Серед стосів, що лежать на робочому столі президента України Володимира Зеленського, виділяються дві книги. Одна з них – збірка есе з української історії Михайла Грушевського, мислителя XIX століття, який сформував визначення національної ідентичності країни. Друга – "Гітлер і Сталін: тирани і Друга світова війна" англійського історика Лоренса Ріса. Книги вказують не лише на світогляд президента, але й на ті обставини, що змінилися.
Коли The Economist востаннє розмовляв із Зеленським у березні, розмова відбувалася в ситуаційній кімнаті. Він жив у засекреченому бункері, харчувався локшиною швидкого приготування і почувався у небезпеці. Зараз він повернувся до свого офісу з дерев'яними панелями в центрі Києва. На полиці стоїть статуетка "Оскар", яку йому позичив на удачу голлівудський актор Шон Пенн. Хоча мішки з піском і протитанкові їжаки не прибрали, вже не відчувається адреналін тих перших тижнів. Розпорядок дня Зеленського змінився. О 6 ранку щоранку він одягає окуляри і перегортає по 20 сторінок кожної книги.
Дослідження Ріса про Гітлера та Сталіна – постатей, що полонили значну частину Європи, натякає на те, як Зеленський ставиться до владіміра путіна – російського колеги. Праця Грушевського підкреслює важливість національних сил в українській історії. Військові цілі Зеленського відображають дві думки. "Люди не хочуть йти на компроміс щодо території", – говорить він, і попереджає: якщо дозволити конфлікт "заморозити", залишивши будь-яку українську землю росії, це запросто підбадьорить путіна. "І саме тому дуже важливо йти до наших кордонів від 1991 року". Це включає не лише територію, захоплену росією цього року, але й Крим, який вона захопила та анексувала у 2014 році, і частини Донбасу, захоплені російськими маріонетками у той же час.
Володимир Зеленський: Понад 95 чи 96% людей хочуть деокупації всієї своєї території після того, як росія зробила це [вторглася в Україну]. Але найбільшою помилкою, трагедією було 24 лютого, тому що це той момент, після якого ніхто не хоче повертатися назад, до будь-яких компромісів.
Днями The Economist взяв інтерв'ю у трьох людей, які стоять в основі воєнних дій України. Один із них – Зеленський. Другий – генерал Валерій Залужний – за останні півтора року найкращий солдат країни. Третій – генерал-полковник Олександр Сирський, керівник Сухопутних військ України, який керував обороною Києва навесні та вражаючим контрнаступом у Харківській області у вересні. Всі троє підкреслили, що результат війни залежить від кількох наступних місяців. Вони переконані, що росія готує ще один великий наступ, який розпочнеться у січні. Завдасть Україна превентивного удару чи буде чекати контратаки, як вона збере і розподілить свої сили, скільки боєприпасів і техніки накопичить у найближчі тижні та місяці – від цього залежатиме майбутнє їхньої країни.
Україна пережила тріумфальну осінь. Блискавичне просування генерала Сирського через Харків спонукало путіна призначити нового командувача і призвати 300 000 солдатів. Позиція росії в жовтні була настільки хиткою, що її генерали почали обговорювати можливість застосування ядерної зброї. У листопаді українські війська увійшли до Херсона. "Це початок кінця війни, – заявив Зеленський, крокуючи щойно звільненим містом. – Ми крок за кроком заходимо на всі тимчасово окуповані території".
Але ані генерал Залужний, ані генерал Сирський не говорять про тріумф. Одна з причин – ескалація повітряної війни. Починаючи з жовтня, росія майже щотижня атакує українські електростанції та електромережі безпілотниками і ракетами, що призводить до тривалих і частих відключень електроенергії. Хоча рф і бракує високоточних ракет, подейкують, що в останні тижні вона запропонувала Ірану винищувачі та гелікоптери в обмін на тисячі безпілотників і, ймовірно, балістичні ракети.
"Мені здається, що ми на краю", – попереджає генерал Залужний. Ще кілька великих атак можуть повністю вивести з ладу енергосистему. "Тоді почнуть замерзати солдатські дружини і діти, – говорить він. – Який настрій буде у бійців? Без води, світла і тепла, як можна говорити про підготовку резервів для продовження бойових дій?" 13 грудня американські офіційні особи заявили, що наближаються до прийняття рішення про передачу Україні зенітно-ракетних комплексів Patriot, які, на відміну від надісланих до цього часу, здатні збивати балістичні ракети.
Другим викликом є бойові дії, що тривають на Донбасі, особливо навколо міста Бахмута. Генерал Сирський, який прибув на інтерв'ю на Схід України вкрай втомленим, із набряклим недоспаним обличчям, говорить, що тактика росії там змінилася під командуванням сєргєя суровікіна, який взяв на себе відповідальність у жовтні. У першому ешелоні воює група "вагнер", формування найманців, що оснащене набагато краще, ніж російська регулярна армія, і воює в першому ешелоні. Війська з Чечні та інші регулярні війська знаходяться в тилу. Але якщо раніше ці сили воювали окремо, то сьогодні вони взаємодіють у загонах по 900 і більше солдатів, пересуваючись переважно пішки.
Бахмут – не стратегічно важливе місце. Хоча він знаходиться на шляху до Слов'янська і Краматорська – двох великих міст (див. карту), Україна має ще кілька оборонних ліній для відступу в цьому напрямку. Більше того, росії бракує живої сили, щоб скористатися проривом. Мета її невпинного наступу на Бахмут, на думку генералів, полягає в тому, щоб затиснути або "зафіксувати" українські підрозділи, і вони не змогли підсилити наступ на півночі Луганської області. "Зараз ворог намагається перехопити у нас ініціативу, – говорить генерал Сирський. – Він намагається змусити нас перейти лише до оборони".
Україна також може зіткнутися з новою загрозою з боку білорусі, яка влітку розпочала великі військові навчання, а нещодавно оновила свій призовний реєстр. 3 грудня сєргєй шойгу, міністр оборони росії, відвідав мінськ, щоб обговорити питання військового співробітництва. Західні офіційні особи повідомляють, що білорусь, ймовірно, надала занадто велику матеріальну підтримку російським підрозділам, щоб самій не брати участь у бойових діях. Але метою цієї активності, скоріш за все, є бажання затримати українські сили на Півночі, у випадку повторного нападу на Київ.
Третій виклик найбільш серйозний. Мобілізаційні зусилля росії були широко зневажені, з незліченними історіями про неадекватну екіпіровку і незадоволених призовників. Генеральний штаб України та її західні партнери налаштовані більш обережно. "Ми всі знаємо, що якість низька, і що їм не вистачає обладнання, – говорить Кусті Салм із міністерства оборони Естонії. – Але той факт, що вони можуть так швидко мобілізуватися, є дилемою раннього попередження для України і, зрештою, для НАТО". За його словами, за допомогою програм, які проводять Велика Британія і Європейський Союз, можна підготувати близько 30 000 українських військовослужбовців за 18 місяців. росія змогла створити у п'ять разів більше нових солдатів за коротший проміжок часу.
"російська мобілізація спрацювала, – стверджує генерал Залужний. – Цар каже їм іти на війну, і вони йдуть на війну". Генерал Сирський погоджується: "Ворога не можна знецінювати. Вони не слабкі... і у них дуже великий потенціал з точки зору живої сили". Він наводить приклад того, як російські новобранці, озброєні лише стрілецькою зброєю, успішно стримували українські атаки в Кремінній і Сватовому в Луганській області, незважаючи на осінню багнюку. За його словами, мобілізація також дозволила росії частіше ротувати свої сили на лінії фронту і поза нею, що дає їм змогу відпочивати та відновлювати сили: "У цьому відношенні вони мають перевагу".
Але головна причина, чому росія стягнула стільки мобілізованих, на думку генералів, полягає в тому, що вона збирається йти в наступ вперше після того, як її спроба захопити Донбас провалилася влітку. "Як і під час Другої світової війни... десь за Уралом вони готують нові ресурси", – каже генерал Залужний, маючи на увазі радянське рішення перемістити оборонну промисловість на Схід, за межі досяжності нацистських бомбардувальників. "Вони готуються на 100%. Великий російський напад може статися в лютому, в кращому випадку в березні, а в гіршому – наприкінці січня", – каже він. І це може статися будь-де, попереджає Залужний: на Донбасі, де путін прагне захопити решту Донецької області; на Півдні, в напрямку міста Дніпро; навіть у напрямку самого Києва. Фактично новий штурм столиці неминучий, вважає головнокомандувач ЗСУ: "Я не маю жодних сумнівів, що вони знову підуть на Київ".
Валерій Залужний: Хай пробачать мені солдати, які знаходяться в окопах. Для врятування країни зараз найважливіше сконцентруватися на накопиченні ресурсів та підготовці до більш затяжних та жорстоких боїв, які можуть розпочатися наступного року.
Це означає, що війна перетворилася на перегони з переозброєння. Для України це створює болісний компроміс між сьогоденням і майбутнім. Взимку бойові дії сповільняться, але не припиняться. Ракетний обстріл казарм, що використовуються групою "вагнера" у місті Мелітополь 10 грудня, став нагадуванням про те, як Україна може використовувати пускові установки Himars, надані Америкою, щоб виснажити російські сили в найближчі місяці. Але на Донбасі війна залишається війною брудних окопів, безперервних обстрілів та кривавих піхотних боїв.
Спокуса полягає в тому, щоб відправити туди резерви. Але мудріша стратегія – стримувати. "Я знаю, скільки у мене зараз бойових частин, скільки бойових частин я маю створити до кінця року – і, головне, не чіпати їх зараз жодним чином. Як би важко не було", – зауважує головнокомандувач ЗСУ. Його болісне рішення нагадує рішення британського командування, яке стримувало винищувачі Spitfire, коли Франція потерпала від німецького нападу у 1940 році. "Нехай пробачать мені солдати в окопах, – каже генерал Залужний. – Зараз важливіше зосередитися на накопиченні ресурсів для більш тривалих і важких боїв, які можуть розпочатися наступного року".
Україна має достатньо людей під рушницею – понад 700 тисяч військових, котрі залучені так чи інакше, але тільки 200 тисяч підготовлені для ведення бойових дій. Проте не вистачає матеріальних засобів. Боєприпаси мають вирішальне значення, каже генерал Сирський. "Артилерія відіграє вирішальну роль у цій війні, – зазначає він. – Тому все дійсно залежить від кількості боєприпасів, і це визначає успіх бою у багатьох випадках". Генерал Залужний, який формує новий армійський корпус, розгортає список побажань. "Я знаю, що можу перемогти цього ворога, – каже він. – Але мені потрібні ресурси. Мені потрібно 300 танків, 600-700 БМП [бойових машин піхоти], 500 гаубиць". Додатковий арсенал, якого він прагне, більший за загальну кількість бронетехніки більшості європейських армій.
Партнери України прискорюють зусилля з ремонту і відновлення старої та пошкодженої техніки з метою швидшого повернення на поле бою, зокрема, навчаючи Україну ремонтувати її якомога ближче до лінії фронту. Вони також прискорюють виробництво озброєнь для задоволення зростаючого попиту з боку України і власних збройних сил.
6 грудня Конгрес США погодився дозволити Пентагону закупити 864 тисячі артилерійських снарядів калібру 155 мм, понад 12 тисяч снарядів Excalibur із GPS-наведенням і 106 тисяч ракет з GPS-наведенням для РСЗВ "Град". Теоретично цього достатньо, щоб підтримувати найінтенсивніший вогонь в Україні протягом п'яти місяців безперервно. Але це вироблятиметься у наступні кілька років.
росія має схожі проблеми. За словами американського чиновника, у неї закінчаться "повністю справні" боєприпаси на початку наступного року, що змусить її використовувати погано утримувані запаси та залучати таких постачальників, як Північна Корея. "Дефіцит снарядів є критичним, – заявив 14 вересня адмірал Тоні Радакін, глава британського оборонного відомства. – Їхня здатність проводити успішні наземні наступальні операції швидко зменшується". Але путін робить ставку на те, що він може випускати неякісні снаряди довше, ніж Америка і Європа зможуть забезпечити Україну новими якісними снарядами. Союзники намагаються забезпечити її належним постачанням, визнає генерал Залужний. Він пригадує, як сказав адміралу Радакіну, що британська армія випустила мільйон снарядів у Першу світову війну (насправді Британія випустила 1,5 мільйона снарядів лише на Соммі). "Ми втратимо Європу, – була відповідь. – Нам не буде на що жити, якщо ви випустите таку кількість снарядів".
Постачання також впливає на стратегію. Вибір, який дратує пана Зеленського та його генералів, є відлунням тих, що виникають у кожному затяжному конфлікті. У 1943 році, наприклад, Німеччина перебувала в обороні, але союзники розійшлися в думках про те, де і коли натиснути на свою перевагу. Велика Британія хотіла завдати удару в Італії і на Середземному морі. Америка і Радянський Союз віддавали перевагу вторгненню у Францію. Свою роль відігравали і післявоєнні міркування. Британія хотіла напасти на Балкани, щоб запобігти радянському домінуванню в цьому регіоні. Сьогодні українське вище командування намагається вирішити ті ж самі питання, але з набагато більш розважливих позицій.
Час має вирішальне значення. Фрагментарне підживлення резервів – це хороший спосіб повільно знищити велику кількість живої сили, як це зробила росія на Донбасі влітку. Атакуйте занадто рано, і Україна не матиме достатньо підготовлених та оснащених підрозділів. "З таким ресурсом я не можу проводити нові великі операції, хоча ми працюємо над однією з них прямо зараз", – каже генерал Залужний. Але якщо запізнитися – росія може вдарити першою, затиснувши українські сили.
Валерій Залужний: росіян та будь-яких інших ворогів слід вбивати. Тільки вбивати. І не боятися, що найголовніше, це робити.
Тривала окупація вже отруює свідомість українців, попереджає пан Зеленський: "Я повинен визнати, що ця пропагандистська модель кремля – вона працює". За його словами, українці на окупованих територіях схожі на космонавтів, які не можуть зняти важкі шоломи, обмежуючи те, що вони можуть бачити, від невпинної дезінформації. "Трохи страшно бачити, як змінилися деокуповані міста, коли ми приїжджаємо в деякі з них", – каже він. Тому стратегія повільного знекровлення росії не обговорюється. "Головне – не боятися цього ворога, – каже генерал Залужний. – З ним можна боротися, з ним треба боротися сьогодні, тут і зараз. І в жодному разі не відкладати на завтра, бо будуть проблеми".
Інше питання – куди наносити удар. Найбільш спокусливим варіантом для України є накопичення великого угруповання для просування на Південь в напрямку Азовського моря. Це дозволило б розірвати "сухопутний міст" окупованої території, який з'єднує росію з Кримом. Просування на 84 км на Південь через Запорізьку область до Мелітополя було б достатнім, – каже генерал Залужний, – тому що це дало б змогу розташувати HIMARS в межах досяжності російських ліній постачання на півострів, що зробило б позиції противника непридатними для оборони. Українські офіційні особи кажуть, що цей підхід обговорювався і був випробуваний на початку року з генералом Марком Міллі, найкращим американським військовим, і генерал-лейтенантом Крісом Донахью, командиром 18-го американського повітряно-десантного корпусу, який донедавна координував західну підготовку та постачання обладнання для України.
Україна виключила можливість наступу в Запорізькій області влітку, вважаючи за краще зосередитися на місті Херсон через брак ресурсів. Такий наступ мав би й інші недоліки. росія зміцнила свої позиції на Півдні з листопада, копаючи нові траншеї, будуючи численні лінії оборони і передислоковуючи сили, які відступили з Херсона в тому місяці. Це також найбільш передбачуваний спосіб дій.
"Всі наші успіхи пояснюються тим, що ми ніколи не йдемо в лоб", – зазначає генерал Сирський. Його перемоги в Харкові багато в чому були досягнуті завдяки обманній тактиці та несподіванкам. Під час Херсонської наступальної операції командирам було наказано планувати відволікаючі дії. Це привернуло його увагу до слабких місць у російській лінії навколо Ізюма. Він зібрав резерви, виводячи окремі батальйони з різних бригад і збираючи їх непомітно. Повторення цього трюку може вимагати виявлення вразливих місць росіян на менш стратегічних ділянках фронту, наприклад, навколо Сватового або на південь від Донецька. Інший варіант – проведення великих рейдів: швидких атак, спрямованих на переслідування, пошкодження і знищення, а не на утримання позицій. "На кожну отруту є протиотрута", – зазначає генерал Сирський.
Володимир Зеленський: Ненависть – не найкраще почуття для людства. Можливо, але це в принципі. Але в реальному житті, коли на тебе нападають протягом такого тривалого періоду і коли ти бачиш, що майже всі сім'ї щось втратили. Когось або щось. Я буду ненавидіти це життя з цими людьми, які забрали мої бажання, частинку мене, цих дітей. Тому люди ненавидять. Вони не хочуть компромісів.
Військовий вибір – весна чи літо, Запоріжжя чи Донбас – залежить від багатьох чинників, від поставок західних озброєнь, від погоди і до власного вибору росії. Можливо, найважливіше, це залежить від стратегії України щодо припинення війни. Пан Зеленський наполягає, що єдиним способом її завершення є повний відступ росії – як із земель, захоплених цього року, так і з території, окупованої з 2014-го. "Єдина різниця, про яку я говорю, – це різниця між тим, чи ми їх виженемо, чи вони самі підуть, – сказав Зеленський. – Якщо він [путін] зараз відійде до кордонів 1991 року, тоді почнеться можливий шлях дипломатів. Це той, хто дійсно може перевести війну з військового шляху на дипломатичний. Тільки він може це зробити".
Втім, у приватних розмовах українські та західні посадовці визнають, що можуть бути й інші варіанти розвитку подій. "Ми можемо і повинні взяти набагато більше території", – наполягає генерал Залужний. Але він побічно визнає можливість того, що російський наступ може виявитися сильнішим, ніж очікувалося, або український – слабшим, кажучи: "Ще не час звертатися до українських солдатів так, як Маннергейм звертався до фінських солдатів". Йдеться про промову, яку головний фінський генерал виголосив перед військами у 1940 році після укладення жорсткої мирної угоди, за якою землі були передані Радянському Союзу.
Навіть стабільні успіхи України, швидше за все, увінчаються дипломатичним рішенням. Деякі українські генерали вважають, що метою наступу має бути не просто звільнення території, а звільнення таким чином, щоб спонукати путіна до укладення угоди. Європейський чиновник, знайомий з українським плануванням, каже, що ідеальною операцією була б така, яка переконала б путіна в тому, що війну неможливо виграти, і що її продовження поставить під загрозу навіть його довоєнні здобутки – Крим і третину Донбасу. Як і всі стратегії примусу, така атака спиратиметься не стільки на агресію, скільки на стриманість, погрожуючи Кримом, але, можливо, і відмовляючись від нього.
Дійсно, по мірі того, як Україна просувається вперед, її партнери можуть все більше турбуватися про ризик ядерної ескалації і відповідно обмежити свою підтримку. 5 грудня Ентоні Блінкен, Державний секретар США, заявив, що метою Америки є надання Україні засобів для того, щоб "повернути території, які були захоплені у неї з 24 лютого".
Але війна, яка обертається навколо ідентичності України так само, як і навколо її території – насправді війна, яка викувала цю ідентичність наново, набагато сильніше, ніж раніше – розв'язала руки силам, непідконтрольним навіть пану Зеленському, можливо, найпопулярнішому лідеру в світі на сьогодні. Понад 95% його громадян хочуть звільнити всю Україну, зазначає він. Ненависть до росії є глибокою. "Це трагедія для сімей, які втратили дітей... Тому люди ненавидять. Вони не хочуть компромісів".
Джерело: The Economist
