Коли наприкінці лютого розпочалася війна з Іраном, одним із ключових питань для держав Перської затоки було, чи зможуть вони залишитися осторонь регіонального конфлікту. Час і 40 днів авіаударів по території шести країн показали, що ні. Саудівська Аравія та ОАЕ розпочали власні наступальні операції проти іранських позицій і союзних з Іраном збройних формувань. Жоден з цих урядів не робив нічого подібного впродовж десятиліть.
Цей крок назавжди змінив умови, на яких будь-яка з цих країн може надалі претендувати на нейтралітет. Дискусійним залишається інше – що буде потім: не те, чи мають держави Перської затоки самостійно контролювати власну безпеку, а те, як саме це робити і чи посилять їхнє становище пропозиції, які зараз обговорюють у західних столицях, чи це буде лише інша форма тієї самої проблеми.
Один із аргументів полягає в тому, що держави Перської затоки мають використати перспективу виведення американських військ як важіль, щоб домогтися угоди з Іраном – поетапного залишення авіабази Аль-Удейд, штаб-квартири П’ятого флоту та авіабази Аль-Дафра в обмін на ядерні обмеження, скорочення ракетного арсеналу й мережі проксі, а також на договір про ненапад. Американські сили перетворилися радше на мішень, ніж на стримувальний чинник, а самі держави Перської затоки виявилися відстороненими від перемовин, які визначатимуть їхню безпеку. Та навіть якщо обидві ці тези слушні, побудований на них висновок – зовсім ні.
Зовнішні гравці завжди переслідували в Перській затоці власні інтереси. У 1922 році Британія поступилася частиною кувейтської території Саудівській Аравії, а в 1967-му залишила Ємен. Згодом вона стояла осторонь, коли Іран у 1971 році захопив три еміратські острови. Вашингтон не зробив нічого, щоб зупинити іранську революцію 1979 року, не відреагував на іранський напад на нафтові об’єкти Саудівської Аравії в Абкайку у 2019-му, а 2025 року залишив Катар беззахисним перед ізраїльськими ударами – попри присутність американських військ у країні. Зовнішні гаранти часто не могли забезпечити державам Перської затоки тривку безпеку. І все ж вони залишаються найкращим із доступних варіантів. Відмовитися від єдиного зовнішнього зобов’язання, яке ще працює, нехай і недосконало, означало б зробити регіон Перської затоки ще вразливішим, а не навпаки.
В одній із нещодавніх пропозицій, опублікованих у Foreign Affairs, припускається, що американська військова присутність заохочує іранський експансіонізм і що її усунення забезпечило б тривке стримування. Роки дії СВПД (Спільного всеосяжного плану дій) – показовий приклад. Після пом’якшення санкцій у 2015 році та руху в бік нормалізації відносин Іран розширив свій вплив у Сирії, активізував хуситів у Ємені та зміцнив політичні зв’язки в Іраку. Темпи його експансії зростали мірою того, як зовнішній тиск слабшав – не після його остаточного зняття, а саме в процесі.
Звична відповідь на це полягає в тому, що СВПД був неповним, а конвенційні та проксі-загрози з боку Ірану так і не були повністю усунені. Проте з цього випливає вимога повного й постійного виведення американської присутності без можливості повернення доти, доки поведінка Ірану не зміниться явно і доказово. Навіть якби держави Перської затоки на це погодилися, у Тегерана не залишилося б жодного стимулу дотримуватися умов після того, як важіль зник би. Історія іранської стриманості без військового тиску не може слугувати підмурком безпекової доктрини.
Складніша проблема – питання часу. Аргумент на користь виведення військ полягає в тому, що держави Перської затоки нарощуватимуть серйозний військовий потенціал після відходу американців, а тиск необхідності давати собі раду самотужки забезпечить те, чого не вдалося досягти за роки відсутності такого тиску. Така логіка спрацьовувала деінде, проте тут її ще не доведено на практиці.
Після холодної війни США скоротили свої сили в Європі, але НАТО зберегло єдине командування й непорушні зобов’язання щодо взаємної оборони. Державам Перської затоки бракує такої координації. Хоча оборонні пакти Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) сягають ще 1990-х років, вони не були розраховані ані на війну дронів, ані на можливе перекриття Ормузької протоки. Немає ані спільної системи перехоплення, ані механізму нагляду над протокою. Розбудовувати ці системи вже після відходу американських військ, поки Тегеран випробовуватиме міцність нового устрою, – це не самостійність, а радше спорудження будинку без фундаменту.
Найсильніша версія аргументу про виведення військ звучить так: держави Перської затоки ніколи серйозно не вкладалися у власну оборону, бо Вашингтон завжди був надто доступним інструментом для заповнення прогалин, а серйозних інвестицій не буде, поки така можливість існує. До березня 2026 року це була цілком обґрунтована позиція. Відтоді факти говорять про протилежне.
Рішення, ухвалені під час конфлікту, – вихід ОАЕ з ОПЕК, домовленість про доларовий своп безпосередньо з Казначейством США, розгортання батарей "Залізного купола" на території Еміратів, закриття посольств у Тегерані чи висилка дипломатичного персоналу – наклали реальні обмеження на суверенітет. Причому їх ухвалили ті уряди, які ціле покоління уникали саме таких ситуацій. Іранські ракети влучали по житлових кварталах у Дубаї та Абу-Дабі. Підстави покладатися на власні сили – цілком очевидні.
Протиракетна оборона держав Перської затоки витримала. Натомість іранські дрони – дешеві, повільні, масово запущені – зупиняти було значно важче. Якщо Абкайк у 2019 році оголив цю прогалину, то 40 днів ударів у 2026-му її підтвердили й поглибили. Щоб закрити "дронову" діру, потрібні спільні сенсори та уніфіковані протоколи перехоплення, підкріплені правом діяти за ними в реальному часі – без необхідності щоразу отримувати попередній міністерський дозвіл на кожному етапі бойового циклу.
Ормузька протока – друга структурна проблема. Жодна угода про припинення вогню не змінює фізичного положення Ірану в цьому районі. Спільна система моніторингу з чітко визначеними порогами реагування та автоматичними механізмами компенсації підвищує ціну спроб використати протоку як зброю. У держав Перської затоки є фінансові можливості створити і те, й інше. Справжній бар’єр – не брак спроможностей, а небажання сприймати правову інтеграцію – наприклад, надання спільному органу повноважень діяти без одностайної політичної згоди – саме як військове питання, а не як питання суверенітету.
Загальна угода в межах Перської затоки – невідповідний інструмент для цього. Шість монархій не сприймають загрозу однаково. Першочергова турбота Саудівської Аравії – іранські ракети й тиск хуситів на південному кордоні. Для ОАЕ це морський вимір: протока, АЕС Барака, портова інфраструктура, від якої залежить уся їхня економічна модель. Позиція Катару визначається газовим експортом, американською базою та закритим каналом зв’язку з Тегераном. Кувейт і Бахрейн уразливі настільки, що ескалація для них могла б мати екзистенційно високу ціну. Оман, як завжди, тримається осторонь.
Будь-яка конструкція, що потребуватиме повного консенсусу Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, буде поступово вихолощена на кожному етапі перемовин, доки жоден із урядів не вважатиме її обов’язковою для себе. Натомість сталося інше – здебільшого поза офіційними заявами: конфлікт пришвидшив двосторонні та оперативні партнерства між тими державами, які до цього готові, – тими, хто згоден прийняти реальну ціну справжньої інтеграції. Питання в тому, чи встигнуть ці партнерства набути інституційної форми до того, як політичний тиск, що їх породив, згасне.
Для такої інституційної форми потрібен орган, спроможний оцінювати, що насправді можуть робити збройні сили країн-учасниць у реальних оперативних умовах – не за документами про закупівлі чи навчаннями, а за підтвердженою бойовою спроможністю, – і оприлюднювати ці висновки незалежно від того, що хотіли б почути уряди-учасниці. НАТО розбудовувало таку інституцію десять років, перш ніж Альянс зіткнувся із серйозним випробуванням. За цією системою стояло ядерне стримування, а попереду – стаття 5.
Перська затока має фінансові ресурси. Вона ще не погодилася на інституцію, яка могла б говорити те, чого її учасникам не хотілося б чути. Зміниться це чи ні – і є справжнім індикатором того, чи стратегічна автономія Перської затоки є реальним політичним курсом, чи декларацією про наміри, яка нікого ні до чого не зобов’язує.
Заздалегідь розміщена техніка, ротаційні підрозділи та двосторонні угоди, що визначають, коли потрібне розгортання сил, утримували американське стримування у Східній Європі впродовж 30 років без потреби в постійних базах. Перська затока може досягти того самого, але лише тоді, коли буде створено інституційну рамку, здатну це забезпечити.
Усе це не унеможливлює врегулювання з Іраном. Врегулювання необхідне і в тій чи іншій формі відбудеться. Питання в тому, яку позицію посядуть держави Перської затоки в момент, коли умови буде визначено. Країни, які допомагають формулювати ці умови, опиняться в зовсім іншому становищі для їх забезпечення, ніж держави, яких залучать постфактум.
Будь-яка угода, досягнута в найближчі місяці, закладе умови, які важко буде переглянути згодом. Спершу треба розбудувати спроможність, а вже потім вести перемовини на основі результатів. Не варто плекати ілюзій щодо того, скільки планів стратегічної автономії Перської затоки вже пропонувалося – і тихо відкладалося в шухляду, – або як швидко політична нагальність, породжена конфліктом, може випаруватися, щойно безпосередня небезпека мине. Відмінність нинішньої ситуації в тому, що ціну попереднього устрою вже сплачено – у вигляді збитків, які уряди регіону досі підраховують. Їм не треба нічого додатково доводити. Їм потрібна архітектура, що відповідає висновкам, які вони вже зробили самі.
Джерело: National Interest
