11 вересня 2001 року. Спогади очевидця

Я вийшов із кав’ярні на Конектикут авеню поруч із станцією метро Ван Несс/Ю-Ді-Сі і пішов у напрямку Правничої школи університету Говард, відчуваючи більше цікавість, ніж тривогу.  Як дипломат з торговельних питань у Бюро ізсправ Західної півкулі Державного департаменту, я був одним із ключових контактерів Держдепу на переговорах із укладення Угоди про вільну торгівлю між США і Республікою Чилі.  Розпочинався другий день тижневих переговорів, що відбувалися у приміщеннях університету.

Коли я прибув до головного входу до будівлі, де мали зустрічатися групи переговірників, мій колега Кріс запитав мене, чи я чув новину – другий літак врізався у іншу вежу. Ми подивилися один на одного і одночасно вимовили два слова "Аль Каїда". 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Смерть Усами бен Ладена мала нульовий вплив на безпеку Америки

Один літак міг бути нещасним випадком, два були терактом.  Ми раніше пропрацювали разом пару років у Боснії, де тоді ще були свіжими рани війни і насильство усе ще часом піднімало голову; і ми були ще там, коли НАТО провело акцію проти Сербії на захист косівських албанців.  Вдивляючись у чорно-білий екран маленького телевізора у кабінці охоронця, на якому палали вежі-близнюки, ми, здавалося, знов повернулися до тих обставин.  Новинний випуск став повідомляти про літак, який впав на Пентагон, і про те, що втрачений зв’язок із ще одним літаком у польоті – може він летить сюди, де перебуваємо ми?  Поповзли навіть чутки про вибух замінованого авто у Державному департаменті, але їх швидко спростували.  Щойно ми зібралися піднятися до кабінету голови делегації на перемовинах, щоб вирішити, чи не відправити усіх по домівках, повідомили про падіння Південної вежі СТЦ.  Лише двома місяцями раніше я стояв на ній разом із своєю дружиною, її батьками і племінником. Тепер вежі немає.

Перемовини того дня скасували, всі з тривогою чекали, що ще може статися.  Ще один літак попрямує на Вашингтон?  Вибухи та інші теракти готуються для метро? Оскільки було наказано евакуювати і розпустити по домівках людей із державних установ у Вашингтоні, підприємства і навчальні заклади вчинили так само, включно із університетом Говард – отже, ми не могли б продовжувати перемовини навіть якби хотіли, але ні в кого такого бажання і не було.  Ми незабаром дізналися, що для чилійців цей день і так вважався сумною датою – річницею військового перевороту генерала Аугусто Піночета 1973 року проти президента Сальвадора Альєнде.  Багато з членів їхньої делегації мали родичів, які змушені були переховуватися за кордоном або зазнали переслідувань в часи 15-річної диктатури Піночета.  Гостро відчувалося їхнє переживання, що вони тут відірвані від своїх родин у Сант’яго на тисячі кілометрів.  Наш першочерговий обов’язок як приймаючої сторони був допомогти їм повернутися до свого готелю через місто, яке тепер вважалося можливою мішенню нових нападів терористів, у якому неможливо стало упіймати таксі і більшість працівників евакуйовувалися.  Ми поназбирали достатньо машин серед американських переговірникв, хоча й не без проблем (бо я, наприклад, того дня приїхав на метро), і змогли завезти чилійців до готелю, а потів самі розійшлися по домівках.  Кріс підвіз мене поближче до моєї квартири у районі Фоґґі Боттом, у десяти кварталах від Білого дому.  Майже увесь транспорт у цей час сунув у протилежному напрямку.

Для чилійців цей день і так вважався сумною датою – річницею військового перевороту генерала Аугусто Піночета 1973 року проти президента Сальвадора Альєнде.

Коли я повернувся, дружина була вдома, і ми кілька наступних годин невідривно стежили за телеекраном і намагалися додзвонитися до друзів у Нью-Йорку, щоб довідатися, чи з ними усе гаразд (лише за три дні я дізнаюся, що моя знайома, яка працювала у СТЦ, пішла з цієї роботи за пару тижнів перед тим).  Ми також відповідали на численні дзвінки від наших друзів та родичів з США і Європи, які усі хотіли пересвідчитися, що з нами нічого на трапилося.  Мобільний зв’язок протягом більшої частини дня не працював через перевантаження, бо люди масово намагалися довідатися про долю своїх близьких.  Зрештою, ми вирішили перерватися і пішли пішки крізь Джорджтаун, Фоґґі Боттом і по Меморіальному мосту, з якого побачили дим, що піднімався з боку Пентагону.  І знов я відчув себе незатишно, ніби мене повернули назад на вулиці Боснії і Герцеговини 90-х років.  Стало зрозуміло, що для Сполучених Штатів Америки світ змінився.

Ми відновили торговельні переговори із чилійською стороною в університеті Говард наступного дня.  А що лишалося робити?  Життя мало продовжуватися, та й їхня делегація все одно застрягла тут, бо всі аеропорти наступні кілька днів лишалися зачиненими.  Я раніше планував організувати того тижня для чилійської делегації похід на бейсбольний матч команди "Балтімор Оріолс", але усі культурні і спортивні заходи на ті перші дні скасували, отже розвіятися таким чином не вийшло. Врешті решт "Оріолз" повернули гроші за скасовану гру і ми організували натомість автобусну екскурсію і придбали квитки до Національного акваріуму в Балтіморі, щоб вони не залишалися наодинці зі своїми тривогами у готельних номерах.  Наприкінці тижня наша чилійська делегація була на одному з перших рейсів, яким знов дозволили вилітати з міжнародгого аеропорту Вашингтон Даллес. Національний аеропорт Вашингтона імені Рональда Рейгана (розташований значно ближче до міста) залишався зачиненим ще декілька тижнів – я сам був вже серед перших, хто прибули туди, коли аеропорт знов запрацював, до речі, повертаючись, за співпадінням, якраз з Чилі, і тоді термінали все ще виглядали як покинуте людьми місто-привид.

Будівництво нового світового торгівельного центру, січень 2012 року

Вашингтон залишається після 11 вересня напруженим місцем – заходи безпеки посилено у більшості урядових і інших громадських будівлях – але ми, на щастя, залишили позаду непевність і страх, які охопили стількох людей у ті перші дні й тижні відразу по терактах.

Вашингтон залишається після 11 вересня напруженим місцем – заходи безпеки посилено у більшості урядових і інших громадських будівлях 

Вже немає частих оголошень про підвищення рівня небезпеки, повідомлень про листи із сибіркою, надіслані до урядових установ, і страху перед поїздкою в метро.  Бін Ладен мертвий.  Але люди не забувають, що США не можуть вважати себе недоторканими.  І скільки б ми не скаржилися, що заходи безпеки в аеропортах стали такими нав’язливими через 11 вересня і терористів, які намагалися доповнити його спадок, я щороку у цей час згадую про свою скорботу за загиблими і свою вдячність чилійцям, що були із нами, і про наші господарські обов’язки перед ними, які не залишали нам іншого вибору, крім як рухатися далі.

Оригінал: usembassykyivukr.wordpress.com