Як українські танкісти стали страхом для ворогів
Крайня звістка про них, яку мені вдалося почути, була в ніч на вівторок. Замкомбата танкового батальйону "Звіробій" Олександр Буйволюк написав у Фейсбук: "Закончился один из дней войны, тяжелый, пока для меня один из самых тяжелых, все живы, здоровы, Икона в укрытии на переднем крае, все смешалось, ВСЕ! Так необычно было увидеть уголок спокойствия, так все дико: взрывы и wifi, икона и бойцы в броне и c оружием, писать много не хочу, ВСЕ живы и это самое главное".
А далі зрозумілі проблеми зі зв’язком. "Контакту практично немає, - каже Захар Федорак, який довго і затято працює з батальйоном як волонтер. – Будемо молитися і сподіватися, що всі хлопці живі-здорові".
Нині основна частина батальйону – в самому пеклі. Точніше в одному з пекл, створених путіноїдами на нашій землі. Точніше, не пишу. Бо не можу дізнатися, чи вони цього хочуть.
А трохи раніше був… туман. Туман, паршивий і застудний туман Приазов’я – перше, що покоробило, коли Буйволюк (позивний Голландець) відвозив нас на позиції глупої морозної ночі. Тут завжди так в цю пору року.
Хоча в якусь мить здалося, що Господь, змучившись спостерігати за людською ненавистю, вилив на цю землю декалітри небесного молока, щоб змити з неї кров. Біле по червоному. Але не надовго. Кров знову пішла поверху…
У місцях, де, стікаючи Донецьким кряжем, мчиться в Азовське море Кальміус, розташувалися танкісти "Звіробоя", він же 3-ій окремий танковий батальйон Збройних Сил України. Точне місце дислокації просять не називати, аби не наражати на непотрібні біди передовсім техніку. Географічно це майже в середині умовного трикутника Маріуполь-Волноваха-Новоазовськ. Перші два пункти – наші. Новоазовськ – у сепарів, своєрідний плацдарм орків для наступу на столицю Приазов’я і тимчасову столицю усієї Донеччини.
Через туман добираємося надто довго. Минаємо місце, де місцеві недобитки скоїли теракт проти бійців батальйону "Азов". Хлопці не витримали, як на крайній хаті села хтось вивісив прапор "ДНР". Виявилася засідка. Машина злетіла на фугасі. Були "двохсоті".
"Ех, поспішили хлопці, заметушилися. Гукнули б нам, ми б один танк підігнали і знесли би той прапор разом із тими, хто його повісив", - ремствуватиме потім один із танкістів. На що інший заспокоюватиме: "Та нічого б не гахнули. Місцеві, може, взагалі не винні. Прийшли, взяли під ствол, шмату свою присобачили і по всьому. Як ти будеш людям хату зносити через якихось виродків". Зрештою, з місцевими у танкістів стосунки цілком нормальні. Навряд чи можна сподіватися, що люди будуть в захваті, як у тебе поблизу хати окопався танк. Але агресії до українських військових не виявляють. Хто з поваги, хто зі страху.
Поки добираємося, Голландець розповідає про себе і свій батальйон.
Олександр народився у Дубно на Рівненщині. У серпніцього року відсвяткувавсорокаріччя. Випускник сільськогосподарського вишу він все свідоме життя присвятив вирощуванню рослин і мандрам. Останнє вже не як бізнес, а хобі.
Дружина Олександра – громадянка Росії. Каже, їй важко усвідомити, що її країна воює проти нашої. Зрештою, й сам Буйволюк вільно спілкується як українською, так і російською. В Росії він провів чимало часу, займаючись підприємницькими справами. "Мене дзвінок із військкомату застав тільки я зійшов із трапу літака, який прилетів з Росії. Я їм казав: ви б мені автомат передали, я б війну просто там і почав би", - сміється замкомбата.
У місце розташування приїжджаємо в ніч. Тут же, мабуть, найочікуваніша зустріч. Ще не вийшовши з авто, чуємо радісні вигуки Дмитра Гамаша, які губляться в потемках і тумані. Дмитро, він же кум згаданого Захара Федорака, він же випускник філфаку Львівського університету, він же відомий журналіст, він же замполіт батальйону "Збіробій".
Востаннє бачилися ще на Майдані. То ж про спання вже не йдеться. Дмитру є про що розповісти і є про що розпитати. Здалося, що в нього з’явилася якась сентиментальність. У кутку хатини, в якій розташувалася частина бійців ("Чесне слово, ми не віджали, просто люди виїхали, коли все почалося, але ми їм ще гроші якісь платимо"), на стіні навпроти Дмитрового ліжка (точніше буде сказати, лежанки) – картина, на звороті якої відбитки рук дружини та доньки. "Це найдорожче, що мені передали на сорокаріччя – відбиток ручки малої", - каже Дмитро трохи ніяково, а ти не розумієш, чи він тішиться, що отримав такий дорогий презент, чи сумує, що далеко від його авторки, дівчинки Євгенії, якій немає ще й двох рочків. Мабуть, і те, й інше.
Флегматично почісуючи голову, Дмитро каже: "Виглядає, що ця зима затягнеться надовго. Війна завтра не закінчиться. Може, військовим і дадуть наказ відійти, але танки наказів не розуміють, вони тут залишаться доти, доки буде потрібно". А потім дещо бадьоріше: "Ми не мусимо вбивати, але можемо допомогти сепаратистам зустрітися з Богом".
Ранок зустрічає гучним "бабахом, десь із боку бойовиків. Шоста ранку. То нам "прівєт" передають. Так кожного ранку – то вони нам, то ми їм. До масштабних танкових боїв справа не доходила.
"Танкові бої навряд чи будуть. По-перше, немаєв ідповідних ресурсів. Битва під Прохоровкою у Другій Світовій – це була битва цивілізацій. Радянський Союз і Німеччина задіяли всі свої основні ресурси. Зараз не бачу можливостей хоч якогось повторення танкових боїв. Нині велике скупчення техніки просто буде накрито реактивною артилерією. Крім того, нині багато засобів для індивідуального протистояння танкам. Немає сенсу збирати в купу 20 танків, якщо їх можуть знищити 20 бійців протитанковими засобами", - розповідає Олександр Буйволюк.
Буйволюк змінив мандри світом на мандри Донбасом
Втім танчики воюють. Не армада на армаду, як на Курській дузі, але воюють. Хай їх судить Бог чи чорт, а наші воюють добре. Хто з мудрагелів казав, що Т-64 – це вже позаминулий день. Все в порядку. Танчики як танчики. Ще дають собі раду. До речі, це "танчики", яким бійці називають машини, хоч не хоч, повертає тебе у дитинство, в ігри солдатиками, танчиками, "пєстіками". Тільки отут все по-справжньому. І танчики, і "пєстіки". І солдатики, які з них стріляють.
… Поки чекаємо на розмову з комбатом, командирський танк нам демонструє механік-водій Міша. Смуглий, як багато його земляків з Мукачевого, він був інструктором ще багато років тому. Танк, як не дивно, має два імені Ангеліна та Білий тигр, що стає зрозумілим тільки глянеш на його борт.
"Ангеліною я назвав, - Міші, схоже, приємно, що наше питання потрапило "в яблучко". – У мене дружина Анжела, а донько Інна. От і вийшло на їхню честь – Ангеліна".
"А Білий тигр чого", - питаю.
"То так назвав один боєць, який на ньому теж їздить. То з якогось кіно, здається", - до розмови приєднується комбат. – Треба ще й мені якусь назву дати. Де є дві, там і т третя не завадить".
Міша з Мукачевого назвав танк на честь дружини та доньки
Невисокий чоловік щиро посміхається у пшеничні вуса. Зустрінь Петра Скибу десь у цивільному житті, ніколи не скажеш, що перед тобою бойовий офіцер, кадровий військовий, за чиїми плечима Челябінське танкове училище, Афганістан та Ірак, і… Майдан, де Петро Павлович очолював 38-му сотню Самооборони. Зрештою, не вперше доводиться спростовувати для себе стереотип, що професійний вояк обов’язково має бути суворим і нахмуреним.
Після Майдану 51-річний полковник у запасі Скиба очолив штаб свого товариша Сашка Супрунюка на виборах мера Нетішина на Хмельничині. Після перемоги той запропонував йому стати першим заступником.
ЧИТАЙТЕ: Війни немає тут, тому що там воюють наші хлопці, - волонтер зі Львова Люба Возняк
"Я пропрацював з червня по вересень. На початку вересня запропонували очолити батальйон, - розповідає полковник. Перші наші підрозділи формувалися ще на Майдані. Я тоді не пішов, бо у мене син – кадровий військовий – воював в АТО. Коли син повернувся, тоді вже пішов я. Після Майдану сидіти і чекати, що хтось тебе захистить від тих виродків москалів, нема сенсу. Треба діяти".
Комбат Скиба
Петро Павлович з Маневицького району Рівненщини. Каже, що у батальйоні воюють хлопці фактично з усієї України: Львівщина, Волинь, Франківщина, Херсонщина, Рівненщина, Миколаївщина, Чернігівщина, Київщина, Черкащина, Херсонщина, Запоріжжя, Дніпропетровщина, Тернопільщина
Цікавлюся, чи є місцеві. "От буквально цими днями постійно ходить один біля мене. У нього дружина виявилася із Західної України. Висварила його і сказала навіть не підходити до неї, якщо не вступить в армію. Буду по ньому в штаб звертатися", - знову весело відповідає полковник.
Сідає за кермо автівки і везе нас оглядати "підшефну територію", де наші бійці на своїх танчиках наводять жах на ворогів. По дорозі розповідає, що найстарший у батальйоні механік-водій Ілліч, якому вже 61-ий рік. Наймолодший – Саша, який був у його сотні на Майдані.
"Коли Саша до нас прийшов, танка зовсім не знав. Буквально за тиждень освоїв спеціальність навідника. І вже 6 грудня виконував бойове завдання. Заміщав штатного навідника, який був у відпустці", - розповідає комбат.
Кажуть, завдяки Саші того дня чимало бойовиків вирушили на аудієнцію до Люцифера, прихопивши із собою в якості сувенірів усе, що залишилося від їхніх мінометів та іншої зброї.
Ще однією легендою "Звіробоя" можна вважати Артура Степаненка (позивний Сокіл), котрий родом з Василькова, що під Кивом. Відборовшись практично з перших днів на Майдані, він пішов добровольцем у Нацгвардію. Далі були блокпости під Слов’янськом і власне звільнення міста. Ще далі – повернення додому, мобілізація, навчання на полігоні "Десна" неподалік Чернігова і танковий батальйон "Звіробій".
ЧИТАЙТЕ: Кіборг "Росомаха": Війна вигідна всім, крім солдатів
До речі, комбату спочатку не надто сподобалася назва батальйону, яку хлопці придумали самі: "Я був проти цієї назви. Хлопці трохи поспішили поперед батька. Таку сувору назву треба заслужити". Гадаю, нині у комбата вже немає сумнівів у тому, що таки заслужили.
Як і право на гасло, яке прикрашає шеврони: "Ворогів багато, а нас "рать", і яке, на думку пана полковника "дещо не пасувало до офіційної емблеми". Цікаво, що коли Петро Скиба про це розповідав, усі, хто був поруч, звернули увагу на його шеврон. З нього посміхався Веселий Роджер – піратський череп із двома перехрещеними кістками.
Побачивши погляди, сконцентровані на своєму передпліччі, кобат вкотре посміхнувся у вуса: "Син дав, коли я сюди їхав".
Вже незадовго перед прощанням комбат фактично повторює слова свого замполіта: "Ця війна навряд чи закінчиться найближчим часом. Як професійний військовий скажу, що навряд чи це закінчиться найближчим часом. Роблю висновок з того, як росіяни нарощують своє угруповання з тієї сторони. Якщо пружину стискати, вона розтиснеться. Уже раз так було – ми відтісняли бойовиків, а Росія тим часом готувалася до наступу.
Досвідчений офіцер виявився правим. На жаль. Але водночас він переконаний, що захопити Україну Росія буде не в стані: "Територію захопити не складно. Набагато складніше ї утримувати. І тут у росіян шансів немає".
P.S. Віримо, що всі наші танкісти залишаться живими та неушкодженими. Принагідно схилимо голови перед загиблими бійцями "Звіробою". 5 січня під час виконання завдання з охорони військового містечка не витримало серце молодшого сержанта Романа Корчевного. За кілька днів до цього під час саперних робіт загинув боєцьОлександр Лупаїн. Вічна пам'ять!
P.S.S. Усі, хто хоче допомогти нашим героям-танкістам можуть перерахувати кошти на картку ПриватБанку 4149 4377 3129 0555 (Федорак Захар Любомирович).
Джерело: Новий Погляд.
