Для цієї статті я переглянула деякі свої матеріали, опубліковані в Substack за останні шість місяців, і з радістю відзначила, що всі чотири кроки, які я описала тут на початку березня, були зроблені: пакет допомоги ЄС для України у розмірі 20 або 40 мільярдів євро не був реалізований, але держави-члени та інституції Європейського Союзу дуже швидко заповнили фінансову прогалину, залишену США; ЄС погодив низку нових інструментів для фінансування та оптимізації інвестицій і виробництва в оборонній сфері; на рівні Євросоюзу було прийнято "данську модель" прямого фінансування оборонної промисловості України.
Напередодні інавгурації Трампа в січні 2025 рокунідерландська журналістка Кароліна де Грюйтер у журналі Foreign Policy висловила думку, що найбільшою проблемою Європи є не Трамп, а песимізм. Я повністю з нею згодна. У дискурсі як в Європі, так і про Європу спостерігається стійка негативна упередженість. І песимізм сягає корінням у минуле: як зазначив Ніколай фон Ондарза, дискурс про приниження Європи, який зараз є популярним, існує принаймні з 2019 року. Ймовірно, саме тому розповіді про політику Трампа, яка постійно завдає найбільшої шкоди інтересам США, перетворюються на ознаки слабкості Європи. І часто також подаються як провина Європи, хоча ганьба, яку представляє Трамп, насправді її не стосується.
Хоча надмірний оптимізм може призвести до неприємних сюрпризів у вигляді подій, яких ви не передбачали і до яких не підготувалися, песимізм здатен дуже легко перетворитися на деморалізуючий дефетизм (невіра в успіх справи, передрікання поразки – iPress), якщо ніколи не віддавати належне тим, хто цього заслуговує. Це особлива відповідальність еліт: політичних лідерів, журналістів та аналітиків. У найкращому разі громадськість схильна довіряти їхнім словам і формувати власне бачення ймовірного майбутнього на основі їхніх оцінок.
Минулого тижня Коледж оборони НАТО опублікував великий звіт, в якому розглядається питання соціальної стійкості та того, як песимізм еліти щодо суспільства може перетворитися на самореалізуюче пророцтво. Я вже обговорювала готовність до оборони й обмінювалася думками з автором Родеріком Парксом, коли він писав цей звіт. Ми поділяємо думку, що погляди еліти на здатність суспільства мобілізуватися в умовах кризи або конфлікту часто є надто песимістичними, а це своєю чергою підриває довіру громадськості до нашої колективної здатності впоратися з ситуацією. Водночас немає достатніх матеріальних доказів того, що, наприклад, Європа приречена на провал без захисту з боку США. Навпаки: Європа має гроші, ноу-хау та промисловість, щоб подолати виклик. Єдине, що її зупиняє, – це відсутність віри.
Головний аргумент Паркса такий:
Союзники намагаються зрозуміти суспільства, які вони повинні мобілізувати. Під час війни неможливо знати, скільки людей воюватиме, за яких умов і чому.
Ця невизначеність породжує песимізм. За відсутності надійних даних про стійкість суспільства, планувальники за замовчуванням виходять з обережних, найгірших припущень.
Песимізм еліти пригнічує волю суспільства до боротьби. Уряд, який не довіряє своїм громадянам, не буде висувати до них вимог, що призведе до самореалізуючої втрати рішучості.
Майбутнє – це не просто щось, до чого потрібно готуватися, це щось, що потрібно формувати. Так само, як песимізм може негативно вплинути на результати політики, планувальники можуть використовувати уяву, щоб сформувати їх у позитивному ключі.
Військові сили повинні будуватися навколо суспільства майбутнього. Замість того, щоб змушувати суспільство вписуватися в застарілі структури, союзники повинні уявити, де можуть проявитися його сильні сторони, і сформувати сили, щоб їх використовувати.
Довіра є двосторонньою: в оптимальному випадку громадяни довіряють владі країни, в якій проживають. Але влада також повинна довіряти громадянам і розглядати їх як ресурс, а не як проблему, яку потрібно вирішувати. Україна є, мабуть, найкращим прикладом того, як очікування можуть виявитися помилковими: навіть у період, що передував повномасштабному вторгненню 2022 року, готовність українців чинити опір і боротися становила 59%, що дещо нижче середнього показника по ОЕСР. Але щойно почався напад, все суспільство мобілізувалося. У тому ж дусі Паркс у звіті зазначає, що прогнозування готовності до оборони більше стосується передбачення майбутньої поведінки, сформованої надзвичайними кризовими обставинами, ніж заявленої теперішньої (мирної) реальності:
Завдання аналітиків у цьому випадку полягає не в тому, щоб оцінити сучасну реальність, а в тому, щоб передбачити майбутні події – уявити, як люди можуть діяти в безпрецедентних ситуаціях. Звиклі до чітких показників аналітики можуть мати труднощі з розумінням мінливості колективної волі. Вони можуть не лише неправильно її інтерпретувати, але й сприяти її підриву.
Паркс також стверджує, що хоча уява, нарівні зі стратегією та плануванням, раніше була невід'ємною частиною євроатлантичної стратегічної культури, в останні десятиліття ми її втратили. Тому він виступає за реінтеграцію уяви, або того, що він називає підходом "впливової особи" до сучасного стратегічного планування. (Звіт містить анкету, за допомогою якої ви можете дізнатися, чи є ви стратегом, планувальником чи впливовою особою – або рідкісним поєднанням усіх трьох.) Щодо песимізму, Паркс зазначає, що "негатив є упередженням мирного часу: у мирний час завдання полягає в тому, щоб планувати найгірше. У воєнний час стратегічні припущення руйнуються, і навіть найкраще продумані плани поступаються місцем імпровізації. Саме тоді уява стає необхідною, відкриваючи нові можливості та джерела надії".
Українці продемонстрували, який рівень креативності може вивільнити відсутність варіантів у екзистенційній надзвичайній ситуації. Зазвичай люди не борються за лідера – українці не борються "за Зеленського", а за свої домівки, спосіб життя та краще майбутнє. Українське громадянське суспільство потужно продемонструвало це під час нещодавніх протестів проти суперечливої спроби ліквідувати політичну незалежність антикорупційних органів України. Особисто я, як фінка, набагато більше вірю у своїх співвітчизників, ніж у політичне керівництво. Це не означає, що керівництво не має значення. Хороше та надихаюче керівництво допомагає людям реалізувати свій повний потенціал і вийти за його межі. Ми повинні наважитися бути більш творчими, оскільки це також може розширити межі політично можливого.
