вона має статус держави, що не володіє ядерною зброєю, відповідно до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
Протягом більше трьох років політики та стратеги з інших реваншистських держав спостерігали за перебігом російського нападу та оцінювали реакції інших держав і міжнародних організацій. Відносно слабші країни виносять з українського досвіду урок: вони не можуть покладатися на міжнародне право, організації та солідарність і не повинні повторювати помилку Києва – довіряти "гарантіям безпеки", "запевненням", "договорам про дружбу", "стратегічним партнерствам" тощо. Подібні домовленості мають незначну вагу, що демонструє неактуальність відповідних угод України з росією (1994, 1997), Китаєм (2013) та США (1994, 2008).
Стандартним рішенням дилеми безпеки менших держав є приєднання до оборонних альянсів, в ідеалі таких, що включають принаймні одну ядерну державу. Але, як на власному гіркому досвіді пересвідчилися зокрема Тбілісі та Київ, здобути повноправне членство в потужному оборонному альянсі нелегко і не безризиково. У відповідь на заявки Грузії та України про вступ до НАТО у квітні 2008 року Альянс повідомив їм, що вони "стануть членами".
Проте далі не послідували ані їхній вступ до НАТО, ані початок формальної процедури приєднання – План дій щодо членства (ПДЧ). Натомість Грузія була розчленована росією з 2008 року, а Україна – з лютого 2014-го. Єдина втіха для цих двох країн, можливо, у тому, що Молдова, також пострадянська республіка, але конституційно нейтральна держава, яка не має амбіцій приєднатися до НАТО, також була розчленована росією понад 30 років тому. Доля Фінляндії, котра має довгий кордон з росією, слугує протилежним прикладом: на відміну від Грузії та України, Фінляндія успішно розпочала процес вступу до НАТО у 2022 році і приєдналася у 2023-му.
Приклади Фінляндії та Молдови показують, що намір колишньої російської колонії вступити до НАТО не є ані достатньою, ані необхідною умовою для російського вторгнення. За інших рівних умов Грузія та Україна, ймовірно, стали б об'єктами російського експансіонізму, як і Молдова, навіть без прагнення приєднатися до НАТО.
Вони могли уникнути втрати територіальної цілісності на користь росії лише шляхом підкорення кремлю, вступивши до підконтрольних москві Євразійського економічного союзу та Організації Договору про колективну безпеку. Україна, ймовірно, зазнала б тиску з вимогою підписати Договор про союз між росією та білоруссю 1999 року.
Досвід України і Грузії з НАТО та реакція росії на їхні кроки ілюструють ризики, пов'язані зі спробами приєднатися до потужної міжнародної коаліції. Зовнішнє балансування є складним і може спровокувати саме ті втручання, якім воно покликане запобігати. Це особливо актуально для тих держав, що найбільше потребують гарантій безпеки.
Нинішні геополітичні потрясіння є наслідком конкуренції між росією, Китаєм і США – трьома найпотужнішими державами, постійними членами Ради Безпеки ООН і найбільшими офіційними ядерними державами за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Це підриває довіру як до майбутньої поведінки відносно сильніших держав, так і до подальшої дієвості міжнародного права та організацій у захисті відносно слабших країн від великих держав.
Сьогоднішні трансформації можуть здаватися безпроблемними з точки зору Пекіна, Вашингтона та москви. Водночас вони, ймовірно, викликають занепокоєння серед без'ядерних держав із низьким рівнем міжнародної інтеграції. Країни, що мають потенційно експансіоністських сусідів і не входять до НАТО чи інших відповідних оборонних альянсів, мусять переосмислити свої стратегії національної безпеки. Лідери Китаю, США та росії можуть ігнорувати, відкидати або серйозно сприймати ці реакції на їхні експансіоністські амбіції. Допоки вони не вживатимуть превентивних заходів для нейтралізації таких наслідків, рано чи пізно слід очікувати зустрічної реакції менших держав.
Однією з можливих реакцій на кінець повоєнного порядку може стати посилене набуття зброї масового знищення з метою стримування та оборони. Такі рішення своєю чергою здатні спровокувати аналогічні кроки з боку сусідів, які не довірятимуть накопиченню зброї масового знищення біля власних кордонів. Це може запустити регіональні гонки озброєнь і доміно-ефект поширення зброї масового знищення. А зростання запасів ядерної, хімічної та біологічної зброї у державних арсеналах підвищує ймовірність потрапляння такої зброї до рук недержавних суб'єктів.
Зміни у глобальній політиці безпеки, спричинені територіальною експансією росії та численними воєнними злочинами останніх років, ставлять перед меншими державами екзистенційні питання. Цей ефект посилюється з кожним днем війни. Він різко зросте, якщо росія здобуде військову перемогу або нав'яже Україні несправедливий "Siegfrieden" (переможний мир). Відносно слабші країни, що межують із потенційно експансіоністськими державами, можуть почати переглядати свою відданість нерозповсюдженню.
Джерело: National Interest
