Відтерміновується прем'єра фільму Сеітаблаєва "Мирний-21" – це історія луганського прикордонного загону, бійців якого проросійські бойовики та російські спецслужби марно намагалися змусити зрадити свою країну. Фільм заснований на реальних подіях червня 2014 року. Та попри все, від початку року три українські картини вийшли у повноцінний прокат і знайшли свого глядача. Причому у двох з них знялися воїни ЗСУ.
"Снайпер. Білий ворон". Справжнє українське кіно про війну без ура-патріотизму
Повтометражний ігровий фільм, який у травні вийшов на широкий екран в країнах Балтії, потім в США, й лише в серпні – в Україні. Частину коштів від його закордонного показу передали на потреби української армії.
Прототип головного героя – шкільний вчитель Микола Воронін – став співсценаристом стрічки. У фільмі він випускник Києво-Могилянської академії, фізик-математик, який пропагує бережливе ставлення до всього живого. Разом з дружиною вони купують ділянку в селі, мріючи про відлюдне життя в гармонії з природою. Такий собі високоосвічений дауншифтер-пацифіст.
Та війна перевертає його життя з ніг на голову. На тлі російської агресії Микола приєднується до добровольчого батальйону й врешті стає висококласним снайпером.
Варто зазначити, що реальний Микола Воронін служив у батальйоні "Донбас", а згодом снайпером у складі ЗСУ. Він брав участь в обороні Донецького аеропорту. Й зараз також перебуває на фронті.
Знімалася картина у 2020 році. Й ще тоді зазначалося, що це особиста історія помсти за зруйноване війною життя та за смерть дорогої людини. Глядач побачив картину через два роки, коли російські ракети вже на всю нищили й нівечили українські міста й долі людей. Картина набула нових сенсів, а її сюжет сприймається ще гостріше.
Режисер картини Мар’ян Бушан у коментарях пресі зазначав, що це історія людини, яка змушена була взяти в руки зброю. Й тут ключове слово – змушена.
Сільського вчителя і снайпера з позивним Білий Ворон зіграв Павло Алдошин. Та зараз його не зустрінеш на знімальному майданчику – від початку повномасштабної війни актор служить в ЗСУ разом з виконавцем ролі комбрига Романом Семисалом та Олегом Шульгою, який у "Снайпері" грав військового із позивним "Дунай".
З метою економії бюджету знімали картину в Київській області. Картинки, що потребували військової техніки, – в міжнародному центрі Нацгвардії України. Всю атмосферу Донбасу 2014 року відтворювали в передмістях Києва. Глядач каже: авторам це вдалося.
"Фільм 12/10. На одному диханні", – пишуть ті, хто переглянув стрічку. Окремо глядачі відзначають, що це справжнє українське кіно, але без банального впадання в "ура-патріотизм". Якісний і надзвичайно емоційний екшн, який дуже добре передає ті почуття, якими зараз живе вся країна.
Врешті, найпоказовіша глядацька реакція-оцінка, яку ніколи не можна зрежисувати чи земітувати – це момент, коли після останнього кадру в залі ще кілька хвилин панує тиша й ніхто не встає з крісел. Так, це картина з цього ряду.
"Я працюю на цвинтарі". Чорна трагікомедія про життя
А це вже найсвіжіша прем'єра. Режисерський дебют Олексія Тараненка вийшов у прокат у вересні й вже отримав багато відгуків. Тобто байдужими цей фільм точно не залишає.
Суміш драми й комедії з елементами чорного гумору, знята за однойменною книгою письменника Павла Белянського. З початком російсько-української війни він з позивним "Паштет" служить у ЗСУ. Хто читав книгу, не хвилюйтеся, розбіжності є, вони суттєві, але її атмосфера збережена на екрані повністю.
Національна премія кінокритиків "Кіноколо" минулого року визнала картину "Найкращим фільмом", а виконавця головної ролі Віталія Салія – "Найкращим актором". До того стрічка отримала перемогу в номінації "Найкращий фільм" на кінофестивалях у Мюнхені та Варшаві.
Головний герой картини Сашко, архітектор за освітою, працює на цвинтарі. Його бізнес – надгробні памятники. По роботі йому доводиться багато спілкуватися з рідними померлих. Натомість він не виявляє до них співчуття чи емпатії. Та в його житті теж не все гладко. Не будемо спойлерити. Лише зазначимо, що загальне тло фільму дуже позитивне. Бо однозначно це фільм про життя, а не про смерть.
У картині багато гумору. Не вульгарного, яким нерідко грішать українські картини з метою охоплення широких мас глядачів. А яскравого, дотепного, влучного й "смачного". Хоча місцями й не дуже доброго. Ця картина – талановите поєднання цього самого чорного гумору з делікатною темою смерті й втрати, поруч з якою, здавалося б, жарти недоречні. Але в авторів фільму вийшло органічно сплести трагедію з комедією.
У картині багато обсценної лексики. Тут мат представлений у всьому своєму розмаїтті. Але в цьому кіно глядача він не засмучує, адже у загальному контексті він звучить доречно й смачно.
Неможливо не відзначити і яскравий акторський склад. Віталій Салій чудово впорався з роллю цинічно-іронічного Саші. Віктор Жданов, добре відомий широкому колу глядачів за роллю Кайдаша у серіалі "Спіймати Кайдаша", неперевершено грає директора цвинтаря Петровича. Сподобалася глядачеві й Анна Іванова в ролі Аліси, доньки головного героя.
За відгуками тих, кому вже пощастило побачити фільм, в картині чудове все: і сюжет, і діалоги героїв, і харизма акторів, які їх грають. Багато хто відзначає майстерну операторську роботу В'ячеслава Раковського.
Не можна не відзначити, що актори фільму Олексій Тритенко та Андрій Федінчик наразі служать у Збройних силах України. Актор Олександр Абаєв у складі Спецпідрозділу патрульної поліції Києва боронить Україну на північному напрямку.
Два члени команди, яка працювала над створенням картини, – шеф-електрик Леонід Пономаренко та освітлювач Віктор Кузьменко загинули на війні.
"Носоріг". Фільм жорсткий та жорстокий
Насправді "Носоріг" у широкий прокат вийшов трохи раніше – 17 лютого. Але ми вирішили долучити цей фільм, бо переважна більшість українців подивилася його значно пізніше. Ідею зняти кіно про кримінальний світ версії 90-х років режисер Олег Сенцов озвучував ще у 2013 році. Та з початком Євромайдану він опинився у вирі протестів, а згодом – і в російській в’язниці за звинуваченнями у створенні терористичного угрупування. Це змусило режисера забути про кіномайданчик на кілька років, але разом з тим зробило його прізвище відомим не лише в Україні, а й мало не всьому світі. Тому за "Носорогом" прискіпливо слідкували ще на стадії зйомок. І всіляко підтримували.
Фінансувалася картина щедро. Держкіно виділило 25 млн гривень, ще 270 тисяч євро надав європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва фонд Eurimages, адже це спільний проект України, Польщі й Німеччини. Крім того, німецький та польський кінофонди – ще 1 млн злотих та 150 тисяч євро відповідно.
У головного героя на прізвисько "Носоріг" є реальний прототип, хороший знайомий Сенцова. Одного разу, слухаючи одкровення чоловіка, який свого часу був тісно пов'язаний з кримінальним світом, і виникло бажання винести цю особисту історію на екран та переповісти її широкому загалу. Втім, Сенцов від початку наполягав, що фільм не варто розцінювати як тривіальну кримінальну драму, адже його контекст значно глибший. Мовляв, ми всі травмовані Радянським Союзом та лихими 90-ми, ознакою яких стала не лише свобода, а й вседозволеність і беззаконня. Історія головного героя, якого глядач бачить на екрані з маленького шебутного хлопчика й до дорослого жорстокого ката, лідера угрупування рекетирів – це такий збиральний образ всієї цієї епохи. І як неодноразово зауважував режисер, його метою було раз і назавжди відбити бажання ностальгувати за нею.
Фільм місцями жорсткий і жорстокий. Місцями настільки, що не всі глядачі можуть додивитися його до кінця. Натомість за задумом режисера, без цього не можна було б досягнути надважливої цілі – реалістичності й правдивості кінооповіді.
З цією ж метою виконавця головної ролі шукали не серед професійних акторів, а серед спортсменів, футбольних фанатів, чоловіків з бойовим досвідом та навіть колишніх в’язнів. Зіграв "Носорога " спортсмен Сергій Філімонов – колишній керівник київського осередку "Цивільного Корпусу Азов". У 2014 році він брав участь у визволенні Маріуполя, має бойові поранення, отримані в боях під Іловайськом.
Завершили знімати картину ще у грудні 2020 року, а от її вихід на широкий екран майже співпав з початком повномасштабної війни в Україні. Й перші ж відгуки засвідчили – тієї рекламованої авторами картини глибини контексту глядач не побачив. А лише кримінальний бойовик з калюжами крові, купою штампів, передбачуваними подіями й діалогами. Багато хто зауважував, що ця епоха не лише пішла в минуле, а вже мало кому цікава. Тим паче, що фільмів на цю тему вже наштамповано чимало. Й виправдати появу ще одного могло б хіба що щось дуже нестандартне: цікава ідея, визначна операторська робота чи неперевершена акторська гра. Але й ці очікування не справдилися. Крім того, глядач, здається, так і не второпав, на що пішов бюджет картини, адже на екрані він не відчувається ніяк.
Та все ж відзначимо, що саме "Носоріг" став першим українським ігровим фільмом, який викупила платформа Netflix.
У статі використані фото з facebook.com/iworkatthecemetery
