Реформатор – це не професія. Це покликання, яке пов’язане з великою кількістю нестерпних для більшості людей трат.
Незважаючи на майже академічну істину, що швидкі реформи призводять до такого ж швидкого економічного росту, ні Гайдар, ні Бальцеровіч, ні Бендукідзе не є найпопулярнішими постатями свого часу. Можливо, саме це пояснює, чому ми досі не бачимо реформаторів такого масштабу в Україні.
Один з головних принципів Кахи Бендукідзе – людей потрібно лякати. Це конче необхідно для просування реформ. Треба розказувати народу, як усе погано, і як все стане ще гірше, якщо не відбудеться змін. І Кремль, між іншим, минулого року дуже сильно нам у цьому допоміг.
Відносно низькі темпи економічного росту України в 2013-2014 роках поставили державу на грань втрати не лише окремих територій, а й перед загрозою втрати суверенітету. І якщо Україна хоче залишитись незалежною, треба багато інвестувати в оборону. А для цього треба, щоб економіка продукувала достатню кількість грошей. Тут теорема проста. Національна українська ідея – це швидкий економічний ріст. Він є життєвою необхідністю для того, щоб Україна збереглась у військовому плані й збереглась як сильна нація.
Та стабілізація, яку ми зараз маємо, є, по-перше, крихкою, а по-друге (давайте дивитись правді у вічі) – не до кінця заслуженою. По суті, це результат того, що міжнародна спільнота прийшла нам на поміч, не поставивши взамін жорстких вимог. І Україна зараз – «на голці» міжнародної фінансової допомоги.
В чому основна проблема? В Україні, як би це парадоксально не звучало, надто багато держави. На мою думку, апарат занадто активно залучений у всі економічні процеси. Вирішити це питання можна лише одним способом – тотальною приватизацією держпідприємств; тоді це б призвело до деполітизації економіки країни. Держава має бути сконцентрована передусім на обороні, правоохоронних органах, судах. Якщо там все буде гаразд, проблеми в інших сферах, думаю, вирішаться через громадські ініціативи.
На мою думку, зараз Україною правлять кращі з гірших. Гірша частина еліти розчинилась у напрямку східного кордону, тож у нас залишились більш-менш пристойні люди. Але вони, по суті, є хорошими лише на фоні інших. Бендукідзе казав: "Революція не завершена, поки не відбулась цілковита заміна еліт".
Зараз ми уже розуміємо, куди рухатись і чого вимагати. У лютому 2014 року (і я думаю, багато хто зі мною погодиться) цього ще не було. Перший курс цього "нового університету" Україна пройшла, і, я вважаю, пройшла досить непогано.
В чому основна проблема поступових реформ? Біль від них є, а видимого результату – нема. Із "шоковою терапією" все по-іншому. І вона в Україні не лише може спрацювати, а й обов’язково спрацює. Тільки от питання – чи в цьому політичному циклі, чи в якомусь із наступних.
Якщо в тебе є чесна позиція – не потрібно боятись народного спротиву "шоковій терапії". Месидж має бути такий: "Затягуємо пояси, але не тільки ви, але і я також. Ми підвищуємо тарифи на газ, але боремось з корупцією на всіх рівнях влади чи скорочуємо якесь міністерство". І тоді українці, як і будь-який нормальний народ, відреагують на різкі реформи правильно.
Остап Яриш
