Спостерігати за тим, як медіа висвітлювали нещодавній візит Дональда Трампа до Пекіна, було водночас прикро й принизливо, бо це наочно засвідчило занепад Америки як великої держави у протистоянні з Китаєм. Перед самітом очікування були вкрай низькими: Трамп перебував у слабкому становищі, обтяжений інфляцією та падінням рейтингу, і водночас потребував китайської допомоги, щоб вибратися з іранської пастки, яку сам собі влаштував. Натомість Сі ще роком раніше змусив Трампа відступити в його торговельній війні, а Китай демонстрував потужне зростання експорту на тлі млявої реакції Вашингтона.
Так усе й сталося. Трамп повернувся до Вашингтона майже ні з чим: із двома домовленостями про відкриття китайських ринків для американської продукції, і без жодної політичної допомоги на Близькому Сході. Китай таки погодився купити 200 літаків Boeing (менше, ніж очікувалося), проте раніше він уже не виконував подібних заявок. Білий дім також заявив, що Китай погодився придбати американської сільськогосподарської продукції на 17 мільярдів доларів, проте Китай цього не підтвердив. Утім, це не завадило Трампові заявити, що вони "уклали чудові торговельні угоди" і що зустріч була "великим успіхом".
Саме візуальний бік зустрічі показав, наскільки Трамп упав в очах китайців. В аеропорту Сі його не зустрічав. Трампа посадили в крісло, яке візуально робило його нижчим за Сі, – прикрість, якої можна було б уникнути, якби Держдепартамент Трампа не відсунув убік протокольних службовців, чия робота – дбати про такі речі. Найгіршим у візиті було безупинне Трампове підлабузництво: він вигукував, що Сі – "великий лідер", "справжній друг", "мов із кіно"; він раз у раз розсипався в захоплені від того, яка прекрасна і вражаюча країна Китай. Як і в попередніх взаєминах із різними диктаторами, Трамп, здається, гадав, що їх вразить та сама хвала й лестощі, якими впивається він сам. Сі ж не відповів на жодне з цих освідчень у дружбі, лише зауваживши, що Сполученим Штатам і Китаю "слід бути партнерами, а не суперниками".
Найважливішим питанням, що постало за підсумками саміту, був Тайвань. Напередодні саміту Трамп затримав пакет озброєнь на 14 мільярдів доларів, схвалений Конгресом, і немає жодних ознак, що постачання найближчим часом відновиться. Сі сказав Трампу, що подальші відносини з Вашингтоном залежатимуть від рівня підтримки острова з боку США. Трампу спало на думку, що Тайвань буде "дуже добрим козирем" у торговельних перемовинах із Пекіном. Трамп зробив й інші зневажливі зауваження щодо острова, зазначивши, що "ми нібито маємо долати 9500 миль, щоб воювати", і повторивши свою тезу про те, що Тайвань викрав у Сполучених Штатів технологію виробництва напівпровідникових чипів.
Те, що він нічого не сказав про гарантії безпеки для Тайваню, різко контрастувало з чіткою заявою Джо Байдена про те, що США стануть на його захист.
Дональд Трамп – політик, нездатний бачити світ інакше, ніж крізь призму особистих інтересів і вигоди. Після повернення він розлютився на припущення, що до Обами ставилися з більшою повагою, ніж до нього, і скористався нагодою заявити, що "Обаму ніхто не поважає" і що той сам був "розкольником". Китайські медіа вже певний час говорять про Сполучені Штати як про "державу, що занепадає"; Сі порушив це питання в розмові з Трампом, висловивши сподівання, що їхні країни зможуть уникнути "пастки Фукідіда", якщо Америка, що занепадає, гідно поступиться першістю Китаю, який підноситься. Трамп одразу витлумачив це як згоду Сі з тим, що за Джо Байдена Америка занепадала, а тепер, коли президент він, вона знову велика. Як завжди, найбільший гнів і ворожість Трамп приберігає для своїх внутрішніх опонентів, а не для очільників найбільших світових диктатур.
Правда, яку китайці добре розуміють, протилежна: занепад Америки – прямий наслідок піднесення Трампа з 2016 року. Складається враження, ніби Трамп вирішив зробити все можливе, щоб послабити Сполучені Штати у протистоянні з Китаєм. Він розколов і без того поділену країну сильніше, ніж будь-який попередній президент; урізав фінансування базових наукових досліджень і вдарив по американських університетах, що були найкращими у світі; втягнув Сполучені Штати в непотрібну війну на Близькому Сході, яка виснажила запаси найсучаснішої американської зброї; він і його соратники відверто заявляли, що їхні внутрішні опоненти, демократи, становлять значно більшу загрозу для майбутнього Сполучених Штатів, ніж Китай чи росія.
Трамп також систематично намагався підірвати систему союзів США, принижуючи союзників і запроваджуючи мита навіть проти найближчих традиційних друзів, а також погрожуючи відібрати територію в Данії, відданого союзника в НАТО. Він стверджує, що під його проводом Сполучені Штати поважають як ніколи, хоча правда майже протилежна: і друзі, і суперники сходяться на тому, що Сполучені Штати перетворилися на щось на кшталт держави-ізгоя, яка додає світові нестабільності та безладу, а заразом і на посміховисько.
Трамп неабияк полегшив життя Сі Цзіньпіну, і це проявилося в поведінці китайського лідера під час саміту. Америка за Трампа так наполегливо шкодить сама собі, що Китаю, по суті, нічого й робити – хіба що сидіти склавши руки й спостерігати, як усе це розгортається. Трамп спрогнозував, що Китай не нападе на Тайвань, доки він є президентом. Можливо, тут він має рацію: Сі не хоче ставати на заваді занепаду США. Але він може бути змушений діяти стрімко, щойно Америка нарешті отримає президента, який захоче розвернути цю траєкторію.
