11 вересня 2001 року, на другому тижні після того, як я став професором Єльського університету, я вже знав, про що буде наступне заняття: про історію провокації. Терористи спрямували два пасажирські літаки у вежі-близнюки, а третій – у Пентагон; героїчні пасажири й члени екіпажу четвертого літака пожертвували собою, щоб запобігти ще одному удару по столиці країни.
Коли відбувається масштабний теракт, треба думати навіть тоді, коли страждаєш. Ваші страждання, хоч і бажані для тих, хто їх спричинив, не є кінцевою метою терористів. Вони намагаються загнати вас у певний психологічний стан, щоб ви потім завдали собі ще більшої шкоди. Історія сповнена актів терору.
Справжнє питання, сказав я студентам, – що ви робитимете далі.
Ви не можете запобігти кожній жахливій події. Але ваша свобода починається з вашої реакції.
На жаль, американці при владі відреагували так, як того й хотіли терористи; ба більше, ми перевершили їхні очікування, зробивши світ значно гіршим і для себе, і для всіх інших.
Американці дозволили терористам визначити правила гри: їхнє насильство і наше насильство. Ми мали можливість глибше осмислити 11 вересня й відреагувати так, щоб створити безпечніший світ для багатьох наступних поколінь. Але ми не скористалися цією можливістю.
Основною політичною відповіддю Америки на 11 вересня мало стати звільнення від залежності від викопного палива. Без нашої залежності від нафти ми взагалі ніколи не були б настільки втягнуті у справи Близького Сходу. Більшість терористів 11 вересня були саудівцями – громадянами нафтового королівства, яке ми допомагали будувати, нашого "союзника". Правильною реакцією у вересні 2001 року, як я тоді писав одному знайомому в Білому домі, мало бути фінансування термоядерного синтезу та інших джерел чистої енергії. Якби ми це зробили, то могли б стримати глобальне потепління, запобігти новим війнам на Близькому Сході і, зрештою, не допустити виникнення вуглеводневої олігархії володимира путіна та його вторгнень в Україну.
Сьогодні ми стикаємося з реальністю підвищення рівня океанів, масштабних пожеж і конфліктів за ресурси. Нам було дано шанс зупинити все це.
Але ми ним не скористалися. Джордж Буш-молодший став президентом Сполучених Штатів, хоча, найімовірніше, програв вибори Альберту Гору після того, як Верховний суд припинив підрахунок бюлетенів у Флориді. Гор був захисником довкілля і глибоко переймався глобальним потеплінням. Якби 11 вересня сталося за президентства Гора, він активізував би пошук безпечних джерел енергії. Гор також був досвідченішою й компетентнішою людиною за Буша, який походив із політичної родини, пов’язаної з нафтовим бізнесом, і сам до того не зробив нічого особливо визначного. Якби президентом був Гор, 11 вересня цілком могло б і не статися. Але воно сталося за каденції недосвідченого нафтовика. Білий дім Буша ніколи не збирався пов’язувати теракт із його корінними причинами.
Ми не зробили того, що мали зробити. Натомість американці при владі вчинили саме так, як хотіли терористи. Вони напали на нас, сказав президент Буш, тому що "ненавидять свободу". А його реакцією у внутрішній політиці стало використання інструментів нашої ж держави для обмеження нашої власної свободи.
Показовим прикладом було створення Міністерства внутрішньої безпеки. Воно об’єднало під єдиним керівництвом строкатий набір відомств, перетворивши всю їхню роботу, наприклад, управління кордонами, на питання "безпеки". Так, багаж терористів слід було перевіряти ретельніше. Так, міжнародний тероризм, який того дня вбив близько 3 000 людей, був загрозою, до якої треба було ставитися серйозно. Але були й інші речі, які робили нас менш захищеними: для порівняння, того року близько 17 000 американців загинули від короткоствольної вогнепальної зброї, близько 19 000 померли від передозування наркотиками, а приблизно 21 000 – через відсутність доступу до медичної допомоги. Коли поняття "безпека" прив’язали лише до одного виду загрози, усі інші проблеми лише загострилися.
Та безпека – лише один з аспектів управління кордонами. Кордони – це також місця, де ми торгуємо й стаємо заможнішими, зустрічаємо друзів і будуємо стосунки. Визначення кордону виключно як питання безпеки підготувало ґрунт для тієї внутрішньої політики, яку ми маємо тепер: наші лідери кажуть нам, що ми будемо в безпеці, коли поділимо людей, які живуть в Америці, на "легальних" і "нелегальних", на "нас" і "їх" і будуватимемо для "них" дедалі більше концентраційних таборів.
Саме поняття Homeland – "батьківщина", що перегукується з нацистським захопленням Heimat, – було не менш небезпечним. Тоді це була незвична назва для урядового відомства, яка не дуже відповідала ані американській англійській, ані американським інституційним традиціям. Але відтоді слово "homeland" нормалізувалося – у своєму, по суті, фашистському значенні. За нинішньої адміністрації нас привчають думати про вразливу "батьківщину", якій загрожують деякі з людей, що на ній живуть.
Нинішній міністр оборони Піт Гегсет перетворює збройні сили на арену культурних війн – "нас" проти "них", чоловіків проти жінок, білих проти чорношкірих – і водночас повідомляє нам, що майбутнім завданням військ буде "оборона батьківщини". Сенс у тому, що збройні сили мають стати не більш ніж особистою міліцією правителя, яку використовуватимуть для придушення опору Дональду Трампу. Він ще не дійшов до цього, але очевидно, що саме про це він думає.
Звісно, щоб довести нас до ситуації, в якій такі постаті, як Трамп і Гегсет, опинилися при владі, знадобилося більше, ніж перетворення всього на питання безпеки й фашистське захоплення "батьківщиною". Однією з головних причин їхнього піднесення стала друга війна в Іраку – наше вторгнення в цю країну 2003 року, яке ми самі обрали як зовнішньополітичну відповідь на 11 вересня.
І ця війна, яку ми обрали самі, знову ж таки була саме тим, чого хотіли б терористи. Це була найгірша можлива відповідь на їхню провокацію. Вона травмувала нас і зробила вразливими для таких політиків, як Гегсет, Трамп і Джей Ді Венс, які використали травму війни, щоб прийти до влади – лише для того, щоб принести нам нові війни й зробити ще вразливішими до тероризму. Водночас ця війна закріпила нас у політичній економіці, головними складовими якої стали військові витрати й борг. На початку 2000-х ми ще мали добрий шанс упоратися з проблемами майнової нерівності, браку соціальної мобільності та незахищеності сімей, які впродовж наступних двох десятиліть лише загострювалися. Натомість ми вирішили лити в пісок не лише кров, переважно чужу, а й багатство. Хоча 2004 року Буш програвав війну в Іраку, йому вдалося перетворити її на аргумент на користь другого президентського терміну, тож перше десятиліття XXI століття стало часом смерті американської мрії.
Американці вірили, бо їм сказали вірити, що Ірак якимось чином пов’язаний з 11 вересня, і тому як народ зробили єдине, чого ніколи не слід робити: пішли за психологічним сценарієм, написаним самими терористами. Але ситуація, на жаль, була ще гіршою. 2002 року наші обрані посадовці стали співавторами цього психологічного сценарію. Адміністрація Буша свідомо вигадала зв’язки між Іраком і переважно саудівськими терористами, які атакували нас 11 вересня. Масштаб цієї брехні сам по собі був проблемою, бо змусив американців не довіряти своєму уряду й уможливив піднесення Трампа та подібних до нього. Але це мало наслідки й для всього світу. Ці вигадані приводи стали обґрунтуванням дії, яка порушила найосновніший принцип міжнародного права – заборону неспровокованих агресивних воєн.
Війна в Іраку, а особливо брехня довкола неї, різко зменшила шанси на появу чогось подібного до світового правового порядку, в якому демократії могли б процвітати разом.
На початку XXI століття здавалося, що відкривається епоха демократії. Якщо відрахувати приблизно дванадцять років назад від 11 вересня, ми побачимо революції 1989 року, кінець комунізму у Східній Європі, возз’єднання Німеччини 1990 року й розпад Радянського Союзу 1991-го. Ці революції не лише збільшили кількість демократій у світі; вони принесли нові ідеї про свободу, пов’язані з правдою й солідарністю. Під час підготовки вторгнення в Ірак американці використовували аргументи про демократію: мовляв, якщо визволення було можливим у Східній Європі, то воно можливе й на Близькому Сході. Але ситуація, звісно, була зовсім іншою: одна річ – протистояти диктатурі силами громадянського суспільства, як у Східній Європі, і зовсім інша – коли диктатуру повалюють шляхом іноземного вторгнення, як в Іраку. До того ж східноєвропейці мали уявлення про те, що буде далі; американці в Іраку – ні, вони уявляли, що досить просто знищити один режим, аби на його місці виник інший.
Але багато найцікавіших східноєвропейських дисидентів, наприклад, Вацлав Гавел у Чехословаччині, мали одну вразливість: вони довіряли американцям. Тож їх втягнули в пропагандистську кампанію великих брехень, які, якби вони не були настільки проамериканськими, могли б упізнати з власного досвіду. Наслідком, на жаль, стала втрата східноєвропейцями довіри до власних ідей визволення.
Якщо ж відрахувати приблизно дванадцять років уперед від 11 вересня, ми побачимо перше російське вторгнення в Україну. Справді, американське вторгнення в Ірак 2003 року й перше російське вторгнення в Україну 2014-го тепер ближчі одне до одного в часі – одинадцять років, ніж перше російське вторгнення в Україну до сьогодення – дванадцять років. росія вторглася в Україну 2014 року з внутрішніх причин: корумпований вуглеводневий режим не міг забезпечити порядок і добробут, тож натомість запропонував зовнішню війну, покликану об’єднати росіян навколо бачення минулої й майбутньої слави. Було б неправильно казати, що американське вторгнення в Ірак спричинило російське вторгнення в Україну. Самі росіяни мають нести відповідальність за власні злочини. Але американська війна, безумовно, полегшила життя путіну.
У 2013-му й на початку 2014 року я попереджав, що росія може вторгнутися в Україну й захопити Крим, що, власне, й сталося. Однією з причин мого занепокоєння була сюрреалістична пропаганда в російських медіа. Хоча вона була значно дикішою за американську пропаганду 2002-го й початку 2003 року, між ними було дещо спільне: вона не мала сенсу і сама собі суперечила. Американці казали, що хочуть боротися з тероризмом, поваливши іракський режим, який, хоч і був жахливим, придушував ісламізм, що стояв за 11 вересня. Вони стверджували, що армія може принести демократію, просто поваливши режим. І вже тоді було зрозуміло, що це не просто помилка: в агресивному безглузді відчувалася збочена насолода. росіяни все це довели до абсурду: українці одночасно були всі геями, всі нацистами і всі євреями. москва заявляла, що їхньої держави не існує, але водночас що вона пригнічує росіян. Будучи сама авторитарним режимом, росія стверджувала, що принесе демократію Україні, яка насправді вже була демократією. І так далі.
У москві путін дійшов висновку, що великі держави роблять саме це: вторгаються в інші країни, прикриваючись кричущою брехнею. А те, що Сполучені Штати справді так вчинили, ускладнило і точний опис дій росії, і відповідь на них.
В Україні, куди я приїхав невдовзі після початку війни, щоб провести велику міжнародну конференцію, було неважко зрозуміти, що відбувається: одна країна вторглася в іншу. Невдовзі після початку вторгнення я брав участь у публічній дискусії в Празі. Емоції були сильними; у натовпі стояли люди у футболках з російськими фашистськими гаслами. Один із них узяв мікрофон і запитав: чому росія має дотримуватися якихось правил, якщо американці не дотримувалися їх в Іраку 2003 року? Я відповів, що правила є правилами і що американське вторгнення також було незаконним; одне порушення не виправдовує іншого.
Запитання цього молодого чоловіка було показовим для російського підходу: немає правди, немає правильного й неправильного, немає правил. Цей підхід виник у росії і випливав із внутрішньої логіки олігархічного режиму. Але ми полегшили використання таких аргументів. У 2014 році американська реакція на російське вторгнення в Україну була млявою. Президент Барак Обама успадкував війни в Іраку й Афганістані. Європа здавалася чимось, що лише відволікає увагу.
Наприкінці 2021-го й на початку 2022 року, коли росія готувала друге вторгнення в Україну, тінь Іраку все ще нависала над ситуацією. Два десятиліття до того американці використали свої спецслужби, щоб брехати про причини власного вторгнення в Ірак. Тепер вони використали свої спецслужби, щоб оприлюднити правду про російські плани вторгнення в Україну. Загалом їм не вірили, хоча факти явно були на їхньому боці. І, звісно, вони мали рацію: 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Безперечно, така недовіра мала й психологічні причини: важко повірити в щось настільки жахливе, особливо якщо це вимагатиме відповідальних рішень від тих, хто при владі. Але у 2022 році було легше сумніватися в американській правді через американську брехню 2002 року. Оскільки ми доклали стільки зусиль, щоб ввести людей в оману щодо Іраку, їм було легше сумніватися в нас, коли йшлося про Україну. Унаслідок цього всі виявилися гірше підготовленими, ніж могли б бути, коли почалася велика війна – як її називають українці.
Ми відзначаємо чверть століття від 11 вересня. Напередодні я був у Нью-Йорку, а рано-вранці повернувся до Нью-Гейвена; коли дізнався, що сталося, знову пішов на вокзал і спробував повернутися до міста, але станцію вже закрили. Я зайшов у піцерію й думав, що сказати студентам на наступному занятті. Я мав викладати їм історію Східної Європи – це була моя робота. Я не хотів скасовувати заняття; хотів якось відреагувати на те, що щойно сталося. І тому розповів їм про те, як працює провокація.
У російській та східноєвропейській історії це одна з ключових тем; тоді я писав книжку про деякі з таких операцій. російські імперські спецслужби, а згодом радянські спецслужби, довели це мистецтво до досконалості: не діяти напряму, а спровокувати іншу сторону, змусити її зробити те, чого ви хочете, так, щоб вона вважала, ніби діє з власних причин. Вдарити, але так, щоб сам удар супроводжувався маніпуляцією; підштовхнути супротивника туди, куди вам потрібно, і змусити його нашкодити самому собі. Саме так значною мірою й досі працюють російські спецслужби. Вони підтримували Трампа на всіх виборах, тому що через нього американці могли якнайбільше нашкодити й послабити самих себе.
Тероризм, казав я в аудиторії у вересні 2001 року, двадцять п’ять років тому, також може працювати як провокація. Провокатором не обов’язково має бути держава; ним можуть бути й терористи, які діють проти держави, намагаючись змусити її вчинити щось, що нашкодить її власним громадянам. Слабша сторона може вдарити по вразливих місцях сильнішої. Вона може спонукати сильнішого діяти всупереч власним інтересам.
Наша неспроможність це побачити, звісно, і є історією цих двадцяти п’яти років. Нас спровокували, і ми зробили те, чого хотіли терористи. Так разом із ними ми створили світ, у якому тероризм став настільки звичним, що ми вже майже не знаємо, коли доречно вживати саме це слово; воно перетворилося на пропагандистське кліше, яким державні терористи на кшталт путіна й Трампа позначають своїх ворогів. І вони самі, звісно, є державними терористами. Феномен Трампа неможливо уявити без 11 вересня та вторгнення в Ірак. Йому також допомогла російська підтримка в соціальних мережах. Потім сам Трамп нормалізував тероризм, намагаючись утриматися при владі за допомогою сили в січні 2021 року.
Війна путіна в Україні – очевидно злочинна агресивна війна; зґвалтування жінок і викрадення дітей є очевидними воєнними злочинами, як і масові страти активістів на окупованих територіях. Усе це можна вважати тероризмом, хоча до цих дій застосовні й інші визначення. Але найбільш очевидним проявом терору є щоденні запуски дронів і ракет по цивільному населенню України.
Я пишу це під землею, у Харкові, в Україні, і цієї ночі сирени повітряної тривоги лунають уже втретє. Далекі від нас росіяни запускають смертоносні боєприпаси по українських містах, порушуючи всі закони й норми ведення війни та елементарні норми людяності.
Українці зіб’ють більшість дронів, але ракети просто падають, вибухають і вбивають – тепер Україна має дуже мало засобів протиракетної оборони. Це тому, що американці вирішили не надавати їм ракети для систем Patriot. Частково це солідарність терористів: Трамп симпатизує путіну, його посланці щойно були в москві й хвалили "цілі" путіна. Частково це побічний наслідок нашої власної останньої війни: роковини 11 вересня у Сполучених Штатах припадають на час ще однієї незаконної й безглуздої війни на Близькому Сході –цього разу приреченої, свідомо обраної Трампом війни проти Ірану.
Ця війна, як і війна 2003 року, не мала сенсу від самого початку й уже спричинила багато таких самих наслідків – тільки за лічені тижні, а не роки. Вона також означає, що Сполучені Штати безглуздо, а іноді й убивчо, застосували на Близькому Сході боєприпаси, які могли б рятувати життя в Україні.
Війна Трампа проти Ірану полегшує путіну війну проти України. Терористи при владі – і вони тримаються разом.
То чому Сполучені Штати досі воюють проти Ірану? Війну програно, і вона дуже непопулярна. Чому Трамп, знаючи все це, продовжує її, коли до проміжних виборів у США лишилося лише кілька тижнів? Він постійно вголос непокоїться, що його влада буде обмежена, якщо його партія програє.
То як ця війна взагалі може йому допомогти?
Одна з можливостей полягає в тому, що він сподівається на "друге 11 вересня": якщо він продовжуватиме запускати ракети по Ірану, іранський режим зробить йому послугу, вдавшись до смертоносного насильства на території Сполучених Штатів. Тоді він зможе спробувати призупинити вибори, або розгорнути ще більше американських військ у ще більшій кількості американських міст, або залишитися при владі на невизначений час. Багато американських відомств, які мали б запобігати терористичним атакам, тепер очолюють люди без відповідного досвіду, які не просто некомпетентні, а дещо гірше. Ось як можна фактично хотіти перемоги терористів: розпочати ще одну велику війну на Близькому Сході, послабити власну оборону й сподіватися на найгірше. Іран може вдатися до такого; або, прикриваючись війною, Трамп може заявити, що Іран це зробив. Його угорський друг Віктор Орбан застосував саме такий прийом на останніх виборах в Угорщині.
Після всіх провокацій, брехні й терору, що сталися після 11 вересня, було б нерозумно не бути психологічно готовими до таких обставин.
І відповідь тоді, як і тепер, та сама: ви не можете запобігти кожній жахливій події. Але можете обрати, як на неї реагувати. Ваша свобода починається з вашої реакції.
Незалежно від того, чи готуємося ми до якоїсь нової терористичної атаки, чи просто осмислюємо останні двадцять п’ять років, урок один і той самий: не робіть того, чого від вас хоче терорист. Подумайте, що саме терорист хоче, щоб ви зробили, і зробіть щось інше.
Зараз я під землею, у справжньому підвалі, поки в повітрі летять справжні снаряди; але в ширшому історичному сенсі я перебуваю в пастці, яку ми самі для себе створили й у яку самі вирішили зайти за останні двадцять п’ять років. Надто багато хто з нас, особливо серед людей при владі, поводився так, ніби хотів перемоги терористів, а дехто й сам став терористом.
Звідси, де я сиджу, притулившись спиною до стіни, очевидний і чутний терор – російський. І все ж у ці темні передранкові години я усміхаюся. Я згадую українців, яких зустрічав останніми днями й ночами тут, у Харкові: родини, які приходять із собаками до підземного бару послухати лекцію; операторку дрона, яка сором’язливо читає власні вірші; колишніх бізнесменів, які в бункерах пояснюють свої принципи командування. Я думаю про людей, які не роблять того, чого хочуть терористи, у справді тяжких обставинах, коли терор приходить майже щодня; про людей, які не здаються і не пливуть за течією, а самостійно думають про майбутнє.
Саме це, на мою думку, ми, американці, маємо зробити сьогодні, у ці страшні роковини. Режим Трампа говоритиме нам, що урок 11 вересня полягає в тому, щоб слухатися влади, дозволяти тероризму диктувати саморуйнівну політику, а потім ототожнювати патріотизм із саморуйнуванням. Натомість ми маємо засвоїти урок із минулого, з історії тероризму загалом, з досвіду тих жахливих днів, але також із наших власних невдач за останню чверть століття.
Не дозволяйте терористам, які тримають у руках державну владу, казати вам, як реагувати на тероризм.
Не піддавайтеся на провокацію, не приймайте спосіб мислення терориста – зовнішнього чи внутрішнього; думайте самостійно. І думайте про майбутнє: не як реакцію на якесь зрежисоване жахіття – їхнє, наше чи будь-чиє; не в солодкавій ностальгії, у якій ми завжди мали рацію, бо помилятися могли тільки інші; а з надією, що наступну чверть століття ми зможемо зробити кращою за попередню.
Роковини – це рідкісна нагода для роздумів. Американці при владі намагатимуться використати цю річницю, щоб переконати нас, ніби все сталося саме так, як мало статися, і що нам слід схилити голови, замість того, щоб ними думати.
Двадцять п’ять років тому ми пішли за нав’язаним сценарієм. Не повинні робити цього знову. Осмислюючи останню чверть століття, ми можемо обрати інший спосіб мислення.
І те, чого ми не зробили тоді, можемо зробити зараз. Ми можемо вважати свою безпеку частиною свободи – так само як освіту, здоров’я і здатність реалізувати найкраще в собі. Ми можемо відмовитися від джерел енергії, які вбивають, на користь джерел, що дають життя. Ми можемо любити свою країну, але визнавати, що наша єдина батьківщина – спільна для всіх: сама Земля.
