На саміті НАТО у Вільнюсі відбулися три важливі події: прорив, малопомітний, але надзвичайно важливий, успіх і розчарування. Проривом стала остаточна згода президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана на членство Швеції. Успіхом – найважливішим результатом саміту – стало схвалення понад 4 000 сторінок військових планів для реальної оборони країн НАТО. Розчаруванням стало те, що Україні не було надано шлях до членства в Альянсі, пише Корі Шейк у своїй статті для The Atlantic.
Малопомітний прорив. Ердоган погодився із членством в НАТО Швеції, але це ще не кінець
Прорив потрапив у перші заголовки новин про зустріч. Президент Ердоган місяцями блокував вступ Швеції до НАТО, вимагаючи, щоб Стокгольм видав близько 120 ймовірних активістів Робітничої партії Курдистану (РПК) і гюленістів (щодо чого США також не погоджуються з Туреччиною); скасувала ембарго на постачання зброї до Туреччини; ухвалила більш дружнє законодавство щодо тероризму, "механізми запобігання провокаціям" і навіть зміни до конституції. Анкара отримала зобов'язання щодо більшості з цих заходів. Але потім, напередодні саміту, Ердоган додав ще одну умову: прийняття Туреччини до Європейського Союзу. На щастя, і дещо несподівано, він погодився на пропозицію генерального секретаря Північноатлантичного альянсу Єнса Столтенберга, яка, очевидно, включала двосторонню зустріч з президентом Джо Байденом, постачання США винищувачів F-16 до Туреччини і створення посади "спеціального координатора НАТО з питань боротьби з тероризмом".
Але з Ердоганом ніколи нічого не закінчується, і ми можемо побачити ще один раунд переговорів, оскільки шведські суди зараз (після оголошення угоди) заблокували екстрадицію, а турецький парламент не засідатиме ще два місяці, тож є час для висунення нових вимог.
Великий успіх. Нові плани на коаліційну війну
Великим успіхом у Вільнюсі стало ухвалення всеосяжного плану виконання основного обов'язку НАТО – захисту території своїх членів. Альянс не мав такої програми з 1991 року. Намагаючись зменшити занепокоєння росії щодо поширення гарантій безпеки членства в НАТО на країни колишнього Варшавського договору, а потім і на країни колишнього Радянського Союзу, Альянс заявив, що не має причин розміщувати в нових країнах-членах ані ядерну зброю, ані значні бойові сили. Це зобов'язання залежало від безпекового середовища, яке кардинально змінилося з початком агресії росії проти України.
Нові плани, ухвалені у Вільнюсі, складаються з 4 000 сторінок – свідчення їх серйозності – і уряди країн НАТО погодились з ними. Вони дозволяють військовому командуванню Альянсу ставити перед різними національними силами конкретні завдання, сприяючи ефективній спільній обороні в разі нападу на союзника по НАТО. Крім того, угода закріплює розподіл обов'язків між Сполученими Штатами і їхніми європейськими союзниками, які повинні будуть зменшити свою залежність від Вашингтона, збільшивши військові витрати і забезпечивши себе власними космічними і кібернетичними засобами.
Коаліційна війна – це делікатна і складна справа. Розуміння заздалегідь того, що члени Альянсу готові робити і де сильні сторони їхніх сил можуть найкраще відповідати потребам, заспокоїть тих союзників, які найбільше наражаються на потенційну російську агресію, і покращить здатність усіх членів ефективно діяти разом. Сам факт того, що НАТО розробило, погодило і виділило ресурси для цих планів, має допомогти стримувати напади на країни, що знаходяться на лінії фронту.
Велике розчарування. Україні не показали шлях до членства в НАТО
Вільнюська зустріч не завершилася, однак, без розчарування. Понад 500 днів минуло відтоді, як росія вторглася в Україну. Хоча Сполучені Штати і Велика Британія надали Києву зброю і допомогу, вони не змогли повністю виконати зобов'язання, які вони взяли на себе щодо забезпечення безпеки України в обмін на її відмову від свого ядерного арсеналу, згідно з Будапештським меморандумом 1994 року. Весь цей час Київ агітував за чіткий шлях до вступу в НАТО. Україна визнала, що членство неможливе, поки країна перебуває у стані війни (хоча в минулому НАТО знаходило креативні рішення цієї проблеми), але сподівалася на обіцянку, що коли війна закінчиться, вона стане членом Альянсу. Натомість президент Байден напередодні зустрічі у Вільнюсі заявив, що Україна не готова до членства в НАТО.
Президент України Володимир Зеленський був розлючений. Він опублікував гнівний твіт, отримавши відсіч від радника з національної безпеки Джейка Саллівана та міністра оборони Великої Британії Бена Воллеса. Останній заявив, що Україна має бути вдячною за всю підтримку, яку їй надали (насправді Воллес говорив про інше і переказував слова від окремих американських конґресменів – iPress).
Країни НАТО справді рішуче підтримують Україну, але для людей, які перебувають у безпеці, говорити тим, на кого нападають, що вони мають бути вдячними, є непристойним. Адміністрація Байдена несправедливо хоче отримати вигоду від своєї експансивної риторики – президент США пообіцяв підтримувати Україну "стільки, скільки буде потрібно" для перемоги у війні – не наражаючись при цьому на критику за нерішучість своїх рішень щодо зброї, якої вона відчайдушно потребує. Вашингтон все ще стримує надання Києву озброєнь великої дальності, таких як, наприклад, армійські тактичні ракетні комплекси, керуючись політикою, яку The Washington Post описує як "переконання, що помилковий крок США в Україні може призвести до Третьої світової війни".
Президент Байден не помиляється, занепокоєний ризиком прямого залучення у війну, так само як і не помиляється, коли скупиться на надання гарантій безпеки за статтею 5 НАТО країні, яка воює з росією. Але адміністрація помиляється як з моральної, так і з практичної точки зору, захищаючи цей вибір, фактично принижуючи все, що робить Україна. Недбале відкидання її готовності до членства в НАТО схоже на те, як президент Байден звинувачує афганські сили безпеки у провалі виведення американських військ з Афганістану, а не власну політику США.
Стандарти членства в НАТО завжди були суб'єктивними. Вони були суб'єктивними, коли Греція і Туреччина здійснили військові перевороти після того, як були прийняті в 1952 році; коли західна половина розділеної Німеччини була прийнята в 1955 році; коли Іспанія, що демократизується, була прийнята в 1982 році. Залежно від геостратегічних обставин встановлювалися і пом'якшувалися більш високі стандарти, і ці геостратегічні обставини свідчать на користь того, що перспектива можливого членства для України є більш підбадьорливою для її морального духу.
Втрата самовладання була однією з небагатьох дипломатичних помилок Зеленського в ході цієї війни, і він швидко виправив її. Подальший хід українського президента нагадував хід Вінстона Черчилля після зустрічі 1941 року, на якій Британія хотіла, але не отримала американських зобов'язань щодо боротьби з нацистською Німеччиною.
Одночасно зі самітом НАТО "Велика сімка" оприлюднила заяву про те, що її члени розпочнуть переговори з Україною про двосторонні домовленості у сфері безпеки. Це мало бути менше, ніж зобов'язання Альянсу, але більше, ніж нічого. Проте група пообіцяла лише розпочати переговори – про зобов'язання з боку тих самих країн, які не бажали брати їх на себе в рамках НАТО, а у випадку США і Великої Британії – тих, які не виконали зобов'язань, які вони взяли на себе перед Україною в 1994 році.
Найкраще, що можна було зробити для того, щоб у подальшому прикрасити нинішню відмову Україні у членстві в НАТО, – це перенести саміт Альянсу з нагоди 75-річчя Альянсу наступного року на чотири місяці пізніше фактичної дати і ближче до президентських виборів США 2024-го, щоб зробити великий політичний фурор, вітаючи Україну в сім'ї НАТО в момент, який має максимальну політичну цінність для американського президента. Будемо сподіватися, що політичні діячі у Білому домі виявляться менш боязкими, ніж команда національної безпеки.
Джерело: The Atlantic
