Facebook iPress Telegram iPress Twitter iPress search menu

Їли змій і пили воду із калюжі: будні військових із заблокованих бригад

Ірина Наумець
Їли змій і пили воду із калюжі: будні військових із заблокованих бригад
Фото: АFР
Період "паперової армії" у минулому. За три місяці війни українські бійці зрівнялися в силах із російськими військовими та найманцями з Абхазії, Осетії та Чечні. Основний досвід вони здобували вже на полі бою під час атак противника. Викликом це стало і для командування армії, яке не завжди готове діяти рішуче та допускається помилок. Та попри це, українські бійці щотижня звільняють від терористів нові міста на сході України. "Щоб перемогти, треба вірити", - каже важкопоранений солдат Львівського військового госпіталю. Таких як він тут аж 120 чоловіків. У більшості з них осколкові поранення та контузія. Але попри це, після лікування вони хочуть знову повертатися в зону АТО. Але воліли б мати хороших командирів, військову техніку, а вже тоді людей.

"До своїх командирів претензій не маю. Вони звикли до "паперової армії" і мирних умов, а коли ситуація змінюється що дві секунди, їм орієнтуватися тяжко", - каже 21-річний командир конвою 51-ї бригади Олександр Вакуленко. У госпіталі він лежить із осколковим пораненням голови. Вважає, навіть не халатність, а повільна реакція деяких командирів веде до катастрофи. Він учасник "Пласту", член УНА (УНСО). На війну пішов добровольцем ще в квітні: "Після революції було нудно, і ми пішли воювати".

Олександр працював контрольним майстром у політехніці. На війні відповідав за боєприпаси. У складі бригади бував під Волновахою, у Лисичанську, Сєвєродонецьку. Тепер їхню бригаду відправили на підкріплення в Іловайськ, за який точаться жорстокі бої.

"Нас накрили російськими "Ураганами" під Старобешевим. Стріляли влучно. Мають хороших коректувальників. Після того обстрілу у нас вісім поранених і сім контужених. Мені трохи нерви потріпало, а так все в нормі", - говорить він. 


Олександр Власенко. Фото: Галина Терещук/Радіо Свобода

Через поранення хлопця хочуть демобілізувати, але він готовий далі йти в бій. "Не хочу ховатися під спідницю. Воювати хочу", - каже впевнено. З радикальністю Олександра родина змирилася. "Вони приїхали до мене контуженого, а я їм мусив корвалол капати", - сміється хлопець. 

"Найтяжче, коли відкриваєш очі, а навколо тебе людські нутрощі, розкидані по деревах"

Ще один із тих, хто не здається після важких поранень – 19-річний Володимир Домнич. Родом із Івано-Франківська, контрактник 24-ї бригади. У боях під Зеленопіллям, де 11 липня загинуло 19 українських військових, хлопець отримав кілька тяжких осколкових поранень. Тепер на інвалідному візку, але це тимчасово. "У мене діагноз на два абзаци, - дістає планшет із фотографіями поранень. – Маю наскрізне поранення стопи і переломи двох кінцівок".

Лікарі обіцяють, що до Нового року Діма вже буде ходити. "Маю дуже хорошого ангела-охоронця. За два метри від мене вибухнув снаряд, а я живий, - розповідає він. – Нещодавно подав документи в Львівську академію Сухопутних військ. На десантника. Прийняли. Як тільки видужаю, буду вчитися". Начальник військового навчального закладу, генерал-лейтенант Павло Ткачук вручив хлопцю нагрудний знак Академії.

До цього Володимир чотири роки вчився у Лісотехнічному університеті, а потім вирішив йти контрактником в армію. Це був перший крок наближення до мрії. На війні відчув увесь смак своєї майбутньої "професії". Бував в Амвросіївці, Савур-Могилі, Маріуполі. 


Нагорода Володимира Домнича. Фото: vk.com

На війні Володимир втратив свого товариша. "Нас поклали в окремий намет – у мене був фарингіт, а в друга – ангіна. Зранку він зі спальника так і не підвівся. Осколок потрапив прямо у спинний мозок. Я підбіг до нього. Він не рухався. Подумав, може це якесь поранення страшне. Я пару метрів пробігся і не міг вже. Зрозумів, що все – його немає в живих", - хлопець розповідає і весь час вовтузиться у візку так, наче хоче знову побігти на допомогу другові.

Терористи неодноразово блокували бригаду Володимира. Бійцям доводилося днями сидіти без харчування і води.  "Одного разу їхали за їжею 450 км в одну сторону, а вистачало її максимум на 2-3 дні, – розповідає боєць.  – Так само із соляркою і боєприпасами. Більше солярки йшло на дорогу, аніж привозили". Каже, навчився цінувати життя у 45-секундних переривах між залпами "Градів": "Бахне, а ти сидиш в окопі і дякуєш Богу, що ще живий. Найтяжче, коли відкриваєш очі, а навколо тебе людські нутрощі розкидані по деревах і землі. Ще вчора сиділи, разом пили чай, спілкувалися, а завтра ти його без рук і ніг з окопу виймаєш або просто він не встає зі спальника".

Володя не впадає у депресію і зовсім не виглядає пригніченим. Після поранення Володимира відвезли у Дніпропетровську лікарню. Там він познайомився з дівчиною Наталею. Вона приходила до нього робити перев’язки.


Володимир Домнич і його дівчина. Фото: vk.com

"Побачила мене, потім знайшла Вконтакте. Списалися. Зідзвонилися, і досі дружимо – вона має сюди до мене приїхати. Сама родом з Донецька", – розповідає Володя.

Жіночка, яка сиділа поряд на лавці, не витримує і здивовано запитує:

- Що немає галичанок, тільки треба москалих шукати?

- Чому москалих? Вона розмовляє українською мовою, – захищається Володя

- Ей, чим горнець накипів, тим смердітиме, – далі жінка за своє.

Мовчазний Дмитро, товариш Володі, не витримує і вступається, мовляв, на сході, також є нормальні люди. "Не всі сепаратисти, як і не всі, що кричать "Слава Україні!" готові відстоювати її незалежність", –  каже Дмитро. Хлопці згадують, що їм доводилося захоплювати в полон терористів, які виявлялися жителями Львівської та Івано-Франківської областей і за гроші воювали на стороні противника.

"Вони не зрадили – вони стояли до останнього набою!"

Тема зради, дезертирства близька для Дмитра. Він із славнозвісної 51-ї бригади, частина якої відступила на територію Росії. Через "популярність" волів би навіть її не називати.

"У мене багато знайомих у тій бригаді. Це все неправда, що вони дезертири і втекли. У них просто закінчилися боєприпаси, – пояснює він.  – Їх зараз судити хочуть, але це неправильно. Хлопці стояли до останнього – до останнього набою. Вони не винні, що їм не підвозили боєприпаси".

"Їх тримали в облозі, тому було складно підвезти", – трішки доповнює свого бойового побратима 20-річний Петро. У 24-й бригаді його називають "Фунтік".

А Дмитро далі продовжує твердити, що командування на той момент прийняло правильне рішення відступати, інакше хлопці просто загинули б. Думка молодого Дмитра повністю співпадає із позицією трохи старшого Дмитра родом із Очакова Миколаївської області.

"Хороше командування дбає за людей, а не тільки про те, як зберегти обличчя перед вищим керівництвом. Вони мудро зробили, бо про людей подумали", – каже він.


Український боєць. Фото: vk.com

Водночас військові прекрасно розуміють, що не завжди треба шукати винного. До таких бригад, як 24-та, 79-та та 72-га дуже тяжко було прорватися через щільне оточення терористів.

Володя Домнич згадує, як їм підвозили боєприпаси. "Половина 79-ї бригади підвезли боєприпаси для 4-ї роти. Під’їхали о 4.00 ранку.  Лягли хлопці відпочити, бо їхали цілу добу і втомилися. Через півгодини почався обстріл. Боєприпаси всі погоріли. 4-та рота сидить без боєприпасів. Як їх до довезти?", – хлопець риторично розводить руками.

Із харчуванням і водою також складно – одного разу їхали аж 450 км, щоб взяти їжу, якої нам вистачить максимум на 2-3 дні, розповідає він.

"Так само із соляркою і боєприпасами. Більше солярки йшло на дорогу, аніж її привозили", – зауважує Володимир.

"А нам взагалі нічого не підвозили, коли ми воювали під Савур-Могилою", – каже Діма із 51-ї бригади. – Ми пізніше  відступили у найближче село, щоб взяти води".

Хлопець розповідає, що під час штурму стратегічної висоти, їх обстрілювали здебільшого зі сторони Росії з "Градів", гаубиць та мінометів.

"Вони стріляли в шаховому порядку у трьох місцях. Нас там кинули, сказавши, що з іншої сторони підійде інша бригада, а ми мали проводити зачистку гори. Як тільки виїхали, нас почали обстрілювати. Навіть не дали ближче підійти до Савур-Могили. Потім вночі почали штурмувати", – Діма розповідає емоційно – жести виказують напруження і тривогу.


Унаслідок запеклих боїв меморіальний комплекс Савур Могила знищено вщент. Фото: inforesist.org

Він каже, що терористи тримали їх в оточенні п’ять годин, нещадно обстрілюючи техніку і людей. "Тоді командир прийняв правильне рішення. Ще б година, і нас нікого не залишилося б в живих. Ми відступили, а через кілька днів знову її штурмували. Коли приїхали інші бригади, всі разом взяли цю висоту. Треба розуміти, що там стріляють за 15 км від кордону. Наші автомати проти російських "Градів" без підтримки артилерії – це ніщо", – пояснює молодий боєць.

"Мене земля спасла, всі осколки в себе забрала"

В умовах нестачі бойової техніки навіть мудрому і досвідченому командирові важко приймати правильні рішення. Маючи досвід військового, Дмитро з Миколаївської області стверджує, що проблема української армії у "необкатаній" техніці: "Виводять бойову машину на поле бою, а вона барахлить, зупиняється і не працює. Що тоді робити?".

Петро "Фунтік" із 24-ї бригади доповнює Дмитра і каже, що у них також були проблеми із технікою: "БМП, яка стріляла, то не їхала, а яка їхала, то не стріляла. Бувало їдемо, а нас починають обстрілювати. Техніка один раз вистрелила і заїла, а потім просто їздила по полю, як чучало – просто відлякувала".

Надіятися на техніку не було сенсу, на бронежилети – також. За словами старших військових, терористи використовують бронебійні кулі, які наскрізь пробивають жилети. "Вони вже давно ними користуються. Ми теж їх маємо, але менше. Ці кулі прошивають будь-який бронежилет і розміром вони більші, ніж автоматні", – пояснює військовий з Миколаївщини.

20-річний контрактник Василь із Кіровограда, який воює у 80-й бригаді, каже, що під час військових навчань їх вчили користуватися автоматами: "Проти артилерії не дуже постріляєш. Там важливо встигнути за 15 секунд в окоп заскочити, інакше все".


Фото: Олександр Клименко / Голос України

Василь поїхав в армію добровольцем і був контужений у боях під Георгієвкою. За 10 метрів від нього розірвався танк від прямого попадання снаряду.

"Там були хлопці, і їх розірвало. Ми хотіли допомогти, але від вибуху мене відкинуло. Мене земля спасла, всі осколки в себе забрала", – розповідає Василь засмученим голосом.

Видається, що він досі картає себе за те, що не встиг прийти на поміч, і що товариші пішли з життя. Хлопець задоволений своїм командуванням. Каже, що це справжні професіонали, які за людей, а не за звання піклуються.

"Сепари дають за нас велику суму, щоб знайти і знищити. Перед обстрілами до нас приходили деякі люди. Ми не відразу зрозуміли, що вони хотіли. Через півгодини прямим попаданням терористи почали громити наш табір. За три години вони нас повалили", – розповідає він. 

"Прикладав марлю і тоді пив воду, і все у мене в нормі"

Смерті товаришів зморювали морально, а тяжкі побутові умови – фізично.

"В Амвросіївці ми спали в кущах, а в Зеленопіллі – на машинах. Там комарів немає. Ми не завжди користувалися спальником, – розповідає Володя Домнич із 24-ї бригади. – Під час обстрілів можеш не встигнути вилізти із спальника. Тому спали і в спальниках, і без них".

З водою – ще тяжче. Коли довго не підвозили, кажуть, що брали воду із калюжі, засипали туди порошок із американських сухпайків і чекали, поки дезинфікує рідину. "Ну, а коли вже порошочки закінчилися, то ми пили просто із калюжі", – каже Володя.

"А що? Я, наприклад, просто прикладав марлю і тоді пив воду, і все у мене в нормі", – додає, посміхаючись Дмитро із 51-ї бригади.

Коли закінчувалися харчі і не було змоги, їх привезти, бійці не гребували дарами природи.

"Гадюку засмажиш і вона, як риба на смак, а жаба – теж так нічого. На смак така як курка", – ділиться своїми враженнями Дмитро.

"Щоб хоч трохи перебити голод, розжовували зернятка пшениці, а ще відстрілювали зайців – це просто делікатес", – веде далі мову Володя. Василь із 80-ї бригади каже, що вони їли запилений хліб і сухий як дошка. Частиною продуктів возили місцевим жителям у Луганськ.  

Хлопці сміються і кажуть, що за час АТО вивчили тільки дві команди: "Спостерігаємо!", "Кругова оборона!" і рідше "Вперед! Вогонь!". Розповідають, що вдень вони "спостерігали", а вночі чекали обстрілів. "Я одним оком спав, а іншим дивився в небо. Спали в берцах біля окопів, щоб у випадку обстрілу відразу сховатися. А оскільки ніч, і можна наступити на якісь гострі предмети, то ми взували берци, а вдень – "шльопанці".  


Український боєць. Фото: vk.com

Інколи взагалі спали по 2-4 години, каже Діма, та й тоді снилися різні жахи.

Ці жахи ще й досі декого не покидають. "Якось вночі, коли я спав у Дніпропетровській лікарні, у місті стріляли салюти, я спросоння зірвався, із загіпсованими ногами якимось чином зміг заховатися під ліжко", – ділиться своєю історією Володя.

"А я, як їхав із Дніпропетровська, почув на Львівському вокзалі такий звук, як залпи БТРів і аж за звичкою присів. Міліціонери подумали, що я несповна розуму, і хотіли мене затримати", – описує комічну картину Дмитро.

"Сон був і не був. Хіба це сон, коли ти чекаєш залпу і дивишся, звідки він буде? – зауважує військовий Дмитро з Миколаївщини. Є люди, у яких нервові зриви. Я сам, коли лежав в лікарні, то мені приснилося, ніби щось зірвалося, і я зістрибнув з ліжка, щоб закритися".

Не всі хлопці витримували суворі будні. У декого виникали проблеми із психікою або просто апатія чи депресія, розповідає далі Дмитро. Каже, що найважче було з солдатами, які втрачали бойовий дух і не готові були йти далі.

"Тобі треба усіх людей вернути живими, а тут бачиш, що людині страшно. Не хоче йти далі. Мусиш, давши стусана, пробудити, щоб не здавався, – ділиться дієвими методами досвідчений боєць Дмитро. –  Так-так, моральні розмови не допомагали, а коли дав стусана, допомогло. Просто людина злякалася, а за таких боїшся, адже він під час бою може зупинитися. Ти його не помітиш, і він залишиться, а ти все життя себе докорятимеш".

На запитання, що плануєте робити після війни, хлопці відповідають ствердно: "Женитися!". "На війні дівчат немає, а як є, то вони стріляють прямо в серце", – не перестає жартувати Петро "Фунтік", натякаючи на жінок-снайперів зі сторони терористів.

"Якщо Україна переживе цю війну, вона стане сильнішою. Навіть якщо ми програємо, втратимо частину території, нам відкриються очі, хто наш друг, хто наш ворог", – каже Сергій Лазюк із 24-ї бригади. Під час АТО його дружина народила синочка. Сергій хоче перемогти і жити у вільній незалежній державі.

Боєць зі стажем Дмитро з Миколаївщини нагадує: "Якщо на твоїй стороні правда – ти переможець".

Угорщина: корупційний скандал та домашнє насильство. Що загрожує Орбану? – Politico
Угорщина: корупційний скандал та домашнє насильство. Що загрожує Орбану? – Politico
Параноя путіна. Тероризм, марення і самознищення – Тімоті Снайдер
Параноя путіна. Тероризм, марення і самознищення – Тімоті Снайдер
Макрон хоче керувати зовнішньою політикою Європи. Не всі союзники з цим згодні – Bloomberg
Макрон хоче керувати зовнішньою політикою Європи. Не всі союзники з цим згодні – Bloomberg
Смертельну недбалість путіна неможливо приховати. московська атака зробила його слабшим, ніж будь-коли – Саймон Тісдалл
Смертельну недбалість путіна неможливо приховати. московська атака зробила його слабшим, ніж будь-коли – Саймон Тісдалл
Чи настав час для безпольотної зони в Україні? путін ескалує повітряну війну – бригадний генерал Кевін Райан
Чи настав час для безпольотної зони в Україні? путін ескалує повітряну війну – бригадний генерал Кевін Райан
"Циркони" з суші, відновлені 1,5 та 3 тонні бомби і натиск на Донбасі. Про останню тактику росіян – Том Купер
Франції потрібні країни-однодумці. Макрон-яструб відкриває двері Європи для Великої Британії – Едвард Лукас
Франції потрібні країни-однодумці. Макрон-яструб відкриває двері Європи для Великої Британії – Едвард Лукас
Кілька думок про російський розвідувально-ударний ланцюг. Більшість обстрілів відбувається на основі агентурних даних – Том Купер
Кілька думок про російський розвідувально-ударний ланцюг. Більшість обстрілів відбувається на основі агентурних даних – Том Купер