RSS
CУСПІЛЬСТВО БЛОГОСФЕРА

Я не хочу мігрувати. 758 слів з минулого

Але час дещо змінює
Блогер likelviv розповідає в своєму Живому Журналі про себе зразка кількарічної давнини, коли мігрувати з України не хотілось і вірилось в краще, попри реалії буденності. Та усе може змінитись.
Я не хочу мігрувати. 758 слів з минулого Фото: likelviv.livejournal.com/

Написала цей текст в 2009 році, він вивів мене у 6-ку фіналістів конкурсу "Born in '89" від ЄБРР. Отримала за цих кількасот слів 1000 євро і поїздку на кілька днів в Лондон. Милий і щирий текст. Шкода, що я вже думаю трохи по-іншому і припускаю своє життя в іншій країні, хоч і не перестаю любити свою.

Я живу в маленькому європейському місті. Хоча… Я не можу сказати, що є стовідсотковою європейкою. В мені поєдналися гармонійно і дика Азія, і глобалізована Європа.

Так багато моїх товаришів зараз говорять про виїзд з країни, про нелегальну чи легальну міграцію. Будь-куди, лиш би не залишатися тут. Не залишатися серед брудних вулиць і поганих доріг, невихованих службовців і невиправданої корупції, високих цін і політичної нестабільності. Я теж іноді думаю про це і воно мене бентежить.

Пишу в часі своєї університетської передостанньої сесії. Позаду залишилися чотири роки навчання, чотири роки, за які я так мало пізнала потрібного і практичного для своєї професії, але так багато про виживання в Україні загалом. Коли за перший екзамен отримала вбивчу для моєї впевненості трійку, я не знала, що через два роки зрозумію, що причиною тому було не моє незнання, а проста дань корупції, бажання викладача вказати мені моє місце і встановити чудові фінансові відносини на подальші сесії. Та я й далі не розуміла натяків, залишалась смішною і чесною.

Мені двадцять один. Я вчилася в дитсадку, трьох школах і одному університеті. Я пишу оповідання. Люблю солодке і слухати сімейні історії. Люблю повертатися назад і згадувати. В ці кілька речень можна вкласти всю мене. Бракує ще одного. Я не хочу мігрувати.

Добре пам’ятаю дев’яності. Це було перше десятиліття мого життя. На щастя, довгі нічні черги за хлібом, цукром та молоком пройшли повз мене, бо в ті часи я ще брязкала пострадянськими смішними іграшками і крутила чарівну дзиґу з санами і ялинками всередині, гогойкала на дерев’яному старенькому коні, якого тато, коли ми бували в бабці, знімав із запорошеного горища (там ще жила прабабця - дрібними частками серед своїх пальт та сукенок, прадід у своєму різьбленому ціпку та інші вмерлі члени нашої родини в розмаїтті речей – ступок, кошиків, глечиків, лахміть і книжок). Середина дев’яностих і я йду до першого класу. Маю гарненьке вишневе платтячко і чудну сумку із зайчиком, страшна коричнева шкільна форма теж пройшла повз мене. В той час ми збирали фантики від жуйок і налягали на йогурти, чи інші закордонні чудо-харчі, які посипалися на нас як із рогу достатку після років дефіциту. Закінчую школу вже у зовсім інші часи. Останній рік навчання, а я революціонерка. Прогулюю уроки поряд університету, де всю осінь, що передувала нашому мирному повстанню, було розкладене наметове містечко. А тоді рушаю в холодний сніговий Київ і усвідомлюю, що мій народ не німий і що…. І що я не хочу мігрувати.

І от. Нині вже католицьке Різдво 2009 року. До нашого ж греко-католицького залишилося ще неповних два тижні. І я настільки щаслива, що цього не вкладеш в слова. Сиджу іноді в каварні і дивлюся на передсвяткову метушню, на ярмарок і казкові вітрини і думаю лише про те як зберемося на Різдво колядувати, як будемо їсти кутю і вареники з капустою, як спечу різдвяне печиво, як гарно в наших Карпатах, коли вони стрясаються від звуків трембіти і стародавньої монотонної коляди. І не минатимуть колядники ні одної хати, ні одної родини, і столи ламатимуться від наїдків, і… Я не хочу мігрувати, бо як можна дозволити собі втекти від абсолютного щастя. І за святвечірній стіл з нами сядуть сотні наших предків, які жили під пануванням князівства Литовського і імперії Австро-Угорської, Польщі і СРСР, які жили за часів Русі, залежної і незалежної, які жили! Ми були, є і будемо загадковими слов’янами. Ми були, є і будемо українцями-русинами, які живуть на перехресті світових культур, на розламі католицизму і православ’я.

Більшість з нас і далі має середню зарплату в двісті американських доларів, одягається в дешевий китайський чи турецький одяг, який паками чи великими картатими сумками розвозять по всіх усюдах з Одеси чи Хмельницька, надає перевагу хімічним сурогатам, а не традиційній їжі. Але при низькій зарплаті якось вдається навіть мати машину і хату, в дешевому одязі виглядати гарно, а споживаючи фаст-фуд не забувати про культ сімейного їдження. Ця країна добра тим, що ти ніколи не знаєш чого сподіватися надалі, в тому є свій чар, повірте. Для чого стрибати з парашутом, чи пірнати до акул, якщо ти можеш просто жити тут і мати ті ж чарівні відчуття. Я – любителька пригод, а це означає, що мені не треба нікуди мігрувати, бо я народилася для цієї країни.

Наш український світ не досконалий. Він такий мінливий, він такий піддатливий як тісто залишене підкисати у дерев’яних ночвах. Ми – такі щасливі і такі нещасні. Ми – це ми. Любимо нарікати, хочемо то до ЄС, то до Росії. Ми – це те тісто, лише готуємося стати хлібом. Наша історія довга і бурхлива, ми повільно розвиваємося, повільно ростемо, повільно формуємо свою хлібину, може тому, що будемо жити ще довго, аж до цілковитого спікання в смачний і пухкий хліб з твердою скоринкою.

Оригінал: likelviv.livejournal.com

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

26 04 2013 17:39
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ