RSS
CУСПІЛЬСТВО МЕДІА.ГОЛОВНЕ

Рідкісна можливість заглянути в північнокорейську душу

Віра корейців у велич своєї країни цілком закономірна
"Вбий американського імперіаліста": про подорож до Північної Кореї та переконання тамтешніх жителів пише у статті для Reuters Ілла Жилак.
Рідкісна можливість заглянути в північнокорейську душу Кім Ір Сен. Фото: tsn.ua

У квітні я приєдналася до сотні відважних туристів, щоб відправитися до Пхеньяну на святкування сторіччя від народження Кім Ір Сена.

Більшість з нас були в пошуках пригод. Я виконувала дослідження для мого наступного роману, який використовує ідеологічний конфлікт між США та Північною Кореєю для вивчення процесу будівництва національної ідентичності.

Кожен народ має свою міфологію – пояснення, чому він однозначно призначений для величі. Для багатьох у Сполучених Штатах, цим поясненням є наша Конституція і свободи, які гарантує нам Білль про права. Я виросла у вірі, що наша країна є символом свободи для всього світу. Північні корейці також вірять у велич своєї країни.

Центральне місце у їх міфі займає Великий Вождь Кім Ір Сен і Чучхе, його філософія войовничої самостійності. У Північній Кореї поклоніння особистості лідера вже не культ – це повноцінна релігія. Зображення Кім Ір Сена і його сина Кім Чен Іра присутні скрізь.

Похід на щорічну мистецьку виставку більш схожий на Хресний хід: Кім Ір Сен в дитинстві, Кім Ір Сен у боротьбі з японцями, Кім Чен Ір на фабриці з робітниками. По всій країні їх слова – банальності типу "садіть більше культур, збирайте більше рису", - написані, як Десять Заповідей на двотонних кам’яних плитах.

Судячи з її несподіваних зауважень, наш місцевий гід, міс Сонг вірить партійним міфам. Коли я запитую її в приватний розмові про репресивний характер її уряду, вона категорично з цим не погоджується. Розумна, освічена, доброзичлива, звичайно ж вона не робот, і вона не схожа на людину, яка боїться.

Кім Чен Ір. Фото: unn.com.ua

Намагаюся поставити себе на її місце, і думаю, на що це має бути схожим, коли моя країна перебуває під окупацією протягом 40 років, коли тебе змушують говорити на іншій мові, навіть змушують вибирати собі інше ім'я. Потім загарбники (Японія) пішли, а прийшли дві інші країни (США та СРСР), і в буквальному сенсі розділили країну на дві частини.

Подорожуючи демілітаризованою зоною, вкритою колючим дротом і озброєними солдатами, я пригадую, що США і Північна Корея, як і раніше перебувають в стані війни. Мирної угоди так і не підписали, тільки перемир'я.

Військовий гід зі сталевою щелепою розповідає відвідувачам про те, що США почали війну. Це неправда. Правда, однак, у тому, що мільйони корейців загинули в порівнянні із 36 тис американців, що США обдумували застосування ядерної зброї та вся промисловість в Північній Кореї була повністю зруйнована.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Міккі-Маус, старий маршал і жінка в чорному в Північній Кореї

Не дивно, що багато із туристичних пам’яток (Музей визволення Вітчизни, захоплений корабель ВМС США "Пуебло" та ін.) присвячені боротьбі  північних корейців проти іноземного гніту. Навіть, якщо б США не мали 40 тис своїх військових в Південній Кореї, я думаю, що північні корейці все одно б дотримувалися свого військового менталітету. Краще ізоляція, ніж знову рабство. Краще вірити у велич лідерів і системи, ніж думати, що твоя влада нікчемна.

Чому ж США залишилися тут після Другої світової війни? Невже ми раптом зрозуміли, що Корея є суверенною державою і вирішили допомогти молодій демократії на Півдні (яка насправді не була демократією)? Невже ми відчули себе винуватими за те, що в 1918 році відмовили корейським націоналістам, яких надихнули Чотирнадцять пунктів нашого власного президента Вільсона, щоб звернутися до нас по допомогу проти Японії?

Або ж ми вважали, що Корея, розташована між Китаєм і Радянським Союзом, була занадто стратегічно і економічно важливою, щоб мати власне керівництво? Бажання Міс Сонг вірити в певну версію історії нічим не відрізняється від мого бажання вірити у власну версію.

Різниця в тому, що у мене є доступ до інформації та досвід, які можуть суперечити цій версії, а більшість північних корейців цього не мають. Без Інтернету або альтернативних джерел новин, не маючи можливості вільно пересуватися, і практично без взаємодії з іноземцями, пересічний кореєць просто не має підстав сумніватися в системі, або сподіватися на щось інше.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Універмаг №1. Північнокорейське "ізобіліє" (фото)

Для звичайного відвідувача, насильницькі дії гнітючого режиму не є очевидними. Пхеньян, зі своїми численними пам'ятниками і вражаючими громадськими місцями, є, у багатьох випадках, красивим, процвітаючим містом. Ви не побачите тут ніякого сміття, немає транспортних корків, немає бездомних. Тим не менш, через кілька днів, ми гостро усвідомлюємо свою несвободу.

Ми ізольовані від місцевих жителів, нас перевозять з одної санкціонованої вистави до іншої, врешті-решт, ми протестуємо. Коли наші опікуни, двоє люб'язних чоловіків, які супроводжували нас всюди, нарешті погодилися відвезти нас в парк, ми вирвалися на волю, як собаки з повідка. Ігноруючи їх прохання триматися разом, я роздавала шоколадки сім’ям, які відпочивали, сиділи на траві, їли і співали.

В обмін на це, вони пропонували апельсинову воду і просили мене сісти. Молоді люди на знак схвалення боязко піднімали великі пальці вгору. Люди запрошували нас танцювати. Вони хотіли сфотографуватися з нами. Дехто з нас навіть позував на весільних фотографіях.

Це не картина Північної Кореї, яку я очікувала побачити. І це не стирає дійсність у якій існували табори, в яких, за певними оцінками, було поховано 200 тис людей, голод, від якого загинули сотні тисяч, або абсурдні дурниці уряду, який витрачає свої гроші на несправну ракету в той час як нестача харчів знову загрожує нації. Влада показала нам те, що вона хотіла нам показати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лідер КНДР послухав Синатру та подивився на Сталлоне

Тим не менш, вони не змогли б влаштувати нам задоволення, яке ми отримали від теплого весняного дня. Сонце світило, пташки співали, і всі ми посміхалися.

Повертаючись до автобуса, однак, ми швидко протверезіли від того, що ми побачили: на галявині в кінці парку, чоловіки, жінки і діти шикувалися в чергу, щоб зіграти гру: "Вбий американського імперіаліста!". Я зупинилася, щоб придивитися.

Невже я справді ворог? А північні корейці мої вороги? Чи відповідальні ми за уявні злочини наших країн? На мить кордони між людьми та політикою розмиваються. Ця гра занадто безособова, щоб залякати мене, проте, вона нагадує мені, що ідеологія втрачає свою владу в невеликих проміжках простору, які виникають людьми. Моя взаємодія з окремими північними корейцями була чудова і справжня. Саме в цьому, я вважаю, є надія на майбутнє.

Оригінал: Reuters

Переклад: iPress.ua

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

23 07 2012 12:23
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ