Радянські галичани
Якось так несподівано відкрив для себе цікавий феномен – "радянських галичан". Традиційно вважається, що майже всі галичани – переконані антирадянщики, що радянську владу вони згадують з ненавистю і саме тому становлять проєвропейський авангард нашого суспільства. Але поспілкувавшись вдосталь із представниками покоління "50+", виявилося диво дивне – багато з них радянській владі якщо не симпатизує, то принаймні толерує і знаходить в ній багато позитивних моментів.
Не беремо до уваги аргумент "совєтофілів" про те, що Україну в її актуальних кордонах "зібрав" Сталін. Цей аргумент не надто промовляє до прагматичних галичан. В них є аргументи серйозніші, базовані на їхній системі цінностей.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чи має право на життя "проект Галичина"
Як ліричний відступ не можу не згадати про одного з моїх родичів, який дожив майже до 100 років у селі на Тернопільщині. Покійний вуйко Місько (так ми його звали) в юному віці зголосився до дивізії "Галичина" і в ній потрапив до совєцького полону. Далі були 15 років сибірських таборів, повернення додому і одруження з сестрою моєї бабці Евою. Ева, єдина в багатодітній родині отримала хорошу освіту ще "за Польщі", закінчивши вчительську семінарію. Після приходу "других совітів" вона змушена була ще закінчити Дрогобицький педінститут, інакше радянська влада не довірила б її підростаюче покоління галицького села. А далі в них життя більш-менш налагодилося. Вуйко Місько працював у колгоспі, цьоця Ева – вчителькою, в них народилося двоє дітей – хлопчик і дівчинка. Обоє згодом стали військовослужбовцями. Донька служила військовим фельдшером в НДР, а син став справжнім офіцером радянських збройних сил. Пам’ятаю, вуйко Місько дуже сином пишався. Якось ми гостювали в них. Вуйко за звичкою читав "Известия", в статті йшлося про мирні ініціативи СРСР і про те, що імперіалісти ніяк не хочуть скорочувати ядерний арсенал. Старий дивізійник обернувся до нас, переповів моїм батькам зміст статті і гнівно промовив:
- Аякже, перше ви знищіть ваші бомби, а тоді ми!
Вже згодом до мене дійшло, що в’язень сталінських таборів ідентифікував себе як "гражданіна Советского Союза". Для нього Політбюро ЦК КПРС стало "ми", своїм.
Все частіше були намагання усвідомити, чому так. Згодом я почув ще кілька теплих спогадів про СРСР від дуже патріотичних галичан. Ні, ніхто з них не лаяв "незалежність", як це іноді трапляється в дискусіях зі "східняками". Але про радянську владу вони вислолються як древні римляни про мертвих – добре, або нічого. Чому так є? Причин як на мене декілька.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Як це було. Парад на честь створення дивізії СС-Галичина у Станіславові
Якщо "перші совіти", ті, які прийшли в 1939 році, згадуються з жахом – розстріли, тюрми, арешти, то "другі совіти" історичну пам’ять галичанина подразнюють менше. Насправді, після закінчення "вєлікой оттєчєствєнной" радянська влада в Галичині не була кращою чи добрішою, ніж сім років тому. Вона знищила УГКЦ, депортувала в Сибір тисячі галичан і вела просто таки звірську війну з УПА. Але те, що сталося через якийсь десяток років згодом, доволі успішно "пом’якшило" згадку про радянську владу в нащадків "упівців" та депортованих "ворогів народу".
Голосування в Радянській армії
Можна сказати, що "совєти" вдало застосували шокову терапію колективного підсвідомого. Гляньмо лишень, що було далі. Ув’язнені галичани – здебільшого, молоді селяни, десь в 1956-58 рр. починають повертатися додому. Навіть повоєнна розруха та голод, від яких ще не оклигала Західна Україна були чимось не до порівняння кращим, ніж сибірські табори та постійний страх за життя. Їхні рідні, які втомилися від війни, від очікування табірних звісток, від постійного страху, готові були толерувати радянську владу вже лиш за те, що репресії припинилися, а їхні чоловіки, сини та батьки повернулися додому.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чи став Бандера брендом Львова?
Більше того, саме в п’ятдесяті, після смерті Сталіна, влада зробила "хід конем", яким мабуть найбільше й привернула до себе галичан. Цей хід називався "кадрова політика", орієнтована на місцеві кадри. Чи це був "пряник" для "бандерівців", чи прагматична потреба влади, але якраз в середині п’ятдесятих молоді галичани, здебільшого вихідці з сіл, почали успішний масовий похід за вищою освітою, а в їхньому розумінні – за кращим майбутнім.
Батьки тодішніх 17-річних випускників десятирічок понад усе хотіли, аби їхні діти жили ліпше. З радянською владою вже нічого не можна було вдіяти – за словами маестро Станіслава Людкевича "нас визволили, і нема на то ради". Тому галицький селянин, втомлений від воєнних лихоліть, вирішив мімікрувати. А точніше – використати "тренди" партії на свою користь. Одним з трендів, як я вже згадував, була політика із залучення місцевих кадрів. Ще досі 60-річні професори, депутати та бізнесмени з ностальгією згадують буремні студентські роки, коли їм, вихідцям з галицьких сіл і містечок, буквально доводилося виживати у Львові, Києві, а то й у Москві, щоби здобути вищу освіту й розпочати нове, відмінне від сільського, життя.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Радянська торгівля. Нагадування ностальгувальникам
Можна сказати, що їм це успішно вдалося завдяки просто таки неймовірній наполегливості та вмінню пристосовуватися. Тодішня професура дуже цінувала працьовитих селянських дітей, особливо, якщо в них, окрім працьовитості, ще й були певні здібності до обраного фаху. І от, вже на початку 60-х кафедри "вузів", кабінети та лабораторії НДІ заполонили молоді спеціалісти із сіл та містечок Галичини. Паралельно молоді галичани освоювали відповідальні посади на виробництві, в торгівлі та в партапараті. Майже всім їм влада надавала помешкання.
Тим не менше, успішні нащадки "бандерівців" не цуралися своєї "малої" батьківщини. Вони регулярно відвідували рідні села, інколи – на представницьких "Волгах" чи "бобіках", що давало їхнім батькам приводи тримати свого носа трохи вище, ніж сусіди.
Однак ця успішність молодих селян призвела до більш далекосяжних наслідків, ніж батьківський гонор. Не буде перебільшенням сказати, що практично всі молоді селяни, які чогось досягли в обласних центрах чи столицях, все-таки мислили і діяли в рамках ввібраних з молоком матері норм співжиття в сільському соціумі. Оті всі етичні та ритуальні кодекси галицького села з гранями, відчути які може виключно виходець з цього середовища, маніакальна увага до думки співгромадян (що люди скажуть?), моральний імператив "допомагати своїм" – все це покорителі радянських владних і наукових олімпів принесли із собою в міста. Молоді селяни поступово трансформувалися із вступників у куфайках у поважних доцентів в маринарках, однак їхні світоглядні установки практично не змінювалися.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Як в СРСР зароджувались субкультури
Одним з вірусів, який і заразив ціле покоління симпатією до радянської влади, був непотизм, або ж кумівство. Установка "витягувати своїх" діяла безвідмовно, і от у "вузи" чи установи, де працював земляк, який вийшов у люди, потягнулася ціла вереничка юних односельчан, яких впливовий родич чи сусід без проблем "влаштовував" на "теплі" місця. Майже в кожному галицькому селі, виходець з якого став викладачем, деканом чи ректором ВНЗ, всі наступні покоління випускників місцевої школи ставали студентами у "вузі" земляка, а по закінченні багато з них залишалися на кафедрах продовжувати діло покровителя. Якщо покровитель працював директором заводу чи секретарем райкому, то батьки не хвилювалися за розподіл їхніх чад після інституту чи ПТУ, адже завжди існувала можливість домовитися.
Сформована свідомість "свій до свого по своє" ще з часів кооперації, коли треба було протистояти польським монополістам, зробила радянську кадрову політику інструментом для досягнення своїх цілей галицькими селянами. Можна сказати, що вроджені звички галичанина "домовлятися", допомагати "своїм", підлаштовуватися, та витончені навики «сільської дипломатії» вкупі з хитрістю, впали на благодатний ґрунт кумівства та блату брєжнєвської епохи.
Не треба забувати, що тяга до клановості у галицьких селян була також свого роду захистом перед чужим і не надто приязним міським середовищем.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Радянська архітектура Львова
Благо, офіційна кадрова політика радянської влади, а згодом розквітлі традиції кумівства, давали змогу успішно формувати в радянських закладах цілі колонії "своїх" на чолі з патроном – тим, хто першим з односельчан "пробився" на високу посаду. Основною валютою того часу були "зв’язки". Їх шукали всі, і, переважно, знаходили. Під час святкових застіль, коли збиралася родина, галичани хизувалися "зв’язками", як хизуються англійські лорди породистими кіньми. Зв’язки з потрібними людьми успішно продавали і навіть існували негласні тарифи на "клопотання" за когось. Чи не звідти пішла ганебна традиція наших європейських заробітчан продавати місця праці?
Мабуть всі пам’ятають парадоксальну ситуацію з галицькими ВНЗ в 70-80 рр. Тоді простому, без зв’язків і грошей абітурієнту було простіше вступити у київський, донецький чи московський виш, ніж в інститут у Львові чи Тернополі.
Така вдала гармонія звичок і ментальності галичан з офіційними та негласними традиціями радянської епохи, призводила до того, про що так мріяли батьки "дітей війни", коли відправляли їх за наукою в міста – комфортного і ситого життя поза селом. Галицькі селяни домоглися багато, бо в існуючій тоді системі цінностей почувалися, як риба у воді. Завдяки блату і зв’язкам, належності до певного клану вихідців із села, вони отримували дефіцитні товари, посади, вчені ступені та квартири. Власне кажучи, для багатьох галичан ще й нині вагомішим досягненням є "дістати", ніж купити, "домовитися чи вирішити", ніж отримати законним шляхом.
Весілля на Тернопільщині. 1973-й рік
А як же хвалена відданість традиціям та патріотичність галичан? Цих рис не можна заперечити, але й культу з них робити не варто. Взагалі, патріотичність надто тонка матерія, якою особливо легко маніпулювати. Я б сказав так: те, що традиційно називають галицькою патріотичністю чи відданістю традиціям – це всього лиш одна із базових основ щоденного комфорту пересічного галичанина. Така побутова "патріотичність" змушувала галичан готувати 12 страв на Святвечір, тихенько колядувати між "своїми", виконувати ще кілька звиклих з дитинства ритуалів, але вона мала свої грані, які не давали успішному радянському галичанину стати на дорогу дисидентства. В щось більше вона переросла лише тоді, коли практично зникла загроза через надмірну патріотичність втратити свій звиклий комфорт, тобто в кінці 80-х та на початку 90-х. Саме тоді, добре роздивившись на всі сторони і переконавшись, що небезпеки немає, або вона мізерна, «радянські галичани» почали масово наповнювати РУХ та Товариство української мови.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Схеми криївок УПА з радянських архівів
Окрім прив’язаності до традицій, пересічні галичани в радянську епоху нічим не відрізнялися від пересічних харків’ян. Вони марширували на парадах, після чого йшли у "вареничні", вступали в партію, працювали "сєкрєтнимі сотруднікамі" КГБ, вчилися у Вищій партійній школі та отримували вчені ступені з історії КПРС. В той же час вони їли кутю на Різдво і таємно вінчалися чи хрестили дітей, слухали добре таки замасковані уривки із "сибірських" оповідей їхніх батьків та "Голос Америки".
Ті, в кого оточуюча дійсність породжувала тугу за справедливістю, ставали дисидентами, але для більшості галичан радянська дійсність була всього лиш можливістю жити ліпше, ніж їхні батьки. Вони з радісним фаталізмом усвідомлювали, що найближчим часом нічого не поміняється, тому треба не упускати можливостей, які ця влада дає. Їхня патріотичність змушувала їх таємно співчувати дисидентам і у вузькому колі обговорювати всі перипетії радянської репресивної машини, але знаменита селянська практичність та інстинкт самозбереження робив із них відданих громадян СРСР і, попри співчуття до дисидентів, ті останні були для них чимось на кшталт юродивих. Сміливі, вразливі натури кидалися у вир боротьби, але для більшості спрацьовував батьківський імператив – мудрість галицького села: "Не пхайся! Тобі що, найбільше треба?". А далі йшов повчальний приклад батька, вуйка чи діда, які провели молодість у Сибірі.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Про радянське морозиво та ціни на нього
Можливо, саме глибока внутрішня прив’язаність до радянського трибу життя й не дає змоги багатьом галичанам ставитися до цієї епохи та ідеології відсторонено і з гумором. Вони наче потребують публічно зняти із себе підозри у симпатії до "совєтів", тому готові наввипередки цькувати все, що може нагадувати про цю епоху. Між ними наче йде змагання: хто перший у рекламі з червоним кольором побачить пропаганду комунізму, хто напише обурливішого листа на "неканонічну" публікацію в блозі, хто більше наведе ознак власного дисидентства з часів нічим непримітної роботи в радянських закладах.
Ці люди хочуть здаватися борцями тільки тому, що в сучасному галицькому суспільстві й далі домінує запит на "ворогів", які мають згинути, "як роса на сонці’. І таким чином вони наче компенсовують власну пасивність і пристосуванство радянської епохи, коли вони й пікнути не сміли у підтримку справжніх борців із режимом.
Нам інколи закидають, що ми, галичани, мовляв, нещирі – одне мислимо, а інше демонструємо. До певної міри так і є. Як за радянської влади галичанин, залишивши при собі своє справжнє ставлення, публічно славив КПРС, щоби його не запідозрили в симпатіях до "бандерівців", так і зараз "радянський галичанин" публічно ненавидить радянську владу, щоби його бува не запідозрили в симпатіях до "тих" часів – часів його молодості та кар’єри.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Агітплакати Радянського Союзу та Третього Рейху
Мені чомусь здається, що наше сприйняття недавньої історії – це суцільне дзеркало комплексів. Чому цим людям ніхто не пояснив, що це нормально при будь-якому режимі – виживати і продовжувати рід? Що це так по-людському – прагнути комфорту і уникати небезпек? Що масовий опір не може тривати вічно, бо у війні є переможці й переможені. Наші предки тоді, в 50-х програли. Не тому, що погано воювали. На той момент вони були слабшими. Не морально, а матеріально: людьми, зброєю, ресурсами, підтримкою ззовні.
Вся спільнота не може бути "героями". Спільнота якраз і виживає в несприятливих обставинах завдяки скромним пристосуванцям, яких завжди більше – про це говорить не лише галицький досвід. А місія героїв, яких завжди лише невеликий відсоток – сформувати історичну пам’ять, міф, який ляже в основу державотворення для наступних поколінь.
Але в сучасній Галичині домінує тренд "бути героями", який і породжує оті комічні намагання знайти в своїх радянських буднях ознаки дисидентства і, не відмовляючись від особистих матеріальних здобутків совєцької епохи, маніякально таврувати все, що про неї нагадує.
Я розумію, чому так є – ніхто не хоче визнавати себе "совєцьким пристосуванцем", хоч по факту таких - більшість. Такі люди вступають у внутрішній конфлікт між власним досвідом і нав’язаним міфом. І оця суперечність виплескується назовні нав’язливими станами протистояння і "боротьби з вітряками", вона не залишає простору на творчість і конструювання майбутнього.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Яка гидота ця ваша радянська ковбаса!
Я думаю, що величезна місія галицьких інтелектуалів – в оздоровленні сприйняття нашої недавньої історії. В цьому сприйнятті має бути присутній в тому числі й гумор. Напевно, нам бракує якогось галицького Гашека, який би написав "Пригоди активіста Василя" з таким же гумором і симпатією, як у Гашека до Швейка. Таке відчуття, що радянському галицькому поколінню бракує індульгенції від лідерів громадської думки, яка б їх звільнила від сорому за пристосуванство і від потреби вишуковувати у власній скромній селянсько-міщанській біографії моменти "героїзму". Яка б дала нагоду зрозуміти, що оце використання "радянської машини" на користь конкретної галицької родини – це теж внесок у незалежність. Що за свободу треба не лише "класти душу й тіло", а й як у східних єдиноборствах – вміти використовувати силу противника задля власних цілей. Адже саме ці радянські пристосуванці 50-80-х створили матеріальну основу для своїх дітей та внуків, які зараз, не обтяжені комплексами, мають всі шанси стати не "борцями", а творцями.
Автор - Влодко Хіцяк
Оригінал: lvivjournal.com
