Поза спостереженням ЗМІ та росіян українські війська готуються до масштабного військового зіткнення, яке, можливо, матиме історичне значення.
Здавалося б, не пов'язані між собою військові дії по всій Україні протягом останніх тижнів, включно з російськими ракетними ударами і українськими атаками на російські об'єкти матеріально-технічного забезпечення, свідчать про те, що довгоочікуваний весняний наступ українських військ, швидше за все, неминучий.
Останньою змінною, що залишилася, здається, є погода: українські військові чекають на тривалу суху погоду, щоб їхня мобільність не була обмежена весняною багнюкою. За повідомленнями ЗМІ, більша частина обіцяного Україні озброєння і боєприпасів вже знаходиться в країні, а підготовка екіпажів на новій західній техніці майже завершена.
Українські збройні сили готові до наступу, і як тільки вони це зроблять, результат цієї битви може мати вирішальний вплив на політику війни.
Ряд західних аналітиків стверджують, що з огляду на виснаження західних запасів зброї та боєприпасів, їх може не вистачити для поповнення втрат України в цій майбутній битві, не порушуючи при цьому критичних вимог до запасів для власних сил НАТО. Більше того, у більшості країн, за винятком Польщі, Великої Британії та Фінляндії, уряди не поспішають укладати контракти та переходити до виробництва озброєнь і особливо боєприпасів у воєнний час.
Низький рівень військової готовності європейських союзників НАТО, мабуть, найкраще ілюструє той факт, що без американських запасів Альянс мало чим міг би допомогти Україні у війні. Наприклад, якщо говорити про бронетехніку, то Європа має не більше 2 000 танків Leopard 2, з яких, можливо, половина на озброєнні. Арифметика у цій боротьбі відносно проста: Україні необхідно досягти значного прориву на полі бою, оскільки ще одна патова ситуація може виявитися занадто важкою для деяких союзників по НАТО, чия готовність допомагати Києву "стільки, скільки буде потрібно" може рано чи пізно досягти критичної точки.
Дві крайнощі майбутнього наступу полягають у наступному. По-перше, це стратегічна перемога українських військ, яка дозволить їм прорвати російську оборону, оточити і ліквідувати осередки зосередження сил і, зрештою, зробити армію, що вторглася в Україну, небоєздатною.
Інша крайність – повний провал наступу, коли росіяни його призупинять, а потім завдадуть ефективного контрудару і повернуть ситуацію, щоб захопити ще більше території, ніж вони вже мають (за оцінками, близько 50 000 квадратних миль, або 17% території України).
Перший варіант вселив би оптимізм у Захід, зміцнивши подальшу військову та економічну допомогу з боку союзників. Другий варіант, ймовірно, спричинить майже непереборний тиск на Київ, який змусить його шукати паузу через переговори.
Хоча більшість аналітиків відкидають перший сценарій, я б стверджувала, що українці неодноразово дивували, коли мова йшла про моральний дух, політичну та військову кмітливість і справжню силу духу. Будь-які розрахунки, що базуються лише на одиницях техніки та чисельності війська, можуть бути вкотре спростовані українськими нематеріальними цінностями.
Інша крайність, а саме – повна поразка українських сил і успішний російський контрнаступ – хоча і можлива, але здається малоймовірною, враховуючи ефективність російських військових до цього моменту війни.
Хоча жоден із цих сценаріїв не може бути виключений, найбільш вірогідний результат буде десь посередині між цими двома крайнощами. Питання полягає в тому, що необхідно зробити, щоб Україна продовжувала боротися?
Для того, аби західна допомога тривала і надалі, українські військові повинні продемонструвати свою здатність рухатися вперед і відвоювати хоча б частину території, яка зараз окупована росією. Вони повинні продемонструвати динаміку. Це не стільки питання звільнення конкретних міст, скільки потреба довести, що їхні збройні сили можуть домінувати на полі бою, наступати на п'яти росіянам і здобувати перемоги.
Як і у будь-якій військовій кампанії, багато чого залежатиме від сприйняття того, яка сторона готова досягти стратегічного прориву, але ця битва має вийти за рамки нинішньої парадигми війни на виснаження. Більшість західних спостерігачів сходяться на думці, що якщо Україна продовжуватиме воювати на умовах росії, у неї закінчаться не лише техніка і боєприпаси, але й люди, враховуючи чотирикратну перевагу країни-агресора в населенні. Тому майбутній український наступ має показати, що Київ може нав'язати росіянам свій власний спосіб ведення війни, коли мобільність і майстерність компенсують чисельну перевагу військ.
Нарешті, для України існує внутрішній чинник, оскільки її населення продовжує страждати від безперервного ракетного терору з боку росії. Українці повинні відчувати, що їхні війська можуть принести полегшення. Для цього військові мають знищити джерела постійних атак на українські міста і критично важливі об'єкти інфраструктури. Простіше кажучи, збройні сили повинні запевнити суспільство, що перемога можлива.
Результати великих військових дій неможливо передбачити. Проте Україна має всі умови для того, щоб зробити їх потенційно вирішальним переломним моментом. Передова західна зброя допоможе, але її кількість відносно невелика. Результат буде залежати в основному від морального духу протиборчих армій і, можливо, найбільше – від здатності українських військових застосовувати нову тактику, яку вони відпрацьовують.
Воля української нації до продовження боротьби не викликає сумнівів. Але країна зазнає постійних людських і матеріальних втрат, і на сьогодні знищено близько 30% її ВВП. Мирна угода на цьому етапі становить реальний ризик, хоча вона навряд чи буде укладена, оскільки росія далека від досягнення своїх воєнних цілей.
Україна наближається до критичного моменту у своїй історії. Витримка і сила духу, продемонстровані українським народом, не можуть не надихати, але тепер настає найскладніший момент. Найближчі тижні й місяці стануть випробуванням для Збройних сил України, а також для політичного керівництва, яке усвідомлює, наскільки високі ставки.
Україна, швидше за все, буде боротися, незважаючи ні на що. Тим не менш, наступ може змінити характер конфлікту і значною мірою вплинути на те, що Захід робитиме далі.
Про авторку: Челс Міхта – офіцерка військової розвідки, яка служить в армії США. Її наукові інтереси включають трансатлантичну безпеку та демократичне врядування у посткомуністичній Європі. Вона отримала ступінь бакалавра в Амхерстському коледжі, а також ступінь магістра і доктора філософії в Кембриджському університеті.
Джерело: CEPA
