Вибори у різних країнах світу, які проходять під час російсько-української війни, попри різні результати, виявили низку цікавих закономірностей. Держави можуть знаходитися на різних континентах, мати різну політичну історію, рівень економічного розвитку, але їх об’єднує декілька спільних тенденцій.
Стає очевидним, що "старі", традиційні партії з традиційними ж ідеологіями поступаються новим політичним організаціям та лідерам, які вже не користуються застарілим поділом на лівих та правих, а також дистанціонуванням за соціалістичними, ліберальними або консервативними критеріями.
Усталені, давні ідеологічні доктрини розмиваються, поєднуються одна з іншою, народжуючи на світ щось нове, незвичне для політологів та експертів. Кришталево чисті ідеологічні доктрини і відповідні програми партій існують лише на папері та у головах їхніх авторів. Мінливий світ примушує навіть найбільш впертих ідеологічних доктринерів прислуховуватися до голосу вулиці, до потреб виборців, інакше політичний рух ризикує опинитися на узбіччі великої політики.
Сучасні партії та їхні лідери змушені адаптувати свої програми до потреб електорату, бути популістами у первісному розумінні цього терміну – висловлювати бажання людей та адаптувати партійну ідеологію до розуміння простих виборців. Політики, які цього не розуміють та не бажають змінюватися разом з обставинами та уподобаннями електорату, втрачають своїх виборців та владу. Звичайно, це стосується демократичних країн, у яких влади досягають шляхом виборів.
Симпатії виборців формуються, за рідкими виключеннями, так само, як і масові літературні, художні або музичні смаки. Основним є не абстрактна художня або ідеологічна цінність, а найголовніший критерій – подобається чи ні, відгукується чи ні, прийнятно чи ні. Завжди залишатимуться невеликі групи цінителів прекрасного, стосується це мистецтва або ідеологічних доктрин, проте масові смаки і уподобання завжди відрізнятимуться від уподобань скромної кількості експертів та професійних критиків.
Нещодавні вибори в Італії, триваючий процес із переходу влади у Бразилії та результати шостих за два роки (!) парламентських виборів в Ізраїлі є наочним свідченням того, що у світі немає нічого постійного. Крім самих виборів. Три країни, що розташовані в Європі, Азії та Америці, виявили і схожі, і окремішні риси. Найбільшою схожістю є, власне, демократичний характер волевиявлення виборців та методи їхнього закріплення цього процесу. Думки та симпатії поляризовані, пристрасті розпалені, але ніхто не ставить під сумнів головне – результати виборів не підлягають сумніву, а перехід влади повинен відбутися мирно та за будь-якої погоди.
Італія: дольче віта з ультраправим присмаком
Італійські вибори, які привели до влади уряд на чолі з Джорджі Мелоні, вже названий багатьма коментаторами ультраправим, наочно підтверджують тезу про те, що традиційні означення для партійних позицій вже не є релевантними. Звичайно, саме ліві партії закликають збільшити податки, але якраз права більшість в Італії обстоює збільшення податкового відсотку з 15% до 23% для платників із річним доходом менше 65 тисяч євро. Усі інші відмінності від своїх політичних опонентів з умовного лівого табору також не є відбиттям правих ідеологічних доктрин, а радше – відповіддю на очікування виборців.
Боротьба з нелегальною імміграцією, певний євроскептицизм та негативне ставлення до одностатевих шлюбів не є виключно "правим" політичним проявом, а лише реакцією на виклики сьогодення. Легальних мігрантів, у тому числі біженців з України, Італія приймає. Проголошення пріоритету національних інтересів над загальноєвропейськими також не є виключно "правою" прерогативою. Будь-яке суспільство свої інтереси завжди ставитиме на перше місце. Що стосується одностатевих шлюбів, то фраза Мелоні: "У вас уже є цивільні союзи, хіба вам цього недостатньо?" цілком могла б пролунати і від будь-якого лівого або центристського політика.
Отже, Італія насправді лише поміняла діючих осіб у владі і, можливо, їхню майбутню риторику, але не змінила фундаментальної сутності італійської демократії. Владу передано мирним шляхом, а вибір більшості не означає утиски меншості.
Бразилія: латиноамериканського Трампа переміг звинувачуваний у корупції
Вибори у Бразилії – там обирали президента країни, який має суттєві повноваження, а не є просто ритуальною фігурою – цілком відповідали бурхливому темпераменту мешканців цієї країни. Втім, думка про вибухових бразильців так само перебільшена, як і про згаданих вище італійців, це скоріше манера спілкування, аніж внутрішня агресія. Отже, за результатами виборів чинного президента Жаіра Болсанаду змінить обраний президент Луіс ІнасІу "Лула" да Силва. Новий президент не новак у політиці, він не тільки відбув два терміни на найвищій посаді в країні, яку залишив із рейтингом у 85 відсотків, але й встиг посидіти у в’язниці за звинуваченнями у корупції. Згодом вирок суду було скасовано і це дало змогу Луісу да Силва балотуватися і перемогти у президентських перегонах.
Аналітики і численні коментатори передбачали, що процес передачі влади у Бразилії ускладниться. Від Болсонару, якого називають латиноамериканським Трампом, очікували звернення до народу з невизнанням наслідків виборів (офіційні дані – 50,5 відсотка у да Силва проти 49,5 у Болсонару) та якогось місцевого "штурму Капітолію". Прихильники Болсонару вже почали блокувати дороги, проте він виступив з промовою, у якій фактично визнав свою поразку, а представники його штабу та адміністрації підтвердили про початок процесу передачі влади наступникам.
Відмінності між Болсонару та його наступником полягає, знову ж таки, більше у риториці, аніж у фундаментальних речах. Бразилія незмінно намагається максимально дистанціюватися від геополітичних сутичок у Північній півкулі, головним своїм завданням роблячи подолання бідності та дисбалансу у доходах, входження до переліку найбільш промислово розвинутих держав та потрапляння до кола постійних членів Ради безпеки ООН.
Хоча Болсанару вважається правим політиком, а да Силва, як лідер партії трудящих, відповідно – лівим, вони обидва змушені вирішувати однакові проблеми країни та її населення. Звичайно, певні зміни відбудуться і у зовнішній, і у внутрішній політиці, однак кожний притомний політик усвідомлює, що схожі проблеми вирішують схожими методами, а інструментарій для цього є вкрай обмеженим.
Ізраїль: прем’єром може стати будь-хто. За умови, що це буде Нетаньягу
За морем від Італії та океаном від Бразилії розташована невелика, але одна з ключових країн Близького Сходу – Ізраїль. Вчора там відбулися парламентські вибори. За попередніми підрахунками, лівоцентристський блок йде в опозицію, а до влади приходять праві націоналістичні та релігійні партії, на чолі з найбільш ймовірним майбутнім прем’єр-міністром Беньяміном Нетаньягу. На момент публікації цієї статті підраховано 97 відсотків голосів, праві лідирують. Чинний прем’єр Яір Лапід планує, як тільки будуть об’явлені кінцеві підсумки виборів, зателефонувати Нетаньягу та поздоровити його з перемогою. Адже Нетаньягу є лідером партії Лікуд, яка є першою за кількістю отриманих мандатів до Кнесету.
Політика Ізраїлю також навряд радикально зміниться зі зміною уряду, можливе лише певне зміщення акцентів у зовнішній політиці. Протистояння з Іраном та радикальними арабськими угрупованнями триватимуть. Проєкт загальноізраїльського трамвайного сполучення потрібно доводити до кінця, проблеми удорожчання житла та продуктів харчування нікуди не подінуться з переходом Лапіда до опозиції, а Нетаньягу – до керівництва урядом. Взаємні обвинувачення під час виборчої кампанії вже за місяць забудуться, а лідеру опозиції доведеться співпрацювати з лідером більшості, як і завжди.
Певне побоювання викликає збільшення представництва радикально налаштованих представників із так званого "національного табору", яких звинувачують мало не у фашизмі. Але спільна робота у Кнесеті та коаліційні домовленості про узгодження загальних дій більшості неухильно призведе до того, що надмірний радикалізм буде втиснуто у жорсткі конструкції коаліційних домовленостей. Цікавим нюансом виборів є й те, що партія "Наш дім Ізраїль", орієнтована на голоси репатріантів з колишнього СРСР, втрачає вплив і отримує 4-5 голосів у Кнесеті.
Демократичний популізм як спосіб відповідати викликам часу. Добре, коли народи хочуть допомагати Україні
Вельми цікаво і цілком логічно, що російсько-українська війна певним чином впливала на виборчі кампанії в усіх перелічених країнах. Протистояння демократії та тоталітаризму у теперішньому світі змушує політиків демократичних країн реагувати на симпатії своїх виборців.
Італоцентрична Мелоні продовжує політику свого попередника Маріо Драґі з підтримки України, італійська зброя й далі поступає в Україну.
Бразилія Болсонару, який займав позицію невтручання та балансування між росією та Заходом, гальмувала поставки в Україну боєприпасів до німецьких "Гепардів". Можливо, Бразилія да Силва зробить кроки на зближення з колективною позицією коаліції Рамштайн.
Вірогідний майбутній прем’єр Ізраїлю Нетаньягу, який колись із гордістю розповідав про свої дружні відносини з путіним, напередодні голосування заявив про підтримку України та можливий перегляд позиції щодо постачання зброї. Іранська загроза виявилася спільною для ізраїльтян та українців, а тиск проукраїнські налаштованих громадян Ізраїлю примушує прислухатися до їхньої позиції. Адже ці вибори не останні.
Популізм у політиці, орієнтація на мінливі настрої електорату прийнято засуджувати, але варто пригадати латинське прислів’я "Vox populi vox Dei", що у перекладі означає "Голос народу – голос Божий". Популізм, принаймні у демократичних країнах – це перш за все орієнтація на очікування народу. Було б дивно, якщо б демократи (δῆμος, демос, грецькою – народ) не були популістами, позаяк вони є такими за означенням. Інша річ, що потрібно не переходити межу, яка відділяє справжні інтереси народу від мінливих гасел, що їх вигукують неадекватні особи.
Спільним у будь-яких виборах та їхніх наслідках є реакція людей на удорожчання життя, соціальну нестабільність, втрачене почуття безпеки. Останнє і стало тим чинником, який вивів питання російсько-української війни у перелік внутрішньополітичних викликів, на які змушені відповідати та реагували політики демократичного світу. Світу, який є не надто великим географічно, але стає таким внаслідок солідарності та усвідомлення спільної небезпеки від тоталітаризму та агресії.
