"Наразі росія знає, що все, що їй потрібно зробити, щоб перешкодити вступу країни до НАТО, – це вторгнутися і частково окупувати її. І це має змінитися", – підкреслює Люк Коффі у колонці в Politico.
Хоча очевидно, що новообраний президент США Дональд Трамп хоче припинити війну росії проти України, залишається незрозумілим, як він досягне цього у справедливий спосіб, котрий призведе до тривалого миру. Кращим підходом, звісно, було б надати Києву зброю і ресурси, необхідні для відновлення контролю над його міжнародно визнаними кордонами 1991 року. Але, як нагадує автор, через нерішучість Вашингтона США завжди надавали Україні допомогу, достатню для того, щоб вижити, але ніколи – для того, щоб перемогти.
"Це не вина України. Це колективна провина Америки та її європейських союзників", – наголошує Люк Коффі.
Але, на його думку, в міру того, як наростають спекуляції щодо того, як може виглядати врегулювання за участю Трампа, слід враховувати два моменти: Україна повинна відчувати, що будь-яке врегулювання, яке покладе край війні, є справедливим, і вона також повинна відчувати себе захищеною від майбутніх російських атак, зазначає автор.
Останній пункт, за словами експерта, є особливо важливим, оскільки історія свідчить, що якщо в бойових діях буде лише пауза, росія, найімовірніше, повернеться, щоб спробувати завершити розпочате.
Ось чому коментарі президента України Володимира Зеленського про припинення "гарячої фази" війни в обмін на членство в НАТО є такими важливими. І хоча дехто відкидає цю ідею, за словами Люка Коффі, якщо Україна готова її розглянути, то і Захід повинен.
Наразі існує багато припущень, що США можуть звернутися до Європи з проханням надати Україні післявоєнний контингент сил безпеки, сподіваючись уникнути прямого залучення в майбутні конфлікти. Але ті, хто вважає, що це вбереже США від будь-якої майбутньої війни в Європі, є наївними.
Ідея про те, що французькі, британські чи німецькі війська можуть зазнати нападу з боку росії без реакції НАТО, неймовірна, незалежно від того, чи діють ці війська в рамках місії союзників, чи ні. Такий сценарій призведе до одного з двох результатів: прямого військового втручання США або кінця довіри до НАТО і, як наслідок, до самого Альянсу.
Саме тому вступ України до НАТО може стати найкращою пропозицією для встановлення тривалого і ефективного миру у Східній Європі. Членство країни в Альянсі не лише слугувало б надійним стримуючим фактором проти майбутньої російської агресії, але й забезпечило б значущий розподіл тягаря між членами НАТО.
І що найважливіше, навіть якщо в результаті післявоєнного врегулювання частина території України залишиться під фактичним російським контролем, Люк Коффі переконаний: для Києва все одно існує відповідальний, реалістичний і розумний шлях до вступу в Альянс. Проте для цього НАТО і Україні необхідно зробити три ключові кроки:
Насамперед в рамках будь-якого мирного врегулювання українському уряду потрібно буде офіційно проголосити зобов'язання про "незастосування сили" для повернення окупованих територій і зосередитися на довгостроковій дипломатичній стратегії. Це не повинно бути проблемою, оскільки Зеленський вже пропонував таку можливість. Тим часом саме зобов'язання може бути змодельоване за зразком декларації Західної Німеччини 1954 року напередодні її членства в НАТО, в якій зазначалося, що вона "зобов'язується ніколи не вдаватися до сили для досягнення об'єднання Німеччини або зміни нинішніх кордонів Федеративної Республіки Німеччина, а також вирішувати будь-які суперечки мирними засобами".
Далі, вся міжнародно визнана територія України, включно з тимчасово окупованими росією регіонами, буде запрошена до НАТО, але лише ті райони, які не перебувають під російською окупацією, отримають гарантії безпеки за статтею 5. Стаття 6 Північноатлантичного договору 1949 року визначає зону відповідальності НАТО як "Північноатлантичний регіон на північ від тропіка Рака", і, як наслідок, такі території США, як Гуам і Гаваї, Фолклендські острови Великої Британії та острів Реюньйон у Франції не підпадають під дію статті 5. Отже, Україна буде не першим членом Альянсу, на частину території якого не поширюється положення про колективну оборону.
Нарешті, і це, на думку автора, найважливіше, Альянс повинен буде внести зміни до статті 6, щоб виключити регіони України, які перебувають під контролем росії. Цю поправку можна було б внести під час процесу підписання протоколу про приєднання, який проходить кожен член Альянсу перед тим, як прийняти нову країну і для цього також є прецеденти. Стаття 6 була змінена перед вступом Греції і Туреччини у 1951 році, а у 1963-му, після здобуття Алжиром незалежності, Північноатлантична рада визнала, що стаття 6 більше не застосовується до алжирських департаментів Франції.
Однак є ті, хто не погоджується з цим процесом і стверджує, що країнам заборонено вступати до НАТО доти, доки не будуть вирішені будь-які територіальні суперечки. Але це, за словами Люка Коффі, поширена помилка, яка ґрунтується на поганому розумінні Дослідження щодо розширення НАТО, яке було опубліковане Альянсом у 1995 році.
Більш уважний погляд на цей документ насправді показує, що територіальні суперечки не обов'язково заважають країні приєднатися до Альянсу, як зазначено в дослідженні: "Держави, які мають етнічні суперечки або зовнішні територіальні суперечки ... повинні врегулювати ці суперечки мирними засобами відповідно до принципів ОБСЄ. Вирішення таких суперечок буде чинником при визначенні того, чи запрошувати державу до вступу в Альянс".
Звісно, як наголошує експерт, в ідеалі потенційні члени мали б вирішити всі невирішені прикордонні суперечки до вступу в Альянс. Але політикам доводиться діяти у реальному світі, а не в тому, в якому вони хотіли б бути. У Дослідженні з питань розширення чітко зазначено, що вирішення таких суперечок буде "чинником", а не "причиною" при визначенні того, чи буде надано запрошення, і є прецеденти вступу до НАТО країн, які мають прикордонні суперечки. Наприклад, Естонія, яка приєдналася до альянсу 2004 року, досі не має юридично узгодженого кордону з росією, а Хорватія, яка приєдналася 2009-го, має невирішені прикордонні суперечки із Сербією.
З часу першого розширення НАТО у 1952 році політика відкритих дверей значно посилила трансатлантичну безпеку. Але зловмисні дії росії в Грузії, Україні та Молдові, і нездатність трансатлантичної спільноти дати їй відсіч фактично надали москві право вето на майбутнє членство в НАТО.
"Тимчасове внесення змін до статті 6 позбавить москву цього права вето, починаючи з України. Питання лише в тому, чи вистачить лідерам по обидва боки Атлантики креативності та політичної волі, щоб це здійснити", – завершує колонку Люк Коффі.
Джерело: Politico
