За наближенням "роковин" вторгнення росії в Україну та жорсткої відповіді України підтриманої Заходом, Томас Фрідман запитує себе та читачів: "Як так сталося, що 23 лютого 2022 року практично ніхто в Америці не виступав за те, що відповідає нашим основним національним інтересам – вступити у непряму війну з росією, щоб зупинити її вторгнення в Україну, яку більшість американців не можуть знайти на карті з 10 спроб?" І все ж тепер, пише автор, майже рік потому, опитування показують, що більшість американців підтримують надання Україні зброї та допомоги, навіть якщо це загрожує прямим конфліктом з росією путіна, хоча їхня кількість дещо зменшується.
На думку Фрідмана, це кардинальний зсув у громадській думці США. Хоча це частково можна пояснити тим, вважає він, що в Україні немає американських військ, тож все, чим "ми наразі ризикуємо, – це зброя та кошти, тоді як весь тягар війни несуть українці".
Але є й інше пояснення, переконаний Томас Фрідман, навіть якщо більшість американців не зможуть його сформулювати відразу чи дехто неохоче погодиться з ним.
"На якомусь глибокому рівні американці знають, що світ, в якому ми живемо сьогодні, сформований завдяки американській силі. Це не означає, що ми завжди використовували нашу силу мудро, або що ми не змогли б досягти успіху без союзників. Але у тій мірі, в якій ми використовували нашу силу і владу мудро та спільно з нашими союзниками, побудували і захистили ліберальний світовий порядок з 1945 року, який відповідає нашим інтересам – як економічним, так і геополітичним", – вважає колумніст.
Томас Фрідман переконаний, що це – порядок, в якому автократичні великі держави, як-от нацистська Німеччина, імперська Японія чи сучасні росія та Китай, не можуть просто поглинути своїх сусідів. "І це порядок, в якому більше демократій, ніж будь-коли, змогли процвітати, а вільні ринки і відкрита торгівля витягли з бідності більше людей, ніж будь-коли в історії світу", – зазначає автор. Він не завжди ідеальний, але у світі, де ідеального ніколи не буває, цей порядок забезпечив майже 80 років без війн великих держав, які б могли дестабілізувати весь світ.
Відстоювання цього ліберального порядку є головною причиною, вважає Фрідман, яка змусила Сполучені Штати та їхніх союзників по НАТО допомогти Києву зупинити вторгнення путіна в Україну, що нагадує принцип "виходь за мене, інакше я тебе вб'ю": перший такий напад однієї країни Європи на іншу з часів Другої світової війни.
На думку Фрідмана, протягом першого року цієї війни Америці та її союзникам було відносно легко. "Ми могли надсилати зброю, допомогу і розвіддані, а також накладати санкції на москву, а українці робили все інше, розбиваючи армію путіна і відтісняючи його війська назад", – пише він.
"Не думаю, що другий рік буде таким простим", – міркує автор колонки.
путін вирішив подвоїти зусилля, мобілізувавши в останні місяці, можливо, до 500 000 солдатів для нового наступу. На війні "маса" має значення – навіть якщо ця маса складається з великої кількості найманців, ув'язнених і ненавчених призовників.
Фрідман переконаний, що путін, по суті, каже Байдену: я не можу дозволити собі програти цю війну, і я заплачу будь-яку ціну і понесу будь-який тягар, щоб забезпечити собі шматок України, який може виправдати мої втрати. "А як щодо вас, Джо? Як щодо ваших європейських друзів? Чи готові ви заплатити будь-яку ціну і нести будь-який тягар, щоб захистити свій "ліберальний порядок"?" – запитує Фрідман від імені нібито путіна.
Далі автор лякає, що стане страшно. Адже, оскільки у нас вже майже століття не було війни великих держав, більшість людей забули, завдяки чому стала можливою ця довга епоха миру.
"У своїй книзі 1999 року "Лексус і оливкове дерево" я стверджував, що величезний вибух глобальної комерції, торгівлі та зв'язку відіграв головну роль у цій надзвичайно мирній епосі, але я також стверджував, що "прихована рука ринку ніколи не буде працювати без прихованого кулака – McDonald’s не може процвітати без McDonnell Douglas, конструктора F-15", – пише Фрідман. – Хтось повинен підтримувати порядок і забезпечувати дотримання правил".
"Цим кулаком були Сполучені Штати, і я вважаю, що ця роль буде перевірена зараз у більшій мірі, ніж будь-коли з часів Карибської кризи 1962 року. Чи готові ми до цього?" – запитує себе та читачів Фрідман.
З'явилася важлива нова книга, яка ставить цей виклик у ширший історичний контекст. У книзі "Привид на бенкеті: Америка і крах світового порядку, 1900-1941" історик Інституту Брукінгса Роберт Каган стверджує, що якими б ізоляціоністськими посмикуваннями не переймалися американці, факт залишається фактом: протягом останнього століття з гаком більшість із них підтримували використання сили США для формування ліберального світового порядку, який утримував світ на шляху до відкритих політичних систем і відкритих ринків у більшій кількості місць, способів і днів – для того, щоб світ не перетворився на гоббсівські джунглі.
Томас Фрідман запитав у автора книги Роберта Кагана, чому він вважає війну в Україні не чимось, у що ми (США) – раптово вляпалися, а скоріше природним продовженням цієї столітньої зовнішньої політики Сполучених Штатів, про яку він писав.
"У своїй книзі я цитую промову Франкліна Рузвельта про стан справ у державі 1939 року. У той час, коли американській безпеці ніщо не загрожувало, Гітлер ще не вторгся в Польщу, а падіння Франції було майже неможливо уявити, Рузвельт наполягав на тому, що "у справах людей настають часи, коли вони повинні готуватися захищати не лише свої домівки, але й догмати віри і людяності, на яких засновані їхні церкви, їхні уряди і сама цивілізація". В обох світових війнах і впродовж усієї Холодної війни американці діяли не для безпосередньої самооборони та захисту власної домівки, а для захисту ліберального світу від викликів з боку мілітаристських авторитарних урядів, так само, як вони роблять це сьогодні в Україні", – такою була відповідь Кагана.
"Але чому підтримка України в цій війні не лише відповідає нашим стратегічним інтересам, але й нашим цінностям?" – питає Фрідман.
"Американці постійно намагаються примирити суперечливі інтерпретації своїх інтересів: одна з них зосереджена на безпеці батьківщини, а інша – на захисті ліберального світу за межами Америки. Перше відповідає прагненню американців залишитися в спокої і уникнути витрат, відповідальності та морального тягаря, пов'язаних із здійсненням влади за кордоном. Друга відображає їхні побоювання як ліберального народу стати тим, що Рузвельт назвав "самотнім островом" у морі мілітаристських диктатур. Коливання між цими двома перспективами призвело і до постійних коливань у зовнішній політиці США протягом останнього століття", – відповідає на поставлене запитання історик.
"Теоретики міжнародних відносин, – продовжує Каган, – навчили нас розглядати "інтереси" і "цінності" як різні поняття, вважаючи, що для всіх націй "інтереси" – тобто матеріальні інтереси, на кшталт безпеки та економічного добробуту – обов'язково мають пріоритет над цінностями. Але насправді нації поводяться не так. росія після Холодної війни мала більшу безпеку на своєму західному кордоні, ніж практично будь-коли у своїй історії, навіть із розширенням НАТО. Проте путін був готовий зробити країну менш безпечною, щоб задовольнити традиційні російські великодержавні амбіції, які мають більше спільного з гордістю та ідентичністю, ніж з безпекою". Те ж саме, схоже, відбувається і з президентом Сі, коли йдеться про повернення Тайваню.
Цікаво відзначити, що все більше республіканців, принаймні в Палаті представників і на телеканалі Fox News, не приймають цей аргумент, тоді як президент-демократ і його Сенат, навпаки, приймають.
"Американські зовнішньополітичні дебати ніколи не стосуються лише зовнішньої політики, – зауважує Каган. – "Ізоляціоністи" в 1930-х роках були у переважній більшості республіканцями. Їхнім найбільшим страхом, або так вони тільки стверджували, було те, що Рузвельт веде країну до комунізму. Тому в міжнародних справах, як правило, більше симпатизували фашистським державам, ніж ліберальні демократи. Вони добре ставилися до Муссоліні, виступали проти допомоги іспанським республіканцям проти фашистського, підтримуваного нацистами Франко, і вважали Гітлера корисним оплотом проти Радянського Союзу".
Але дедалі частіше лунають запитання і з боку "лівих". Чи дійсно варто ризикувати початком Третьої світової війни, щоб витіснити росію зі Східної України? Чи не завдали ми вже путіну настільки сильного удару, що він більше не спробує повторити щось подібне в Україні? Можливо, вже час для брудної оборудки?
"Оскільки я підозрюю, що це питання буде в центрі наших зовнішньополітичних дебатів у 2023 році, то попросив Кагана розпочати їх", – зазначає Фрідман.
"Будь-які переговори, в результаті яких російські війська залишаться на українській землі, будуть лише тимчасовим перемир'ям перед наступною спробою путіна, – сказав він. – путін перебуває в процесі повної мілітаризації російського суспільства, як це робив Сталін під час Другої світової війни. Він у цьому надовго, і він розраховує на те, що Сполучені Штати і Захід втомляться від перспективи тривалого конфлікту – як це вже показали ліві і праві ізоляціоністи в Інституті Квінсі та у Конгресі".
"Те, що США мають недоліки і часом нерозумно використовують свою владу та силу, не підлягає сумніву. Але якщо ви не можете відверто відповісти на питання, що сталося б у світі, якби Сполучені Штати залишилися самі по собі, то ви не ставитеся до цих складних питань серйозно", – цитує Кагана автор колонки.
"Тож не дивно, що сьогодні так багато консервативних республіканців симпатизують путіну, якого вони вважають лідером глобального антиліберального хрестового походу. Можливо, варто нагадати Кевіну Маккарті, що республіканці були політично знищені своєю опозицією до Другої світової війни і змогли воскресити себе, лише обравши інтернаціоналіста Дуайта Ейзенхауера в 1952 році?" – попереджає республіканців науковець.
Джерело: New York Times
