Харків. Після тижнів боїв за клаптики території на найкривавішому фронті війни, 21-річний командир української роти Олег, разом з тисячами інших солдатів, в серпні був раптово викликаний у неназване місце збору на Харківщині.
На останній позиції безперервний вогонь російської артилерії переслідував кожен крок його бійців. Але тут, на клаптику сіл, сільськогосподарських угідь та струмків на Північному Сході України, тиша була глибоко тривожною. "Тиша турбувала мене найбільше, – сказав Олег. – Вона здавалася ненормальною. Як таке може бути?"
Ще більше занепокоєння викликав наказ його керівництва: на великій швидкості просунутися на 40 миль углиб ворожої території в зухвалому, надсекретному контрнаступі – безпосередньо між окупованим росією Ізюмом та Бєлгородською областю, всіяною російськими військовими базами. Це здавалося абсурдним. "Якась сумнівна операція", – сказав Олег.
Олег, 21-річний командир української роти, який брав участь у вересневому харківському контрнаступі. Фото: Сергій Моргунов для The Washington Post
Але після літа з великими російськими втратами і відмови президента владіміра путіна призвати підкріплення, війська кремля були сильно виснажені. Передислокація підрозділів на Південь для захисту захопленого обласного центру Херсона на тлі розмов про великий український наступ залишила Харківську область вразливою для українських військ.
Це була приголомшлива вразливість, підтверджена українськими розвідувальними групами. І Київ використає її, щоб змінити динаміку війни та досягти мети президента України Володимира Зеленського перекроїти мапу поля бою до зими.
Після початку російського вторгнення 24 лютого українські війська примусили росію відступити з Києва, здобувши перемогу, яка завершила перший етап конфлікту. Після того, як росія не змогла захопити столицю, вона сконцентрувала свою силу на Півдні і Сході, завдаючи ударів по українським військам, доки зі Сполучених Штатів і Європи не надійшла нова зброя більшої дальності, яка допомогла зупинити просування москви вперед. Україна вистояла, але після півроку війни чверть її території все ще була окупована, а військові не змогли продемонструвати, що вони здатні розпочати наступ з метою відвоювання значних територій.
Це мало змінитися.
Читайте також 5 ключових висновків: як харківський та херсонський контрнаступи змінили хід війни
На початку вересня українські війська пройшли сотні квадратних миль, розгромивши росіян і здивувавши самих себе. Харківська наступальна операція продемонструвала неспроможність недоукомплектованих і недостатньо оснащених російських військ утримувати територію на широкому фронті. Це шокувало кремль і довело прихильникам України, що вони не даремно витрачають мільярди на зброю та економічну допомогу.
Розбита російська техніка на Харківщині. Фото: novynarnia.com
путін був змушений призвати сотні тисяч людей, що дало змогу зрозуміти ціну війни російському населенню, яке ізолювалося від "спеціальної військової операції" свого лідера. Мобілізація спричинила заворушення, але була надто пізньою, щоб зупинити поширення українського імпульсу на Південь до Херсона, де після важких боїв і значних втрат українські війська в листопаді відбили єдиний обласний центр, який путін захопив з початку війни.
Ця реконструкція Харківської та Херсонської контрнаступальних операцій ґрунтується на інтерв'ю з понад 35 особами, включаючи українських командирів, офіційних осіб у Києві та бойових підрозділах, а також високопоставлених американських та європейських військових і політичних посадовців.
З'являється історія про те, як поглиблення співпраці з країнами НАТО, особливо зі Сполученими Штатами, дозволило українським військам – за підтримки зброї, розвідки та порад – перехопити ініціативу на полі бою, викрити претензії путіна на анексію як фантазію, а також зміцнити віру вдома та за кордоном у те, що росію можна перемогти.
"Наші стосунки з усіма нашими партнерами одразу змінилися, – розповів генерал-полковник Олександр Сирський, який командував Харківською наступальною операцією. – Тобто вони побачили, що ми можемо досягти перемоги, і допомога, яку вони надавали, використовувалася ефективно".
ІІ. Кропітка робота. Противник вважав такий рух божевіллям
В останні дні серпня Сирський зустрівся у великій оперативній кімнаті на Сході України зі своїми головними помічниками та ключовими командирами бригад. Перед ними лежала надрукована на 3D-принтері карта місцевості окупованої росією частини Харківської області розміром у 520 квадратних футів (48.3 кв. м.).
Кожен командир пройшов маршрутом запланованого штурму свого підрозділу, серед копій міст, пагорбів і річок, виконуючи свою місію й обговорюючи координацію, непередбачувані обставини та найгірші сценарії розвитку подій. Офіцери використовували лазерні указки для висвітлення проблемних місць.
"Це була кропітка робота", – сказав пан Сирський.
Принаймні з весни Сирський розглядав Харківщину та стратегічні міста Балаклію й Ізюм як вразливі точки для росіян.
Він почав обмірковувати, як провести наступ, просуваючись вглиб утримуваної росією території з несподіваного напрямку на північ від двох міст, відрізавши російські війська від резервів на сусідньому кордоні та поставивши під загрозу оточення як Балаклію, так і Ізюм.
Географія і розташування російських сил переконали його у тому, що це можна зробити одним швидким ударом – в ідеалі настільки швидким, щоб росія не змогла перегрупуватися.
Коли влітку з українського Генерального штабу надійшов наказ командирам розробити можливі диверсійні операції, щоб відволікти російські сили від оборони Херсона, Сирський знав, що він запропонує.
"Противник ... вважав, що, оскільки стільки сил було зосереджено в Ізюмі і ще більше було розміщено за російським кордоном у Бєлгородській області, треба бути божевільним, щоб рухатися і намагатися вдарити прямо посередині і розколоти їх, – сказав Сирський. – Але така думка була".
Генерал-полковник Олександр Сирський, який командував контрнаступом у Харкові, зауважив, що швидкість є критичною. "Все залежало від першого дня – наскільки ми зможемо прорватися", – сказав він. Фото Міністерства оборони України
На ранніх етапах війни росія перетворила Ізюм на військовий опорний пункт, розглядаючи місто як базу для руху в кліщі, який оточить українські війська на Сході. У розпал підготовки, за словами Сирського, росія зосередила в Ізюмі та навколишніх містах 24 батальйонні тактичні групи – близько 18 000 військовослужбовців – разом із запасами зброї та боєприпасів.
У серпні, частково завдяки детальним розвідувальним даним, наданим Сполученими Штатами, Сирський побачив, що кількість батальйонів в Ізюмі скоротилася щонайменше вдвічі, оскільки росія передислокувала своїх найдосвідченіших бійців до Херсона.
"В історії воєн було багато випадків, коли удар по відволікаючій осі – тобто по другорядній осі – перетворює її на головну вісь, – сказав Сирський. – Перспективи були всі, тому що ... ворог абсолютно не очікував, що ми вдаримо саме в тому місці, де завдали головного удару".
Сирський прорахував, що Україна не може дозволити собі втрати, які б завдали лобові атаки на населені пункти. Натомість він планував наступати по всьому фронту, оточуючи населені пункти і змушуючи ворога відступати.
Швидкість мала вирішальне значення. Якби росіяни перекинули резерви з-за кордону, велика кількість українських військ могла опинитися відрізаною в тилу ворога.
"Все залежало від першого дня – як далеко ми зможемо прорватися, – сказав Сирський. – Чим далі ми заходили, тим менше вони могли зробити, тим більше їхні підрозділи були б відрізані та ізольовані під психологічним тиском".
До серпня в українців майже закінчилися боєприпаси радянських часів, які використовувалися більшістю їхньої артилерії. Західні союзники поспішали з боєприпасами і системами стандарту НАТО, але їх було недостатньо.
Прийнявши ризиковане рішення, Україна відвела деякі з найцінніших західних систем озброєння з найгарячіших точок на східному фронті. За словами командирів, кожна атакуюча бригада мала на озброєнні щонайменше вісім гаубиць М777. У деяких випадках гаубиці М777 прибули до таборів в ніч перед початком штурму. Було також залучено додаткові безпілотники, щоб бригади могли точно визначати цілі та використовувати менше боєприпасів.
Генерал-майор Андрій Маліновський, начальник управління ракетних військ і артилерії командування підготовки української армії, як і раніше, був стурбований тим, що військам може знадобитися понад 100 000 боєприпасів. Українці мали лише десятки тисяч – замало для затяжного бою. (Зрештою, за словами Малиновського, вони використали близько 32 500 за п'ять днів).
Американська розвідка допомогла розподілити боєприпаси завдяки точному наведенню на ціль. Через багато місяців, за словами американських і українських офіційних осіб, обидва партнери розробили режим роботи в режимі реального часу: українці окреслювали типи важливих цілей, які вони шукали в певній місцевості, а Сполучені Штати використовували свій величезний апарат геопросторової розвідки для реагування з точним визначенням їхнього місцезнаходження.
Американці, втім, не були глибоко залучені до планування харківського наступу і дізналися про нього відносно пізно, за словами американських і українських офіційних осіб.
Незважаючи на спроби зберегти таємницю, росіяни врешті-решт зрозуміли, що українці щось задумали.
Але завдяки російській бюрократії, сказав Сирський, інформація "ні до кого не дійшла або не була взята до уваги".
У Пентагоні підозрювали, що російське керівництво не до кінця усвідомлювало вразливі місця на харківському фронті через брехню польових командирів. Інша гіпотеза, за словами високопоставленого представника американського оборонного відомства, полягала в тому, що росія бачила наближення наступу, але не мала достатньої кількості людей, щоб його зупинити.
Українці перекинули понтонні мости, сподіваючись обдурити росіян і змусити їх очікувати на прямий штурму Ізюма, а не просування вглиб території приблизно на 30 миль (48 км) на північний захід.
До середини серпня Сирський був впевнений, що план спрацює, але йому потрібно було продати його Зеленському. Він описав місію як шанс звільнити велику територію з мінімальними ресурсами і втратами.
Зеленський, який бажав великої перемоги на полі бою, схвалив атаку.
III. Лінія фронту прорвана, почалася паніка. Ізюм: перший смак перемоги
6 вересня, трохи пізніше 3:30 ранку, рота Олега, яка налічувала близько 100 солдатів у складі 25-ї десантно-штурмової бригади, почала просуватися невеликими колонами по три БМП у кожній. За кілька годин до того, як вони почали рух, українські артилеристи били по російських позиціях з реактивних систем залпового вогню М270 американського виробництва.
Командні пункти. Склади боєприпасів. Склади пального. Вогонь не припинявся. Пізніше українські військові повідомили, що по всьому фронту російські солдати або їхні сепаратистські маріонетки намагалися отримати накази або скоординувати дії з сусідніми військами під час ракетного обстрілу. Частина військ почала відступати.
"Ми прорвали лінію фронту, і ворог почав панікувати", – сказав Олег, який дав інтерв'ю за умови, що його прізвище не називатимуть, оскільки родичі живуть на окупованій росією території. "Вони панікували, тому що ми атакували одразу всі передові позиції, вся лінія фронту була величезна – і скрізь був прорив", – зазначив він.
До кінця першого дня рота Олега просунулася на 11 миль (близько 18 км), майже не зустрічаючи опору, і досягла краю Волохівського Яру, мальовничого містечка в яру. Захоплення цього ключового вузла дозволить українським силам заблокувати дві основні автомагістралі, що ведуть на Ізюм та Балаклію.
Того ранку Євген Андрущенко прокинувся від чотирьох російських танків, припаркованих перед його будинком у Волоховому Яру. За його словами, солдати сиділи в альтанці біля паркану. "Вони сиділи там і пили пиво, – сказав Андрущенко. – І говорили про те, куди бігти".
Контрнаступ ЗСУ станом на 9 вересня 2022 року. Мапа: espreso.tv
Олег з бійцями увійшов у місто. Своє перше завдання вони виконали. І так само швидко вони рушили далі, просуваючись на південний схід протягом декількох днів, з відносно невеликим опором, на територію, залишену російськими військами.
За початковим планом бою, рота на 7-й день мала зайняти позицію на хребті на північ від Ізюма, приблизно за 40 миль (64 км) від початкової точки наступу. Але напередодні Олега разом з іншими командирами роти викликали на нараду. "Половина підрозділів в Ізюмі, а може й більшість, просто тікають, – сказав командир їхнього батальйону. – Тому ми входимо в Ізюм".
Залишки від знищеної ТОС-1 "Сонцепьок" в Ізюмі. Фото: Фокус, focus.ua
Рота Олега пішла першою і окопалася на першому російському блокпосту в місті. За лічені хвилини дорогою, заповненою бойовиками, на великій швидкості промчав коробчатий седан "Жигулі" з прапорами та намальованою літерою "Z" – символом окупантів.
Якщо вони і намагалися втекти, то прямували не в тому напрямку.
"Ходімо сюди, сонечко", – сказав Олег.
Солдат підірвав машину з гранатомета.
"Ворога знищено", – сказав він.
Вдалині українські військовослужбовці побачили інші російські автомобілі, які рухалися у правильному напрямку – за межі міста.
"Ми розраховували, що виконаємо всі завдання операції, – сказав Сирський. – Але що буде такий каскадний колапс – цього я не очікував".
Коли рота Олега увійшла в центр Ізюма, пройшовши його без втрат, бійці були ошелешені тим, що перед ними відкрилося: справні танки в робочому стані, готові до руху; покинуті артилерійські установки, готові до стрільби; бензовози, "заправлені під зав'язку". Тонни боєприпасів і легкої зброї.
У російських військ було все необхідне для серйозної оборони, вважає Олег, окрім бажання воювати і, судячи з усього, достатньої кількості людей. Навіть елітні російські підрозділи, що залишилися в цьому районі, втекли, зрозумівши, що москва не надійшле резерв на допомогу.
"Коли ми зайшли в Ізюм, виникло якесь відчуття, наче смак перемоги", – розповідає 36-річний головний сержант роти Антон Чорний. – "Усім здавалося, що це початок кінця".
Антон Чорний, 36-річний старшина роти Олега. Фото: Сергій Моргунов для The Washington Post
Олег увімкнув супутниковий інтернет Starlink і зателефонував. Приблизно за 75 миль на схід від того місця, де він стояв, його батьки жили під окупацією у місті Старобільськ Луганської області.
"Що ви там, хлопці, задумали?" – запитав батько. За його словами, російські війська в Старобільську щойно втекли, а на блокпостах тепер чергували бойовики-сепаратисти.
Олег розповів йому, що вони взяли Ізюм і вигнали росіян із сотень квадратних миль території за лічені дні.
"Молодці! Молодці!" – сказав батько.
"Не хвилюйся, – відповів Олег. – Скоро будемо у Старобільську".
Він не зовсім жартував. Здавалося, що скоро Олег зможе повернутися додому.
IV. Розгром на Харківщині сколихнув москву
Багатомісячна відмова путіна взяти на себе політичний ризик і оголосити мобілізацію мала катастрофічні наслідки.
Не маючи вибору, він оголосив так звану "часткову мобілізацію" для призову до 300 000 військовослужбовців, що стало його найбільшою і найризикованішою ескалацією з початку війни. Сотні тисяч російських чоловіків у нестямі покинули країну.
У своїй промові путін охарактеризував мобілізацію як необхідний крок для захисту від західних країн, які прагнуть знищити росію. Він також припустив, що може застосувати ядерну зброю.
"Це не блеф", – сказав путін.
Він прискорив свої плани анексії, оголосивши Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області України частиною росії, незважаючи на відсутність повного контролю над ними.
"Я хочу, щоб мене почула київська влада і їхні справжні господарі на Заході, щоб вони це запам'ятали, – сказав путін у своєму виступі. – Люди, які живуть в Луганську і Донецьку, Херсоні і Запоріжжі, стають нашими громадянами. Назавжди".
8 жовтня путін призначив генерала сєргєя суровікіна першим одноосібним командувачем, який очолить війну росії на всьому театрі військових дій.
Завдяки прямому контакту з суровікіним путін почав отримувати більш неприкрашену картину проблем на полі бою, за словами двох людей, обізнаних на цьому питанні, які сказали, що раніше очільнику кремля давали надто райдужні оцінки його вищі посадові особи в оборонному відомстві.
Небезпека його відриву від реальності не могла бути помилковою. Зеленський приїхав, щоб постояти в центрі Ізюма.
V. російський опір. Просування у напрямку Лиману було важким
Після перемоги бійці роти Олега близько тижня провели в Ізюмі в середині вересня, тішачись думкою про близький кінець війни. Потім вони вирушили на Південний Схід, перейшли на територію Донецької області, отримавши наказ відбити місто Лиман.
Реальність спливла на поверхню по дорозі.
У лісосмузі біля села Коровій Яр рота потрапила під обстріл трьох російських танків. За словами старшини, з роти Олега загинули п'ятеро бійців. Дванадцять були поранені, у тому числі командир відділення, який чотири години вів своїх бійців після того, як йому осколками розтрощило щелепу. За словами Олега, українці врешті-решт взяли село, але стрімке просування вперед зупинилося і стало більш повільним і жорстким.
Просування у напрямку Лиману буде важким.
Просування під Лиманом, вересень 2022 року. Мапа: espreso.tv
У 2014-му, коли війна прийшла на його рідну Луганщину, Олегу було 13 років. кремль розпалив сепаратистський конфлікт, змусивши Київ боротися за переважно російськомовну територію на Сході. Але навіть у регіоні, який історично мав російські симпатії, юний Олег завжди був впевнений у своїй позиції.
"Я не стадо, і у мене немає пастуха, – говорить він. – Я народився і виріс у незалежній країні. У мене є своя думка, яка в Україні має право на життя і існування. Я не знаю, як це – в росії".
Після дев'ятого класу Олег пішов до місцевого військового училища, потім вступив до Одеської військової академії на факультет десантно-штурмових військ. Через три з половиною роки чотирирічного навчання почалася повномасштабна війна. Студентів одразу відправили на фронт. Олег знову опинився на Сході України, спочатку командиром взводу, а згодом командиром роти, ведучи за собою солдатів, які у багатьох випадках були на роки старші за нього.
Після Коров'їго Яру рота просунулася далі на південь, зайнявши позицію під Лиманом. росіяни у місті опинилися майже в оточенні, але, на відміну від своїх земляків в Ізюмі, вони боролися.
"Був такий сильний вогонь ворожої артилерії – все, що у них було, вся артилерія, яка у них була, танки, все, кидалося прямо на нас, на нас, на нас", – розповів Олег. Єдиним виходом з Лиману для росіян була дорога, яка майже не прикривалася. Нарешті, однієї ночі українська рота почула гуркіт великої колони техніки і накрила дорогу артилерійським вогнем.
Лиман теж пав.
ЗСУ наближаються до Лиману. Фото: varta1.com.ua
За кілька днів рота Олега просунулася на 17 миль (27 км) на схід, одразу за межею Луганської області, де росія відправляє призовників вантажівками на лінію фронту за 36 миль (58 км) від його рідного міста.
"До мого міста ще досить далеко, – сказав Олег. – Але з кожним днем ми все ближче і ближче. Не можу дочекатися".
VI. Харків дав українцям шанс штовхнути відчинені двері. Херсон став суцільною стіною
За місяці окупації росіяни вирили окопи і побудували великі оборонні споруди. Сільськогосподарські угіддя степу були невеликим природним прикриттям для атакуючої сили, а лабіринт зрошувальних каналів був перешкодою. москва залучила свої найкращі війська.
"Мінні поля, які вони там поставили – вони практично самі не знали, скільки їх поставили. Кожен, хто туди приходив, міняв їх і ставив додаткові", – розповів генерал-майор Андрій Ковальчук, якому було доручено керувати херсонською контрнаступальною операцією. "У нас не було можливості швидко просуватися вперед", – зазначив він.
Щоб вирішити, як проводити операцію, в липні українські командири прибули до Німеччини для участі у військових іграх зі своїми американськими і британськими колегами.
На той час українці розглядали набагато ширший контрнаступ по всьому південному фронту, в тому числі вихід до узбережжя в Запорізькій області, який розірвав би бажаний для москви "сухопутний міст", що з'єднує материкову росію з Кримом, який був незаконно анексований в 2014 році.
У кімнаті, заваленій картами і таблицями, українці проводили власні "настільні навчання", описуючи порядок ведення бою – які формування вони будуть використовувати, куди і в якій послідовності підуть підрозділи, і ймовірну реакцію росії.
Генерал-майор Андрій Ковальчук, перший командувач контрнаступом України на Херсонщині. Фото: Українське оперативне командування Південь
Американські та британські військові імітатори проводили свої власні симуляції, використовуючи ті ж самі вхідні дані, але різне програмне забезпечення і аналіз. Вони не змогли змусити операцію спрацювати.
Враховуючи чисельність українських військ та наявні запаси боєприпасів, планувальники дійшли висновку, що українці вичерпають свою боєздатність ще до досягнення цілей наступу.
"Це вони попросили нашої поради, – сказав високопоставлений представник американського оборонного відомства, який, як і інші у цій статті, говорив на умовах анонімності. – І наша порада була такою: "Гей, хлопці, ви збираєтеся відкусити більше, ніж зможете прожувати. Це не закінчиться добре".
Окрім ризику виснаження, запорізький наступ міг загнати українські війська в кишеню, яку росіяни могли б оточити підкріпленнями, надісланими по двом напрямкам – з Криму та росії.
"Наші командири вважали, що українці пішли досить рішуче, що вони збиралися зробити все це у будь-якому випадку – просто на них чинився великий тиск, щоб зробити все це", – сказав представник оборонного відомства.
Білий дім підтвердив аналіз американських військових у переговорах з офісом Зеленського.
Радник з національної безпеки Джейк Салліван говорив із керівником апарату президента України Андрієм Єрмаком про плани широкого південного контрнаступу, за словами людей, знайомих з ходом обговорень.
Українці прислухалися до поради та розпочали більш вузьку кампанію, зосередившись на Херсоні, який розташований на західному березі Дніпра, відокремлений від контрольованої росією території на Сході.
"Я віддаю належне українцям, – сказав представник міноборони США. – Вони дозволили реальності підштовхнути їх до більш обмеженого кола цілей в Херсоні. І вони були достатньо спритними, щоб скористатися можливістю на Півночі. Це дуже багато".
Ковальчук поставив собі за мету розсікти окуповану росією територію на західному березі Дніпра і заманити російські війська в пастку. "Моїм завданням було не тільки звільнити територію, – сказав він. – Моїм завданням з самого початку було оточити і знищити угруповання. Тобто, не дати їм ані вийти, ані існувати".
Міністерство оборони Великої Британії / Twitter
Якщо це не вдасться, то метою було змусити їх втекти. 25-тисячне російське військо в цій частині Херсона, відокремлене широкою річкою від своїх джерел постачання, опинилося у дуже вразливому становищі. Якщо буде застосовано достатній військовий тиск, москва не матиме іншого вибору, окрім як відступити, сказав Ковальчук.
росії довелося озброювати і забезпечувати постачання для своїх військ через три переправи: Антонівський міст, Антонівський залізничний міст і дамбу Нової Каховки, яка є частиною гідроелектростанції з дорогою, що пролягає по ній.
На Google Maps позначено два Антонівські мости біля Херсона, міст через річку Інгулець і праворуч – дамба каховської ГЕС
Обидва мости були обстріляні з американських високомобільних артилерійських ракетних систем М142 HIMARS, радіус дії яких становить 50 миль, і швидко стали непрохідними.
"Були моменти, коли ми повністю перекривали їм шляхи постачання, а вони все одно встигали будувати переправи", – сказав пан Ковальчук. – "Їм вдавалося поповнювати запаси боєприпасів. ... Це було дуже складно".
Ковальчук розглядав можливість затоплення річки. За його словами, українці навіть провели пробний удар з пускової установки HIMARS по одному зі шлюзів на дамбі Нової Каховки, зробивши три отвори в металі, щоб побачити, чи можна підняти воду в Дніпрі настільки, щоб перекрити російські переправи, але не затопити села поблизу.
Випробування пройшло успішно, сказав Ковальчук, але цей крок залишався крайнім заходом. Він утримався.
VII. На початку херсонського наступу українські війська прорвали першу лінію російської оборони. Там вони зустріли запеклий опір
32-річний командир роти на ім'я Юрій з 35-ї бригади морської піхоти на початку вересня повів свої взводи через невелику річку під обстрілом, але зіткнувся з окопаною другою лінією за селом Брускинське, що приблизно в 50 милях (80 км) на північний схід від Херсона. росіяни перебували в цьому районі протягом декількох місяців, вистилаючи траншеї бетоном і ховаючи танки в глибоких ровах у землі.
Там хлопці Юрія відчули на собі всю силу російської авіації. російські військові літаки скидали осколково-фугасні бомби на його підрозділ, який спочатку не мав ніякої зброї, щоб захиститися або націлитися на літаки.
"Це боєприпас, який нічого не залишає після себе, – сказав Юрій. – Цей вибух, ця хвиля – коли вона за 200 метрів від тебе, ти відчуваєш її дуже сильно. Тебе відкидає назад. ... Коли у нас були прямі попадання по позиціях з ПТУРів, то від людей нічого не залишалося".
Українські сили у цьому районі намагалися просунутися на південь, щоб розсікти окуповану росією територію на захід від Дніпра і вийти в зону досяжності артилерії Новокаховської дамби.
Українські втрати швидко зростали. Зі збільшенням кількості знищених або виведених з ладу бронемашин, медики були змушені використовувати пікапи для перевезення поранених, часто під обстрілами росіян. Пізніше вони використовували автомобіль російського виробництва.
"Під час чергової евакуації мій бойовий медик отримав осколкове поранення через вікно прямо в машину, – розповів Юрій. – За ці два тижні в машині не залишилося жодного вікна. Все було побито осколками. Але евакуація все одно відбувалася".
До жовтня ситуація в Україні почала стабілізуватися, і Юрія відправили у сусіднє село Давидів Брід. Там він, розриваючись від щастя, виліз на червону металеву конструкцію, щоб зафіксувати на камеру, що село звільнено.
Здійнявся сильний вітер. "Урочисто вивішуємо жовто-блакитний прапор над Давидовим Брідом, – кричав він у буревій. – Слава Україні!"
VIII. У Києві нетерпіння зростало. Ковальчука замінили на Тарнавського
Ковальчук наполягав, що відступ росіян – це лише питання часу: листя з дерев ось-ось опаде, річка замерзне взимку, російські війська вичерпують запаси.
Але для Києва Ковальчук рухався недостатньо швидко. Його замінив бригадний генерал Олександр Тарнавський, заступник Сирського під час Харківської операції.
Бригадний генерал Олександр Тарнавський, заступник Сирського у Харківській контрнаступальній операції. Він змінив Ковальчука на посаді командувача Херсонською операцією. Фото: Об'єднаний прес-центр оперативно-тактичного угруповання оборони "Таврія"
Високопоставлений український урядовець, який говорив на умовах анонімності, оскільки він не був уповноважений обговорювати це питання публічно, сказав, що Ковальчук "не справлявся зі своєю роботою".
Але про зміну не було оголошено публічно, сказав чиновник, щоб не дати росії жодної пропагандистської перемоги. Американці були поінформовані.
"Я вважаю, що були люди, які, ймовірно, втрачали терпіння від темпів руху на Півдні, – сказав високопоставлений американський військовий чиновник. – Був дійсно гарний початок, а потім наступ просто зупинився".
Тарнавський, новий командувач, сказав, що він застосував деякі з принципів, які вони із Сирським використовували в Харкові, атакуючи там, де росіяни цього найменше очікували.
За його словами, місцем для розгортання головного наступу він виділив територію між Миколаєвом і Херсоном – рівнинні сільськогосподарські угіддя з невеликою кількістю дерев і бетонними зрошувальними каналами. "Розрахунок був на те, – сказав Тарнавський, – що ворог не подумає, що ми робитимемо це там".
IX. Головний наступ. Рятувала народна творчість
Відповідальність за цю складну ділянку фронту на північний захід від Херсона лягла на полковника Вадима Сухаревського, командира 59-ї мотопіхотної бригади.
Його підлеглі прорвалися через російську лінію фронту, долаючи втрати і шалений опір, аби наблизитися достатньо близько, щоб завдати артилерійського удару по річкових переправах у Херсоні. Цей вогонь також майже унеможливив би постачання через російські понтонні баржі для поповнення запасів. Його сили були майже на місці. "Це була буквально битва за кожен метр", – сказав Сухаревський.
Протистоячи елітним російським десантно-штурмовим підрозділам, менш досвідчені війська Сухаревського були змушені займатися тим, що він назвав "народною творчістю" на полі бою.
Вони модифікували акумулятори в готових дронах DJI Mavic, щоб коптери могли літати в чотири рази далі – до 13 миль (20 км). Отримували домішку, яка використовується для надання запаху природному газу, та запустили смердючий запах у ворожі окопи. Вони приймали безпілотники від контрабандистів цигарок і перетворювали їх на вибухівку, що самопідривається.
"Наша армія звикла воювати підручними засобами", – зазначив Сухаревський.
Один із командирів його взводу, старший сержант Євген Ігнатенко, власник великого херсонського зерноперевізника і регіональний політик, пояснив, як краще знищити його власні баржі, які росія реквізувала для переправлення військ і вантажів через Дніпро.
Ігнатенко спирався на свої знання про місцеві дороги, канали, насосні станції, щоб з'ясувати, як просуватися складною місцевістю. Він також збирав інформацію про діяльність росіян з мережі джерел у тилу ворога.
У ніч на 9 листопада, за словами Сухаревського, бригада зайняла село Зелений Гай, яке опинилося у зоні досяжності артилерії Херсона. За його словами, українці почали наносити удари по річці. Але росіяни стали відступати за кілька днів до цього.
Сухаревський сказав, що перемогу України частково забезпечили артилерійські системи, керовані боєприпаси і далекобійні ракетні установки, надіслані Заходом, які врешті-решт виснажили російські сили, у яких і так було мало боєприпасів і які мали проблеми з лініями постачання.
Натиск українських військ змусив їх відступити, але наздогнати чи знищити росіян, які тікали, не вдалося. Міни, подекуди встановлені на відстані метра одна від одної і в три ряди у глибину або викладені тонкими смужками на дорогах, заважали українським військовим переслідувати їх.
"Вони не стримувалися, – сказав Сухаревський. – Вони мінували всім, навіть новими засобами, про які ми ніколи не чули".
Х. Жовто-блакитний прапор над Херсоном
Коли Зеленський відвідав Ізюм у середині вересня, через кілька днів після наступу українських військ на Харків, офіційні особи, які його супроводжували, були напруженими, хоча він все ще знаходився приблизно за 12 миль (20 км) від лінії фронту. Візит до Херсона, де російські снайпери знаходилися просто за річкою, становив набагато більший ризик.
Однак Зеленського не вдалося втримати осторонь.
Тарнавський стояв поруч із Зеленським на центральній площі Херсона. "Я був вражений людьми, яких побачив, – сказав Тарнавський. – На усіх їхніх обличчях була просто радість".
14 листопада Зеленський відвідав звільнений Херсон. Фото: Reuters
Зеленський вдруге за два місяці підняв прапор над звільненим містом і назвав цей момент "початком кінця війни".
Ігнатенко, регіональний політик і херсонський судноплавний магнат, який служить у 59-й бригаді, відправив дрон над річкою та знайшов одну зі своїх барж напівзатопленою біля Антонівського мосту, але інші зникли.
"Ми їх знайдемо, – сказав Ігнатенко. – А якщо не знайдемо, то побудуємо нові. Нічого страшного. Принаймні, ми будемо вільною країною".
Джерело: The Washington Post
