Успішний наступ українських військ у Курській області росії став несподіванкою для багатьох західних та українських військових оглядачів. Безумовно, дезорганізація російської армії, непідготовленість, неефективність, некомпетентність і корумпованість російської цивільної та військової адміністрацій, а також шокові хвилі, які це викликало в росії до того, як справу вдалося зам'яти, не стали несподіванкою.
Після бомбардувань російських військових баз і паливних складів не було несподіванкою, що такий наступ також буде успішним. Масоване бомбардування щонайменше трьох великих російських складів боєприпасів і ракет, знищення яких оцінюється в кілька сотень мільйонів євро, продемонструвало вражаючу українську траєкторію, яка, безумовно, не закінчилася.
Однак ми ще не на тому етапі, коли Київ міг би розпочати дії такого типу в набагато більшому масштабі, що дозволило б йому завоювати основні регіони росії. Перш за все, йому доводиться протистояти просуванню москви на власній території – незначному, але регулярному, через відсутність достатньої кількості озброєнь від союзників і дозволу на нанесення ударів вглиб російської території американськими озброєннями або з компонентами американського виробництва.
Але дивує не стільки успіх, скільки те, що українці вирішили йти далі. Багато говорилося про причини, які спонукали президента Зеленського зробити цей вибір. Першою з них може бути бажання надіслати символічний сигнал не лише росіянам, а й західним столицям: Україна має простір для маневру і здатна принизити росію. Отже, ніхто не може змусити її обмежити себе під фальшивим і негідним приводом нібито ризику ескалації або перетину "червоних ліній". Ба більше, немає впевненості, що Вашингтон і Берлін сприйняли цю ініціативу із задоволенням. Київ також надсилає їм наступний меседж, який я вже відчув більше року тому в українській столиці: "Ви значною мірою відмовилися від нас, і завтра ми станемо стратегічно автономними. Ми не хочемо ні від кого залежати, тому що це шкодило б нашій безпеці".
Друга, пов'язана з цим причина полягала в тому, щоб показати українському народу і армії, що країна все ще має значні ресурси і, незважаючи на інші погані новини, цей наступ, хоч і ненадовго, але підняв український моральний дух. Український народ справедливо в переважній більшості виступає проти переговорів, які б призвели до залишення територій, незважаючи на його виснаження. Що може бути кращим сигналом для нього, ніж показати, що Київ може відновити контроль.
Третьою причиною, на яку іноді посилаються, але яка, як на мене, є малозначущою – пошук, коли прийде час, розмінної монети з територіями, окупованими московськими військами. Однак ніщо не вказує на те, що Київ з нетерпінням чекає на такі дискусії.
Четвертою причиною може бути бажання показати росіянам, що, зрештою, життя під тимчасовою українською "окупацією" набагато приємніше і спокійніше, ніж життя під постійним, неефективним, жорстоким і корумпованим пануванням московського режиму. Це може здатися другорядною причиною, але в довгостроковій перспективі вона є важливою для комунікації Києва із самими росіянами.
Ми пропонуємо піти далі і окреслити, як середньо- і довгострокова стратегія в цьому напрямку (окупація російських територій українськими силами – iPress) може бути особливо плідною, але не в перспективі територіальних дискусій, а в перспективі постійного, широкомасштабного, довгострокового тиску на росію. Нехай тут також не буде двозначності: це не може бути стратегією лише України, але й для усіх членів Альянсу в цілому. Це наріжний камінь стратегії роззброєння і контролю над росією, яка має знайти специфічні модальності, за визначенням відмінні від тих, які союзники розробили щодо нацистської Німеччини та імператорської Японії.
Президент Зеленський тепер чітко говорить про "план перемоги", а не про "мирний план" – навіть якщо термін "мирна конференція" залишається. Ми неодноразово роз'яснювали, чому мова миру є небезпечною, адже вона передбачає, що можуть бути переговори. Насправді, є люди, які, представляючись захисниками України, не соромляться просити більше зброї для України, щоб Київ був у кращій позиції для майбутніх перемовин. Така риторика є особливо небажаною, оскільки вона передбачає, що росія може не бути переможеною. Остерігаймося тих удаваних друзів України, які все ще залишаються посередині.
Чому росія має бути (частково) окупована. Країна, на яку напали, не може обмежувати себе більше, ніж країна-агресор
Давайте прояснимо два моменти. По-перше, ніхто не може серйозно захищати окупацію росії або захоплення москви чи Санкт-Петербурга арміями союзників. Дехто може мріяти про це, як, наприклад, мій російський друг, який вже п'ятнадцять років перебуває в еміграції, і який зізнався мені 2007 року, що, бувши дитиною за часів СРСР, він сподівався б побачити свою країну "звільненою" американськими військами, так багато репресій зазнала його сім'я. Але це не може бути предметом стратегії. Обставини диктують, що путінську росію не може спіткати доля нацистської Німеччини чи імператорської Японії у 1945 році. По-друге, на відміну від москви, Київ не має імперських амбіцій. Він не має наміру анексувати російські території, а лише вимагає цілісності власних кордонів, визнаних міжнародним правом. Окупація Курської області не має на меті тривати довше, ніж перемога України над росією та врегулювання конфлікту (правосуддя для злочинців, повернення депортованих дітей та військовополонених, репарації від росії, гарантії безпеки з боку союзників і, зокрема, членство України в НАТО, а потім і в ЄС).
Саме цей останній аспект заслуговує на нашу увагу. Військова поразка росії в Україні та виведення всіх окупаційних військ з незаконно окупованих нею регіонів, включно з Кримом, не є завершенням процесу. Україна та її союзники, які є гарантами її безпеки в осяжному майбутньому, повинні забезпечити всі умови для виконання москвою своїх зобов'язань за міжнародним правом. Повернення росії окупованих Україною територій може відбутися лише наприкінці цього процесу, і не раніше.
Слід також нагадати, що вторгнення української армії на територію росії цілком відповідає міжнародному праву. Це відповідь на агресію. Тому закон дозволяє Києву вживати всіх військових заходів, які він вважає необхідними для відповіді на таку агресію, включно з діями на території агресора, якщо, як у цьому випадку, Україна не атакує об'єкти інфраструктури та цивільне населення. Відповідь країні-агресору не знає територіальних обмежень, і це ж стосується відповіді держав-союзників, які прийшли б їй на допомогу. Це було б подвійно нелогічно: з одного боку, країна, на яку напали, не може обмежувати себе більше, ніж країна-агресор; з іншого боку, з суто військової точки зору, відповідь на агресію, щоб бути ефективною в довгостроковій перспективі, зазвичай передбачає закріплення на території противника, а не перебування в межах власних кордонів.
Отже, якщо ми спробуємо спроєктувати себе на середньострокову перспективу і накреслити стратегію перемоги України і поразки росії, ми обов'язково уявимо собі як вигнання російських військ з України, так і множення акцій на кшталт тих, що були проведені, хоча і в обмеженому масштабі, на Курщині. Перше необхідне, але цього буде недостатньо. Чим більше буде першого (вигнання військ), тим легше стануть другі (окупація російських територій). З'явиться своєрідна динаміка в тому, що іноді називають контрнаступом України, але що слід визначати скоріше як форму наступу, яка виходить за рамки опору і відсічі. З військової точки зору, це те, що потрібно мати на увазі не лише українським генералам, і ми віримо, що вони це зроблять, але і членам Альянсу, яким потрібно буде підготувати свої ресурси відповідним чином.
Звісно, сьогодні це може здаватись далекою перспективою, але хто з країн Альянсу міг уявити собі Курський наступ три місяці тому? Це також може здаватися небезпечним, враховуючи розмір української території, яка все ще перебуває в руках росії. Ми визнаємо, що пріоритетом залишається надання українським збройним силам засобів для дестабілізації російських позицій на Донбасі і примушення їх до відступу. Це, разом з повним захистом українського неба, безумовно, має залишатися пріоритетом для членів Альянсу. Це також може здаватись політично невизначеним, зважаючи на злочинну нерішучість урядів, які досі не надали Києву дозволу на нанесення ударів вглиб російської території своєю зброєю. Але і тут ми не можемо не уявляти собі більш розважливого ставлення з боку все ще неохочих членів Альянсу. Перш за все, ми повинні розглянути, що це означатиме для умов наприкінці війни, і зрозуміти, що цей сценарій, який сьогодні здається утопічним або неймовірним, був би глибоко раціональним і розумним як у військовому, так і в політичному плані.
В історії існують військово-політичні ланцюги подій, в яких війна не є насамперед продовженням політики, як казав Клаузевіц, а навпаки, замикає політику в її власній динаміці, продиктованій політичним імперативом. У даному випадку, якщо ми визнаємо, що перемога України і поразка росії – це одне невіддільне від іншого – є політичними цілями, то нам потрібно зрозуміти військові умови. Вони, як мені здається, передбачають досить комфортне просування українських військ трохи далі за кордон. Це не тільки поставило б Україну і союзників у нову військову ситуацію, але, перш за все, створило б відносно безпрецедентну політичну ситуацію. Хоча ця конфігурація підпорядковувалась би логіці військових операцій, вона також мала б невіддільну політичну логіку.
Військово-політична стратегія обмеженого проникнення. Україна має бути в НАТО
Ті, хто аналізував війну росії проти України протягом останніх десяти років, пам'ятають, що деякі так звані миротворці, прихильні до москви, уявляли собі, що окуповані росією частини Донецької та Луганської областей стануть буферними зонами. Ці нібито демілітаризовані зони – насправді окуповані псевдосепаратистами, насправді агентами москви – нібито забезпечать безпеку для "обох сторін". Я ще в силах згадати, що низка західних лідерів взяли цю нібито хитку риторику на озброєння, щоб уникнути називання єдиного агресора: росію. Навіть зараз кремлівські ретранслятори вимагають від України нейтралітету, статус, який вона проголошувала до нападу росії у 2014 році. Немає потреби повертатися до цих сумнозвісних пропозицій, які поклали край суверенітету України над частиною її території, залишили частину населення під російським ярмом, позбавили 1,6 мільйона українців, переміщених між 2014 і 2021 роками, будь-якої надії на повернення і, не тільки не забезпечили Києву жодної безпеки, але й поставили його під пряму російську загрозу. Мій бунт, як і бунт інших у той час, знайшов своє підтвердження в тому, що сталося згодом 24 лютого 2022 року.
Є дві причини, чому мені потрібно швидко згадати ці старі дискусії. Перша полягає в тому, що, наскільки мені відомо, ніхто тоді не згадував про буферну зону, яка б включала частину російських територій, що межують зі східним кордоном України, так, ніби в такому випадку було б легітимно, щоб буферні зони були українськими. Другий стосувався самого принципу буферної зони, який, як ми побачили, ґрунтується на ілюзіях. Важко повірити, що його прихильники вірили в нього, і їхні симпатії були надто добре відомі. Ці буферні зони були окуповані, і ідея передачі їх під контроль або егіду міжнародних сил не мала жодного практичного чи оперативного сенсу. У сучасних умовах супутникового спостереження, коли кожне переміщення військ пильно відстежується, сам принцип буферної зони може бути поставлений під сумнів, за умови, звісно, що потенційно агресивна країна може розраховувати на військове втручання своїх союзників у разі нападу. З цієї точки зору буферна зона нічого не змінює: або союзники налаштовані рішуче, або ні.
Такою мала б бути їхня реакція у 2014 році, якби вони серйозно поставилися до "гарантій безпеки" – не дуже гідно було б говорити, що це не були гарантії, передбачені Будапештським меморандумом 1994 року, і якби вони не поспішили купитись на вигадки сепаратистів. 2022-го це було ще більш справедливо: американські та британські спецслужби серйозно поставилися до нарощування російських військ на українському кордоні, але заздалегідь відкинули будь-яку перспективу інтервенції. Це було рівнозначно тому, що дати москві зелене світло. Реальна загроза інтервенції або, якщо цього було недостатньо, раннє втручання шляхом нанесення цілеспрямованих ударів по російських військах, що входили в Україну, поклало б негайний кінець війні і дозволило б уникнути сотень тисяч жертв і нескінченних руйнувань, навіть якщо це не поклало б негайний кінець окупації росією частин Донбасу і Криму.
Сьогодні ми перебуваємо в зовсім іншій ситуації. Йдеться не про створення буферної зони на території росії, хіба що тимчасової, а про досягнення військової перемоги, яка передбачає спочатку відтіснення російських військ на певну відстань від України. Це було б способом означити поразку росії, поставити режим у скрутне становище і мати сильну позицію для забезпечення виконання вищезгаданих елементів (правосуддя, репатріація дітей і полонених, виплата збитків тощо).
Тим часом нам також потрібно завершити інтеграцію України до НАТО, яка б повною мірою скористалася гарантіями безпеки, що надаються статтею 5, хоча слід пам'ятати, що вони не є досконалими, оскільки не є автоматичними і залежать від рішення Ради Північноатлантичного альянсу. Єдина перспектива полягає в тому, що всі повернуться до кордонів 1991 року. Отже, ця стратегія обмеженого проникнення є водночас і військовою, і політичною. Вона не є формою окупації, як це було після Другої світової війни – адже стосується лише крихітної частини російської території. Це частина стратегії перемоги. За нинішніх обставин ми всі можемо мати сумніви щодо готовності членів Альянсу втілити її в життя. Але військовий і політичний виміри мають бути чітко визначені.
Створення основоположного наративу. Це має бути наратив і перемоги, і стримування
Окрім цих безпосередніх військових і політичних фактів, важливо створити наратив на майбутнє, історичний і політичний. В принципі, це наратив перемоги, але також і наратив стримування. Йдеться про те, щоб показати, що росію, навіть якщо вона є ядерною державою і, потай, постійним членом Ради Безпеки ООН, можна перемогти. Як я неодноразово повторював і тут, і у своїй останній книзі "Наша війна", не може бути напівперемоги для України, а отже, і напівпоразки для росії. Неушкоджена росія, якій не доведеться платити за свої злочини і яка може продовжувати загрожувати своїм сусідам, не буде по-справжньому переможеною. Це також не була б росія, яка могла б поступово знайти свій шлях назад, хоча й непевний на цьому етапі, до свободи.
Задовго до 2022 року я виступав за те, щоб підірвати всі так звані "паперові червоні лінії", на які посилається російський режим. Україна, неймовірно мужньо і розумно, зробила набагато більше, ніж члени Альянсу. Атаки на російську землю і окупація Курщини – це передова межа. Якщо члени Альянсу справді хочуть бачити росію переможеною і вважають за необхідне вибудувати методичну, довгострокову стратегію з цією метою, вони повинні активно підтримувати зусилля українського уряду власними ресурсами, не боячись перспективи війни з росією, якої остання не може собі дозволити, оскільки її лідери чудово знають, що вона не зможе витримати конфлікт з арміями НАТО. Я неодноразово висловлював свої сильні сумніви щодо існування такої стратегії, і, що ще гірше, щодо готовності основних країн Альянсу будувати її. Але якщо країни НАТО хочуть виконати свою місію з точки зору майбутньої безпеки, вони повинні це зробити.
Уявімо на мить протилежний сценарій, коли росія не зазнає повної поразки, тобто не буде змушена видати злочинців, репатріювати дітей та сплатити збитки за війну. Як би виглядала наша майбутня безпека? З якою повагою громадяни демократичних країн, не кажучи вже про злочинні режими, все ще поважали б міжнародне право і саму ідею справедливості? Яким був би міжнародний порядок, якби винуватці найжахливіших масових злочинів залишалися безкарними, особливо лідери і найбільш відповідальні особи в ланцюгу командування?
Ось чому ми повинні припустити, що, відповідно до того, що він неодноразово висловлював, і, в принципі, до зобов'язань демократичних лідерів, "план перемоги" президента Зеленського, за визначенням непублічний зі зрозумілих причин, включає в себе ці елементи. Головне питання зараз полягає в тому, які військові та дипломатичні умови необхідні для реалізації цих принципів на практиці. Це питання виконання.
Наші власні військові дії зумовлені політичними цілями, а не навпаки. Ми не можемо апріорі зробити висновок, як це вже давно зробили деякі так звані реалісти, що це неможливо. Наші військові дії також повинні відбуватися в ширшому історичному контексті: здійснюючи дії, ми пишемо сторінку історії і залишаємо заповіт. Цей заповіт, якщо він не провіщає найжахливіші нові починання, не може бути порожньою сторінкою або відкритим для редагування непевними і недобросовісними спадкоємцями.
