Сьогодні я спробую трохи потеревенити про останні події на оперативному рівні. Для орієнтації: у військовій науці "оперативний рівень" знаходиться "між" тактичним і стратегічним рівнями. По суті, це рівень, на якому перестають говорити про конкретні системи озброєнь та їх зовнішній вигляд, наприклад, або про підрозділи нижче рівня бригади, а починають говорити про основні тенденції в бойових діях, або обговорювати широкомасштабні бойові операції.
Можливо, я схильний обговорювати оперативний рівень у більшості своїх звітів, але я щонайменше так само часто заглиблююсь у тактичний рівень, тому що "точність" у зборі даних завжди має вирішальне значення для основних подій, не кажучи вже про розпізнавання конкретних закономірностей, а отже, і розуміння того, що відбувається на війні загалом.
вдв і всрф дуже прагнуть повернутися до свого звичного modus operandi. Але погода…
Для початку, цікава "примітка" про останні події у повітряно-десантних військах російської федерації (вдв) та збройних силах російської федерації (всрф). Близько тижня тому військові експерти "російської газети" обговорювали важливість захоплення Соледара.
Вони дійшли висновку, що "це важливо", тому що це перший "значний" російський успіх з липня; тому що це зв'язує значну частину стратегічного резерву Збройних сил України (ЗСУ); це "зменшує зарозумілість (України)"; і це "продемонструвало якісну зміну" в всрф...
До цього часу все було добре. Звісно, я не маю жодного уявлення про те, наскільки впливовою може бути ця газета, хто саме є її автором і які у нього зв'язки. Але, поклавши руку на серце, це не має значення. Ця стаття цікава тим, що вона дає ще одне уявлення про те, як принаймні певний сегмент вдв та/або всрф розуміє свою ситуацію і свої наміри. Відповідно до цього, метою наступу на Бахмут, в районі Кремінної та Вугледара є фактично зв'язати українські війська, знекровити їх, а також підняти бойовий дух власних військ, продемонструвавши, що вони "все ще можуть".
Що дійсно привернуло мою увагу, так це те, що експерт, про якого йде мова, підкреслює (навіть "підбадьорює"), що російські війська сьогодні ведуть "суто піхотні" бої, і це є "великою новиною".
Гаразд. Все ще добре. Після всіх втрат техніки за останні 11 місяців – не дивно. Скоріше логічна необхідність. Але потім, 15 січня в одній зі своїх останніх заяв, пов'язаних з війною, путін серед іншого уточнив: "Все розвивається за планом міністерства оборони, генерального штабу".
А тепер об'єднайте ці дві заяви і подумайте: чи означають вони, що це завжди був план ключових "московських командувачів" (включно з генштабом) спочатку вторгнутися на територію всієї України лише для того, щоб розтринькати більше половини регулярних всрф – включно з масою найкращих військових частин і техніки, які були у вдв і всрф – і змусити їх відступити з Києва, Чернігова, Сум, Харкова і Херсона?
А потім це був план "московських командувачів" перетворити всю вдв і всрф з повністю механізованих сил, зосереджених на артилерії, на піхотні війська, які (судячи з заключних зауважень у тій самій статті в "російській газеті") не можуть виконувати свою роботу через брак підготовки, відповідних засобів зв'язку та іншого сучасного обладнання? Невже це був план виснаження збройних сил російської федерації до рівня, коли вони залежать від пвк "вагнер", яка розтринькує понад 30 000 засуджених, набраних з російських в'язниць, для проведення атак у стилі "Навали Зерґів", щоб просунутися на один-два кілометри і захопити кілька сіл?
На цьому етапі я не маю іншого виходу, окрім як зробити висновок: це має бути якась логіка, зрозуміла виключно путіну та ордам путлерівських фанатів – вдома і за кордоном. На жаль, ця ж логіка домінує у всіх можливих путінських пропагандистів, таких як соловйов чи симоньян...
А тепер серйозно: про путіна і його "все йде за планом", та його пропагандистів. Останні російські контрнаступи в районі Кремінної та Вугледара включали в себе значні концентрації механізованих сил (або, використовуючи російську військову термінологію, "танкових і мотострілецьких військ"), добре підтримані артилерією та авіацією, і, таким чином, являли собою операції з використанням загальновійськових сил. Операції типу "тільки піхота" були проведені "вагнером" і вдв лише в районі Бахмута.
Звичайно, хто я такий, щоб судити... Незважаючи на враження від чогось іншого, вдв і всрф дуже прагнуть повернутися до свого звичного modus operandi, а саме: механізовані сили з великою артилерійською підтримкою. Величезною проблемою для них є нездатність їхньої артилерії (включаючи реактивні системи залпового вогню БМ-27 і БМ-30, які, як дехто стверджує, "перевершують" українські реактивні системи залпового вогню M142 HIMARS і M270 MLRS) ефективно діяти взимку – передусім через відсутність так званих "всепогодних" БпЛА для розвідки: без потужної ефективної артилерійської підтримки вдв і всрф не мають жодних шансів на серйозні успіхи в наступі.
...що, в свою чергу, важливо з наступної причини: після того, як більшу частину грудня, а потім і більшу частину січня ми спостерігали за "веееееликим" російським наступом з півдня білорусі на Київ або кудись у північно-західну Україну, багато українських і західних балакунів тепер анонсують великий російський наступ "десь на сході" або "з усіх можливих напрямків" – на лютий і березень. Я б сказав, що:
а) насправді росіяни вже намагалися це зробити останніми днями (див. Кремінна і Вугледар), але зазнали невдачі, і
б) за "найкращих" умов (з точки зору путіна) будь-який такий наступ буде сильно залежати від гарної погоди.
ЗСУ потрібні свої генерали. Та техніка. Багато техніки
Щодо ситуації з ЗСУ, то є кілька питань, на які слід звернути увагу. Першою залишається проблема командування і контролю, або, краще сказати, проблема (масових?) розбіжностей між різними рівнями в ланцюгу командування. Я вже неодноразово згадував, що в лавах ЗСУ є багато "мінінаполеонів". Більшість людей, про яких ми говоримо, – це офіцери нижчої ланки або сержантський склад – всі вони мають багатий бойовий досвід, отриманий під час бойових дій у 2014-2021 роках. Забігаючи наперед: вони заслуговують на нашу повагу, оскільки їхні дії мали вирішальне значення для виживання ЗСУ, а отже, і всієї України в перші тижні цієї війни. Поки що: чудово.
Однак це зовсім інша війна, ніж війна 2014-2021 років: це конфлікт, який потребує не лише децентралізованого стилю командування на тактичному рівні, але й високоцентралізованого стилю командування на оперативному та стратегічному рівнях. Чому саме так? Тому що – і незважаючи на всі можливі програми, які допомагають це покращити – якийсь сержант, старший лейтенант чи капітан просто не має такої ж ситуаційної обізнаності чи військової освіти, як полковник чи генерал, і не має повноважень маневрувати цілими батальйонами чи навіть бригадами на полі бою, а тим більше офіцери та сержанти нижчого рангу не мають поєднання ситуаційної обізнаності, знань і повноважень, щоб віддати наказ цілій артилерійській бригаді, куди саме стріляти. Тим більше, не скоординовано. Перш за все: це просто не їхня робота, і вони не зобов'язані обговорювати зі своїми "генералами-рєдісками" кожен раз, коли вони не згодні з якимось "наказом згори". І тим більше це не їхня робота – очолювати непокору.
Ось чому збройні сили є збройними силами: сукупність людей з абсолютно чіткою, ієрархічною системою обов'язків. А не демократична система правління, в якій домінують ЗМІ, що гіперболізують, відволікаючи увагу поверхневими "новинами" та ігноруючи передумови і контекст.
Інакше кажучи: ЗСУ потрібні свої генерали, незалежно від того, хто, чому і скільки вважає їх "рєдісками". Інакше вона й надалі матиме багато додаткових "Соледарів" та "Благодатних".
До речі, як це працює, коли всі терпляче дотримуються субординації і слухають "генералів-рєдісок", добре продемонстрували угруповання ЗСУ в районі Вугледара останніми днями, де (між іншим) 1-а танкова, 72-а механізована і 55-а артилерійська гарненько розгромили сили щонайменше трьох російських бригад і до п'яти різних полків.
Колишня норвезька самохідна гаубиця M109A3 72-ї мехбригади, яку можна побачити в районі Вугледара.
Другий момент – це питання, яке не дуже часто показують на фото і відео, але яке все одно викликає занепокоєння: втрати української важкої техніки. За даними, зібраними командою Oryx, накопичені, візуально підтверджені втрати становлять 453 основних бойових танків (ОБТ), 260 інших бойових броньованих машин (ББМ), 470 бойових машин піхоти (БМП), 225 бронетранспортерів (БТР), 96 буксируваних і 109 самохідних артилерійських установок. Імовірно, до 40% цієї техніки було втрачено на початку війни, коли росіяни захопили кілька великих складів ЗСУ; ще 40% – під час відчайдушних боїв, які ЗСУ вели у квітні-червні 2022 року.
Тим часом, і це не дивно, враховуючи, що більшість техніки ЗСУ все ще складається з важкого озброєння радянського виробництва, виготовленого 30-40 років тому, постійно зростає кількість тимчасових втрат, спричинених зносом: інтенсивна експлуатація зношує двигуни, гусениці, гармати та інші агрегати. Щоразу, коли черговий танк чи артилерійська установка виходять з ладу, вони потребують тривалого ремонту. Іноді ці "ремонти" є відвертим "відновленням".
Це має особливе значення, оскільки на стратегічному рівні українцям фактично не вистачає важкої техніки: її бракує через те, що ЗСУ розширюються, а отже, потребують не лише важкого озброєння для заміни втрат існуючих підрозділів, а й озброєння для додаткових підрозділів. Додаткові підрозділи необхідні для того, щоб підвищити вогневу міць і мобільність всього війська, зробити його здатним краще реагувати на російські атаки, навіть проводити власні контрнаступи, а також зменшити навантаження на вже існуючі підрозділи, багато з яких перебувають "в строю" (тобто беруть участь у бойових діях) вже з початку війни, а отже, зношені: потребують відпочинку, реорганізації, навіть перепідготовки.
Відповідно, як можна прочитати на сайті Militaryland.net, ЗСУ перебувають у процесі формування щонайменше п'яти нових бригад, серед яких: 21-ша механізована, 33-а механізована, 47-а артилерійська, 116-та механізована, 118-та мехбригада.
Лише ці п'ять підрозділів потребують щонайменше по 150 БТРів, БМП/БТРів та артилерійських установок для належного оснащення.
Третій і останній пункт стосується української артилерії, яка останнім часом на більшості фронтів переживає щось на кшталт "кращих часів, ніж будь-коли раніше". Суть її останніх подій можна прочитати в твітері за посиланням. Хоча автор зосередився на висвітленні поставок (і буксируванні) M777A2 з США, суть полягає в наступному.
Коли M777A2 прибули в Україну в червні минулого року, російська артилерія стріляла "як божевільна" і не мала особливих проблем з прицільним ураженням української артилерії (див. "контрбатарейні" операції). Це вимагало частих "ходів на виживання" – швидкої передислокації українських артилерійських підрозділів і широкого розгортання їхніх формувань.
Українцям знадобився час, щоб навчитися керувати артилерією в мобільних боях, навчитися зберігати боєприпаси біля своїх гармат і не підривати снаряди занадто рано.
Потім прибули протирадіолокаційні ракети AGM-88 HARM, які були розгорнуті не лише для ураження російських систем ППО на підтримку операцій M142 HIMARS і/або M270 MLRS, але й для ураження російських артилерійських радарів – типу обладнання, якого бракує вдв і всрф.
Результат: загроза російського контрбатарейного вогню різко знизилась.
Тоді росіяни відреагували розгортанням своїх БпЛА "Ланцет" (тобто, один "Орлан-10" у поєднанні з 1-3 "Ланцетами"), щоб завдати удару по українській артилерії. Ви можете пригадати, що лише в серпні 2022 року вони випустили близько двох десятків відповідних відео. Більшість із них зняті на півдні Запорізької області. Що ж, виявилося, що ці обстріли неприємні, але завдають значно меншої шкоди, ніж може здатися на відео.
Перш за все, українці швидко навчилися протидіяти "Ланцетам" за допомогою маскувальних сіток, "посилених" сітчастими парканами або екранами.
Звичайно, створення таких позицій зменшило мобільність української артилерії, але різко підвищило її стійкість до ударів БпЛА, а також збільшило швидкість стрільби. Настільки, що навіть самохідні артилерійські установки ЗСУ вже працюють таким чином.
Хоча це, безумовно, пов'язано з нездатністю "Орланів-10" ефективно працювати в зимову погоду (адже без "Орланів" російська артилерія практично неефективна), це щось на кшталт "секрету успіху" ЗСУ – принаймні в районі Вугледара, і, ймовірно, в районі Кремінної і Бахмута також: хоча українці все ще мають набагато менше артилерійських стволів, ніж росіяни, їхня артилерія є набагато точнішою. Саме це поєднання безпечних операцій і точності дозволяє ЗСУ завдавати таких масштабних збитків останнім російським контрнаступам.
Піон 2S7 ЗСУ в бою, ймовірно, в районі Вугледара.
