"Бути чи не бути". Президент України Зеленський якось сказав мені, що "все є у Шекспіра". На початку війни він процитував цю знамениту фразу з "Гамлета" у британському парламенті. Зараз це, безумовно, пропозиція. Це стосується, в різній мірі, його уряду та адміністрації Джо Байдена. Чи переможе і чи виживе Україна? І чи допоможе команда Байдена і чи запам'ятається вона?
І українці, і американці хочуть миру. Ніхто не може не хотіти миру більше, ніж українці. Протягом останніх двох тижнів українські лідери намагалися переконати американських журналістів та адміністрацію Байдена в тому, як це може статися, намагалися донести просту стратегічну істину: росія піде на мир лише тоді, коли путін повірить, що росія програє. Зараз вони представляють те, що вони називають планом перемоги, щоб спробувати потрапити в цю позицію.
Це реалізм. Використання слова "переговори" в будь-якому іншому значенні вводить в оману, оскільки самі росіяни неодноразово давали зрозуміти, що їхньою метою є приниження і знищення України як перший крок до світового порядку, в якому такі дії є нормальними. Існує думка, яку можна почути за межами України, про те, що можна просто обрати переговори в будь-який момент, не змінюючи відповідним чином силову позицію. Це не реалізм. Це видавання бажаного за дійсне.
Не можна просто піти на переговори з владою, яка відкрито прагне знищити твою націю і державу. Спочатку потрібно показати, що спроба знищити вас закінчиться невдачею. З деякою додатковою допомогою з боку США (посилення всієї дуже важливої попередньої допомоги, а також допомоги від інших союзників), на додаток до попередньої і, звісно, підтримки з боку європейських та інших союзників, Україна мала б хороші шанси зробити це.
Питання зараз полягає в тому, чи надійде ця допомога. Президент Зеленський перебуває у Сполучених Штатах, щоб відстоювати свою позицію. Адміністрація Байдена має шанс використати останні кілька місяців свого перебування при владі для рішучих дій, щоб покласти край цій війні.
Це її можливість залишити історичну спадщину у зовнішній політиці. Байден і його команда, безумовно, добре запам'ятаються союзникам своєю дипломатією і компетентністю та загалом відновленням відчуття нормальності й надійності. Це не дрібниці. Це дійсно величезне досягнення. Але Україна – це виклик, який кинула історія. І він ще не прийнятий.
Це була війна двох часових масштабів і двох реальностей. Похвально і вражаюче, що президент Байден відвідав Київ у воєнний час, а американські високопосадовці регулярно приїжджають до України. Проте ця війна відрізняється від воєн минулого тим, що було встановлено надто мало особистих стосунків. Занадто мало американців, які мають значущий досвід перебування в Україні під час цієї війни. Хоча українці ведуть найбільшу сухопутну війну в Європі з 1945 року, стримуючи російську армію, яку у Вашингтоні у 2022-му вважали непереможною, надто мало американців були фізично присутні, щоб спостерігати, як це робиться (і вчитися). У той час як росіяни бомбардували, катували і страчували українців у жахливих кількостях, американці занадто часто говорять про професійну репутацію й ображені почуття всередині округу Колумбія.
Хоча ми були на правильному боці цієї війни, ми почали з неправильних передумов, і це було пов'язано з помилками консенсусу. Адміністрація Байдена мала цілковиту рацію, коли повірила і поділилася власними розвідувальними даними про план росії щодо вторгнення в Україну. Це сміливе нововведення допомогло відновити довіру до Америки і створило основу для коаліції на допомогу Україні, коли почалося вторгнення. Однак цей конкретний прогноз, заснований на конкретних даних, був пов'язаний із загальним переконанням, заснованим на консенсусі російських експертів і неявних (і помилкових) припущеннях про російську силу і слабкість України, що коли росія вторгнеться, вона розгромить Україну за три дні.
Коли Сполучені Штати тоді озброїли Україну, це було зроблено для партизанського опору, який, як передбачалося, мав послідувати за швидкою російською перемогою і розпадом української держави. Але Україна, звісно, чинила опір як держава і як суспільство, і з великим ефектом, даючи американцям шанс, який ми досі, на третьому році війни, не використали.
Коли українці використали цю зброю (і свою власну), щоб зупинити початкове російське вторгнення в лютому і березні 2022 року, ми зіткнулися з аналітичною проблемою, яку досі не розв'язали по-справжньому. Оскільки наше беззаперечне припущення полягало в тому, що Україна програє, нам було важко, та й досі важко, уявити, що Україна може перемогти. І поки ми не дійдемо цієї думки, ми не зможемо досягти миру.
Україна мала план протистояння російському вторгненню та застосувала його в лютому і березні 2022 року. Цей план загалом спрацював. Українці виграли битви за Київ і Харків, змусивши росіян зосередитися на південному сході. У вересні 2022-го Україна здійснила несподіваний контрнаступ і повернула собі більшу частину Харківської області. Пізніше того ж року вона повернула значну територію на півдні, включно з Херсоном. Це був момент, коли Україна мала найбільші шанси на перемогу у війні. Якби Сполучені Штати на той час надали зброю, до постачання якої вони згодом приєдналися, Україна цілком могла б перемогти.
Ілон Маск також доклав руку до уповільнення українського наступу тієї осені, вирішивши відрізати українські підрозділи від Starlink. Він боявся, що українські атаки на російський флот у Чорному морі призведуть до кінця світу або чогось подібного. Зрештою, Україна здійснила ці військово-морські атаки і витіснила більшу частину російського флоту з Чорного моря. Це мало лише хороші стратегічні наслідки і дозволило українським фермерам відновити годування сотень мільйонів людей в Африці та Азії. Ця українська військово-морська перемога отримала занадто мало уваги у Сполучених Штатах, як я підозрюю, з поганих причин. Вона не була очікуваною для більшості наших експертів і була досягнута українцями за допомогою власних систем.
Безумовно, сухопутна війна коштувала жахливо дорого. З кінця 2022 року жодна зі сторін не змогла досягти значних успіхів, незважаючи на один український контрнаступ влітку 2023-го та кілька російських. Наразі росіяни повільно і ціною величезних втрат просуваються на Донбасі, тоді як українці здійснили несподіваний прорив на російську територію у Курській області.
путін може, принаймні деякий час, безкарно посилати своїх людей на смерть (хоча, оскільки все більше жителів міст змушені воювати, час починає спливати). росія має велику військову промисловість, яка здатна копіювати українські інновації, а потім виробляти зброю у великих масштабах (хоча санкції працюють і можуть бути посилені та застосовані). росія утримує територію в Україні, яка зараз ретельно замінована й укріплена. Україна не може перемогти, просто зіткнувшись з росією в окопах і день за днем приймаючи удари в містах. Вона повинна боротися розумно, як вона показала, що вміє це робити, і отримувати належну допомогу від своїх друзів, що наразі залишається відкритим питанням. І вона має бути здатною вражати російські аеродроми та інші об'єкти, з яких здійснюються щоденні удари по її власній території.
В оцінці цієї війни американцям заважає їхня власна початкова недооцінка України – оскільки на початку ми думали, що вона повинна негайно програти, нам досі важко переключитися на думку, що вона може і повинна перемогти. Певний час у нас, здається, існувала ідея, що більша держава, імперська держава або ядерна держава завжди виграє війни: насправді ж історичний досвід показує, що вони дуже часто програють. росія (в різних державних формаціях) програла Кримську війну, російсько-японську війну, свою частину Першої світової війни, польсько-більшовицьку війну, афганську війну, першу чеченську війну.
У тому, що вони називають своїм планом перемоги, українці сьогодні роблять дуже конкретний кейс, заснований на правильному прочитанні політики війни взагалі і путінського режиму зокрема: мир можливий тоді, коли та чи інша політична система прогинається, і тому ті, хто хоче миру, повинні вибрати сторону і допомогти цьому згинанню.
Трамп, зі свого боку, це розуміє. Він чітко дав зрозуміти, що на його боці росія, і в разі обрання використовуватиме американську владу для тиску на Київ, а не на москву, щоб змусити Україну капітулювати.
Окрім величезних страждань всередині України, які настануть після цього, це стане ударом по світовому порядку, а також по американській безпеці та процвітанню, від якого ми ще не скоро оговтаємось. Це продемонструє, що боротьба за демократію є безглуздою, оскільки ніхто вам не допоможе. Це покаже, що міжнародний правовий порядок нічого не означає, оскільки Сполучені Штати дозволяють порушувати кордони, захоплювати території і знищувати держави. Це заохотить китайську агресію в Тихоокеанському регіоні, яку досі Україна стримувала, демонструючи, що наступальні операції приносять витрати. Це зробить ядерну війну більш імовірною, оскільки уроки знищення України полягатимуть у тому, що лише ядерна зброя може стримати таку ядерну державу, як росія, а отже, призведе до ядерного розповсюдження.
Варто пам'ятати, що Сполучені Штати тиснули на Україну, щоб вона віддала свою ядерну зброю у 1994 році – разом з ракетами дальнього радіусу дії. Тоді Україна віддала свої ракети росії, яку вважала безпечним партнером. Тепер росія обстрілює Україну ракетами тих самих типів – цілком ймовірно, що саме тими ракетами. Українці зі зрозумілих причин вважають, що ці дії з їхнього боку породили моральне зобов'язання з боку США допомогти їм у цій війні, не в останню чергу тому, що саме так було сказано в Будапештських меморандумах того часу. Глибшою проблемою, однак, є ядерне розповсюдження. У той час було розумно вважати, що Сполучені Штати діють, щоб уповільнити його. Це виявилося помилкою. Та сама зацікавленість у сповільненні ядерного розповсюдження зараз виступає проти надання Україні зброї, необхідної їй для перемоги над ядерним агресором.
Визнавати помилки – не найсильніша риса американців, так само як і вміння слухати інших під час стресу. росіяни розуміють наші слабкості, можливо, краще, ніж ми самі, і їхні успіхи в цій війні майже повністю є результатом їхніх послідовних перемог у психологічній війні (знову ж таки, те, що американцям буде важко усвідомити, не кажучи вже про те, щоб визнати). Для росіян національна та індивідуальна психологія є легкою здобиччю. Одне з вразливих місць американців – потреба завжди бути в центрі уваги. І тому щоразу, коли Україна просить щось у США, як, наприклад, зараз у плані перемоги, путін змінює тему на невизначені загрози, які можуть стосуватися нас, щоб ми відчули особисту тривогу. Тоді ми граємо Гамлета в поганому сенсі, перетворюючи нагальний стратегічний момент на монолог.
Якщо американські лідери вважають, що вони керують ескалацією, то росіяни знають, що вони керують (нашим) занепокоєнням. Це те, що вони роблять, і вони роблять це добре. Вони роблять це з палкою рішучістю, бо вірять у це і знають, що це їхній єдиний шанс на перемогу.
Американці також багато чого роблять добре, і американська матеріальна допомога була незамінною, як українці визнають на кожному кроці. Останній додатковий пакет підтримки України був ухвалений Конгресом після вражаючої політичної роботи Білого дому. Рада національної безпеки виконала неймовірну роботу, координуючи поставки зброї, без особливого визнання складності цього завдання. Американська зброя переважно працює на полі бою краще, ніж очікувалося.
Але росія досягла успіху в тому, що рішення про постачання цих озброєнь приймаються набагато повільніше, ніж вони мали б прийматися. Оперативна швидкість не може компенсувати стратегічну повільність. З українським планом перемоги ми або знову побачимо цю схему – український запит, російська загроза, американське зволікання – або ми розірвемо це коло і змінимо хід війни, давши українцям шанс. Осінь 2024 року – це останній шанс адміністрації Байдена досягти стратегічного темпу.
У цій війні путін не лише керує нашим занепокоєнням, він створив абсолютно нові правила війни, які багато хто з нас зараз сприймає як належне, хоча вони не мають прецедентів і є абсурдними. Чомусь здається, що правильною журналістською практикою є називати українську зброю зброєю НАТО або американською, хоча, коли зброю американського чи європейського походження використовують інші країни, ми не застосовуємо цей термін. Ми також не називаємо зброю, що використовується росією, але вироблена в Північній Кореї та Ірані, північнокорейською чи іранською. Чомусь здається нормальним, що війна має вестися лише на українській території (чи не так?), хоча це суперечить будь-якій стратегічній логіці, будь-якому елементарному почуттю справедливості та міжнародному праву війни, що стосується самооборони.
Як тільки росії вдається перетворити ці дивні настанови на нормальні американські риторичні та ментальні звички, американці починають захищатися від них, навіть якщо вони були створені ззовні, покликані завдати нам шкоди і не мають жодного сенсу. Коли ми використовуємо їх в усній і письмовій мові, ми сповільнюємо себе.
Звісно, не можна сказати, що російська військова магія працює повністю. Ядерний шантаж діє на все менше і менше людей. З часом росія повільно втрачає свою репутацію, принаймні серед тих, хто знає історію або стежить за нею, як непереможної військової сили. Зрештою, ми майже завжди давали українцям те, що вони хотіли, але після затримок, які утримували росію у війні.
Часу не залишилося, принаймні для цієї адміністрації. Мета росії – змусити команду Байдена рухатися повільно, щоб росіяни могли продовжувати воювати, поки Трамп не прийде і не врятує їх. Наступні кілька місяців покажуть, чи спрацював цей план.
"Бути чи не бути". Для адміністрації Байдена йдеться про спадщину, про те, щоб про них пам'ятали як про тих, хто змінив світ на краще. Для України це буквально питання виживання, виживання у світі.
