Остання публікація викликала неабияку реакцію. Багато критичних зауважень доцільні. Решта – ні. Деякі були результатом хибних уявлень про те, що я говорив, за що я беру на себе повну відповідальність.
Есе називалося "Видатні професори міжнародних відносин, ПРИПИНІТЬ. ГОВОРИТИ. ПРО. УКРАЇНУ". Воно було задумане як докір групі відомих академіків, які регулярно з'являються на шпальтах популярних видань, і говорять, що Захід повинен змусити Україну і росію укласти угоду "земля в обмін на мир".
Моя головна претензія до цих авторів полягає в тому, що вони ніколи не розглядають найелементарніші аргументи проти своїх пропозицій: а саме, що врегулювання шляхом переговорів призведе не до "миру", а до жахливих звірств проти українців, які опиняться в пастці всередині розширеної російської держави.
Є й інші проблеми, про які я міг би згадати, але заради стислості вирішив не робити цього. Але головна з них полягає в тому, що минулий досвід показав, що слово росії абсолютно нічого не варте, коли справа доходить до виконання нею своїх зобов'язань за будь-якою "мирною" угодою.
Дискутувати з людьми, які не є божевільними прихильниками теорій змови, – це... цікаво, насправді.
Перш ніж продовжити, хочу відзначити, наскільки освіжаючим було спілкування із серйозними людьми, на відміну від контингенту "Україна сама собі Бучу зробила", з якими зазвичай спілкуюся. Я щиро вдячний за вдумливі зауваження, які отримав, особливо від академічних фахівців з питань розвідки.
Почну з того, що вважаю необґрунтованою критикою. Деякі читачі сприйняли моє есе як спробу академічної критики міжнародних відносин з точки зору регіонознавства або порівняльної політології.
Проясню: я не міг би перейматися цими внутрішньоакадемічними війнами за територію навіть за нормальних обставин, не кажучи вже про війну на винищення проти країни, яка мені глибоко небайдужа.
Моє єдине занепокоєння – це мільйони життів, які, на мою думку, ставлять під загрозу деякі дуже відомі мудреці та їхні бездумні роздуми про необхідність "миру".
Інші сприйняли мій допис як напад на всю сферу теорій міжнародних відносин або, щонайменше, на реалізм. Я розумію, чому у багатьох читачів склалося таке враження. Але це не те, що я мав на увазі. Насправді, я критикував обрану групу видатних авторитетів у цій галузі (звідси і прикметник "видатних" у назві). Хоча їхній вплив величезний, вони нечисленні.
Насправді, було б неправильно взагалі виокремлювати дисципліну міжнародних відносин. Як вказували інші, можна знайти багато таких жахливих прикладів і за межами дисципліни.
Коротше кажучи, я мав би бути набагато чіткішим щодо того, кого я критикував, а кого ні.
Насправді, я вважаю, що дисципліна міжнародних відносин може багато чого додати до розуміння цієї війни. З одного боку, є багато розумних, обізнаних спеціалістів у сфері міжнародних відносин, які регулярно коментують цю тему. Два найкращі приклади, які спадають на думку – Пол Пост з Чиказького університету та Браніслав Сланчев з Каліфорнійського університету в Сан-Дієго.
Роботи численних теоретиків міжнародних відносин також допомагають у формуванні образу війни. Наприклад, у книзі "Як закінчуються війни" (Прінстон, 2009) Ден Рейтер, професор в Еморі, пропонує концепцію, яка пояснює, чому деякі війни закінчуються мирним врегулюванням, а інші – повною перемогою однієї сторони. Він вважає, що мирне врегулювання менш імовірне, коли одна воююча сторона (1) сприймає іншу як таку, що схильна до авантюр, і (2) не вважає ворога надійним партнером по переговорах через його поведінку в минулому. За таких обставин одна або обидві сторони, швидше за все, віддадуть перевагу повній перемозі над перемовинами, навіть якщо ціна такої перемоги буде дуже високою.
Дослідження Райтера, на мою думку, багато чого пояснює в цій війні і має важливі наслідки для (не)можливості досягнення миру шляхом переговорів.
Ще один науковець, чиї дослідження є повчальними, – це... ви сидите?... Джон Дж. Міршаймер. Задовго до того, як він впав у тривалий галюцинаторний транс щодо росії та її нібито доброчинних зовнішньополітичних цілей, Міршаймер написав книгу під назвою "Трагедія політики великих держав" (Norton, 2001). У ній він висунув теорію під назвою "Наступальний реалізм". Наступальний реалізм передбачає світ, в якому держави прагнуть домінувати над своїми сусідами і уникати домінування над собою.
Як зазначає Пол Пост в одній зі своїх численних інформативних статей у Twitter, теорія Міршаймера може пояснити прагнення росії відновити свою імперію на пострадянському просторі. Вона також пояснює енергійне прагнення колишніх імперських підданих росії до членства в НАТО. Втім, як показав професор Університету Росаріо в Колумбії Йохен Кляйншмідт, "наступальний реалізм" має серйозні обмеження в цьому відношенні.
Тож, так, сфера теорій міжнародних відносин дуже широка і містить багато цінного для розуміння війни. Моє презирство стосується лише невеликої групи коментаторів як у цій сфері, так і поза нею. Я мав би дати це зрозуміти. На жаль, я цього не зробив.
Багато хто не погодився з моїм нападницьким тоном. Зрештою, люди, на яких я нападаю, є поважними науковцями, і, як правило, діють із добрими намірами.
Справедливо. Я писав з величезного гніву і розчарування. Ці люди мають реальний вплив у західних політичних колах і все ж продовжують висувати пропозиції, які, на мою думку, є невіглаством і шкідливими. Але я визнаю, що мій тон був контрпродуктивним.
Публікації у Foreign Affairs. Розглянемо основні контраргументи
Дехто дорікає мені за наступне твердження, яке з'явилося не в самому есе, а Twitter, де я його презентував:
Враховуючи ставки, є одна і тільки одна морально виправдана позиція, яку можна зайняти: дайте Україні те, що їй потрібно для перемоги, і дайте зараз. Якщо ви не готові визнати цю базову істину, зробіть собі і світу послугу – закрийте рота.
Дехто стверджує, що несправедливо відстоювати одну-єдину позицію, яка є морально виправданою, відкидаючи всі інші точки зору як такі, що перебувають за межами прийнятної дискусії. І я визнаю: заява, яку я зробив у тому твіті, була екстремальною. Я визнаю, що було нерозумно вимагати від інших або прийняти правду такою, якою бачу її я, або замовкнути.
Але ось моя позиція: якщо ви стверджуєте на публічному форумі, що Захід повинен змусити Україну піти на територіальні поступки, ви несете відповідальність за те, щоб впоратися з деякими дуже очевидними запереченнями. Жоден з авторів, на яких я посилався, цього не зробив. Це непробачно, враховуючи ставки.
Конкретні заперечення їхній позиції полягають у наступному:
- Чи не свідчить попередній досвід росії про те, що територіальний поділ призведе до того, що сотні тисяч, якщо не мільйони, українців стануть жертвами широкомасштабних злочинів проти людяності навіть після завершення бойових дій?
- Оскільки росія порушила свої численні минулі обіцянки поважати суверенітет України, а також не виконала мінські угоди 2014-15 років, саме існування яких було спричинене попередніми порушеннями, чи можемо ми обґрунтовано очікувати, що москва дотримуватиметься нової мирної угоди?
- Чи було б справедливо і практично доцільно для Заходу намагатися змусити Україну погодитися на територіальний поділ, коли самі українці в переважній більшості відкидають цю ідею?
Будь-хто, хто виступає на користь примусового миру, зобов'язаний звернути увагу на ці моменти. Люди, яких я критикував, цього не зробили.
Але припустімо, що вони це зробили. Як би виглядали рецепти Чарльза А. Купчана або Річарда Н. Хаасса, якби вони дійсно були поінформовані про відому поведінку росії в минулому? На мою думку, вони були б приблизно такими:
"Так, угода "земля в обмін на мир" прирекла б українців на масові вбивства, етнічні чистки, зґвалтування, знищення культури та жорстокі репресії. Але вигоди все одно переважають втрати".
"Звичайно, виходячи з її минулого досвіду, росія майже напевно розвалить будь-яку нову угоду і врешті-решт розпочне нове вторгнення. Тим не менш, угода була б корисною".
"Хоча це правда, що українці майже одностайно виступають проти угоди "земля в обмін на мир", Захід все одно повинен змусити їх підписати її".
Ви можете заперечити будь-яку з цих тез із точки зору національних інтересів Америки – не те, щоб я погодився, якщо ви це зробите, але це можна зробити. Але стверджувати їхню справедливість з моральної точки зору? Я не думаю, що це можливо. Тим не менш, ви можете спробувати довести свою правоту.
Хвилюєтеся через ядерну війну? "Мирна угода" не є відповіддю
Є один аргумент на користь примусового миру, який я ще не розглядав: ризик того, що продовження війни призведе до збройного протистояння і, можливо, ядерного конфлікту між росією і Заходом.
Безумовно, значна частина дискусії з цього питання зводиться до необґрунтованої істерії. Але основне занепокоєння є обґрунтованим – навіть якщо, на мою думку, перебільшеним. У зв'язку із цим можна зробити два твердження, і я розгляну кожне з них по черзі.
По-перше, існує ймовірність ескалації війни через ненавмисні дії будь-якої зі сторін, такі як влучання російської ракети в країну НАТО. Цей ризик, звісно, не нульовий, але перебільшений. Такого роду помилки неодноразово траплялися протягом останніх 70 з гаком років, в тому числі і під час нинішнього конфлікту. Як пояснив Сланчев, політики з обох сторін реагували на такі інциденти не стрімголов кидаючись у війну, а шукаючи можливості для деескалації. Дійсно, важко уявити, щоб путін відреагував на випадкову ракету НАТО словами "до біса, давайте бомбити Захід".
Але ненавмисна ескалація – не єдиний ризик. Існує також можливість того, що загнаний в кут путін, притиснутий до стіни, вирішить здійснити ядерну атаку на Україну або, що ще гірше, на країну-члена НАТО. Будь-який із цих сценаріїв, ймовірно, спровокує військове втручання Заходу.
Знову ж таки, ризик, ймовірно, набагато нижчий, ніж багато хто припускає – не в останню чергу тому, що це призвело б до протилежного результату. Ядерний удар не змусить Україну чи Захід відступити, а лише посилить рішучість обох сторін довести поразку росії до переможного кінця. Для путіна було б верхом ірраціональності навіть розглядати такий варіант.
На жаль, путін не зовсім раціональний. Якби він був раціональним, він би не вторгся в Україну. Тому ми не можемо відкидати можливість того, що він віддасть наказ про ядерну атаку. Це одне з питань, в якому прихильники примусового миру мають рацію.
Але подумайте про наслідки спроб запобігти російському ядерному удару, примушуючи Україну до мирної угоди. Винагорода за ядерний шантаж стане сигналом для інших потенційних держав-агресорів, що вони можуть робити те ж саме зі своїми сусідами. Мало того, дуже ймовірно, що росія врешті-решт порушить будь-яку мирну угоду і відновить своє вторгнення, тим самим повернувши нас туди, звідки ми починали.
Ще однією перешкодою на шляху до угоди, про яку, на мою думку, нечасто згадують, є те, що український уряд може виявитися нездатним навіть дотримуватися її умов. Звичайно, Зеленський може піти і підписати угоду. Але більшість українського суспільства майже напевно відкине її. Зеленський втратить владу на користь того, хто має намір розірвати угоду. Гірше того, ми, цілком можливо, побачимо підйом проукраїнського повстанського руху, який відмовляється скласти зброю проти росії.
І перш ніж якийсь фашист чи фанатик вхопиться за останнє твердження як за визнання того, що українська держава є безпорадною і залежить від "нацистів", ні, це не те, що я кажу. Я просто визнаю реальність, що небагато держав, якими б сильними вони не були, здатні проштовхнути заходи, що викликають масовий, загальносуспільний опір. Подумайте, що сталося б, якби уряд США спробував змусити всіх одружитися зі своїми рідними братами і сестрами. Чи зміг би він це зробити, навіть маючи в своєму розпорядженні всі ресурси примусу? Ні, не зміг би.
Тож, хоча це і зрозуміло, занепокоєння щодо потенційної ескалації, ядерної чи іншої, перебільшені. І взагалі сумнівно, що мирна угода взагалі вирішила б цю проблему.
Тепер ми маємо ще один аргумент, з яким має боротися будь-яка пропозиція примусового миру:
"Звичайно, якщо піддатися на ядерний шантаж путіна, це, швидше за все, викличе каскад подібних загроз по всьому світу і, ймовірно, навіть не призведе до стабільного миру в Україні. Але спробувати все одно варто".
Хтось готовий навести такий аргумент? Якщо так, то вперед. Але я не збираюся видихати.
