Упродовж багатьох місяців українські солдати випускають тисячі артилерійських снарядів американського виробництва. У грудні США визнали, що країні не вистачає потужностей для їхнього виготовлення, аби задовольняти потреби України. "Сполучені Штати наразі можуть виготовляти близько 14 тисяч 155-мм гаубичних снарядів на місяць", – цитувала тоді міністерку армії США Крістін Вормут Washington Post. І ось вже New York Times зробила репортаж із описом усього технологічного процесу виготовлення снарядів для України, які починають свій шлях до поля бою на заводах на північному сході Пенсильванії.
Найстаріший з цих заводів, у Скрентоні, вперше почав виробляти сталеві стрільни на початку 1950-х років під час Корейської війни.
Видання пише, що спочатку порожні стрільни відправляють у сільську місцевість Айови, де їх наповнюють вибухівкою і пакують на відправку.
На заводі у Пенсильванії, в цеху, який робітники називають ковальським, автоматизовані пилки розрізають заготовки на шматки, довжиною трохи більше фута. Велика рука робота швидко подає ці заготовки до печі, де вони нагріваються до 2 000 градусів за годину. Потім розпечені металеві циліндри переміщуються на стрічку до наступної точки.
"У приміщенні, де роботів значно більше, ніж людей, заготовки проходять через три гідравлічні преси. Вони перетворюються на закритий з одного кінця трифутовий циліндр і стрічка везе їх у зону, що має назву "метрополітен". Конвеєр переміщує розпечені металеві деталі підземним лабіринтом, де вони, завантажені у вагони, охолоджуються до кімнатної температури упродовж чотиригодинної поїздки", – описують процес у NYT.
Як стверджують автори репортажу, на території підприємства готують місця для нових верстатів, щоб завод у Скрентоні міг виготовляти більше снарядів для України.
За раз 40 стрілень пакують у лотки, які подають у довгу піч для чотиригодинного процесу термообробки, що допоможе сталі розлетітися на дрібні смертоносні шматочки, коли боєприпас вибухне.
Приблизно кожні 45 хвилин дверцята печі відчиняються і з'являється лоток з червоними яскравими снарядами. Потім, як кажуть робітники, настає час "перевертання". Заготовки опускають у масляну ванну об'ємом 6 000 галонів, яка охолоджує їх.
Один за одним снаряди подаються на фінішно-обертальну лінію. Там їх полірують і миють у спеціальних камерах. Потім токарний верстат нарізає різьбу у відкритому носі стрільни для підривача, який солдати вкручують вручну безпосередньо перед боєм.
Далі робітники прорізають канавки у смугах з мідного сплаву навколо основи кожної стрільни. Під час пострілу шари м'якшого металу захоплюють спіральну нарізку всередині ствола гаубиці – завдяки цьому снаряд обертається і стабільно летить до цілі.
Потім снаряди фарбують у той самий відтінок оливково-зеленої фарби, що використовується арміями в усьому світі.
Невелику кількість цих снарядів відправлять на арсенал Пікатіні у Нью-Джерсі – на випробувальні стрільби. Після того, як вони пройдуть перевірку, партію з багатьма тисячами стрілень, яка називається "лот", пакують у вантажівки і везуть до Айови.
У галереї будівель у Мідлтауні, штат Айова, розповідає далі New York Times, порожні снаряди перетворюються на зброю.
Будівлям і деяким верстатам близько 80 років. Вони були побудовані для боротьби з німецькою та японською арміями, а тепер виробляють снаряди для України.
Робітники піднімають снаряди на підставку і наносять літери IMX – Insensitive Munitions Explosive (нечутливі вибухові речовини) – просто над мідною лінією. Інші знімають транспортні пробки з кожного снаряда, швидко заглядають всередину з ліхтариком, а потім відправляють боєприпаси на конвеєр, де лазер викарбовує новий номер партії на їхньому носику. Працівники вставляють металеву воронку в носик кожного снаряда.
15 снарядів розміщують у кожному з шести жовтих металевих візків, з’єднаних між собою, і буксирують відвантажувачами.
У сусідній кімнаті стоять три масивні печі. Кожна з них може прийняти два ряди візків, тобто одночасно можна нагріти 540 снарядів для наступного етапу процесу.
Працівники вдягають респіратори та захисні костюми, щоб працювати у триповерховій будівлі по сусідству.
З третього поверху пластинки вибухівки IMX-101 висипаються донизу і потрапляють у великий котел на другому. Пара нагріває сталеву посудину, яка плавить вибухівку в лаву, що, у свою чергу, заливається в снаряди на першому поверсі.
У цій зоні заборонено використовувати будь-яку електроніку, і навіть фотоапарати, зазначає New York Times, оскільки блукаюча статична електрика може спричинити детонацію вибухонебезпечних частинок, що витають у повітрі. У минулому тут траплялися нещасні випадки зі смертельними наслідками.
Після перебування у ванні з водою для охолодження, снаряди переносять через критий прохід до кімнати для рентгенівського обстеження. Рентгенівські промені виявляють будь-які пустоти чи порожнечі всередині боєприпасів, які можуть зашкодити бойовим характеристикам. Це одна з останніх перевірок якості зброї.
Ця зона захищена високим земляним валом – на випадок, якщо вибухозарядний цех раптово вибухне.
Кілька тижнів роботи – і снаряди майже готові.
На фінальній складальній лінії робітники очищають гвинтові різьби у носовій частині стрільни, вставляють пластиковий вкладиш і занурюють невелику шайбу з вибухівкою, загорнуту у фольгу, яка називається додатковим зарядом.
Стоячи тісною шеренгою, робітники переміщують снаряди вздовж столу з роликами. Ваги, вбудовані в стіл, зважують кожен із них. Допускається відхилення у три фунти.
На рулоні жовтої фарби швидко друкується важлива інформація – що це за снаряд і коли він був виготовлений. Крихітні вм'ятини на носику дозволяють солдатам визначити точну вагу снаряда на дотик вночі, а це надважливо для влучної стрільби.
Невеликі пластикові пробки вкручуються в носик снаряда. Вони призначені для того, щоб у разі загоряння розплавитися. А вибухівка, що знаходиться всередині, випускає газ під час горіння, аби боєприпас не вибухнув.
Кожен снаряд піднімають на піддон разом із іншими тієї ж вагової категорії. Працівники обгортають мідну стрічку шматком чорної тканини з прикріпленою липучкою і написом великими літерами "Зняти перед стрільбою".
Палети з 24 снарядами піднімають відвантажувачем і везуть до сусіднього приміщення – там чекають вагони на двох залізничних коліях.
Частину боєприпасів відправлять до Юми, штат Арізона, де на них встановлять підривники і вистріляють з гаубиць. Якщо вони пройдуть випробування, решта з десятків тисяч снарядів, виготовлених цього місяця, допустять до використання і сертифікують для бою.
"Більшість із них поїде в Україну", – резюмує New York Times.
Джерело: New York Times
