95-та аеромобільна бригада, 16 чоловіків-резервістів (згодом – ще 14) віком 30-40 років були призвані 11 березня на 90 днів.
"Як їх тренували? Поганяли місяць на полігоні та й воювати", – розповідає дружина. Невдовзі буде місяць, як живуть в окопах. Воювали на телевежі в Слов'янську, тепер в Красному Лимані, словом – на передовій. Хто вони? Ще вчора - цивільні люди, які за 40 років життя змогли побудувати сім'ю, знайти роботу, отримати повагу в суспільстві. Звичайні українці зі своїми радостями і проблемами.
"Їх ніхто не перевіряв. Чоловікові плита кам'яна впала на ногу – 35 переломів було. Середній палець неправильно зрісся, стирчить 2 см над ногою, в берцах ходити не може. Навряд чи це когось цікавить, що він в кросівках воює".
Здавалося б заслужили крихту вдячності люди, які, незважаючи на все, боронять українську землю. Проте зі слів жінки справедливого мало.
"Його дуже зачепило, коли вони приїжджали до штабу, а один з їхніх командирів назвав їх "мауглі". Вони не мають можливості прийняти душ, вмитися, живуть в землі, одяг невипраний, елементарно себе не має змоги привести в порядок і так 24 дні, одне й теж. "Счастливой охоты, маугли", – каже командир. До своїх підлеглих хіба так можна? До дорослих чоловіків, в яких по троє дітей, які в цивільному житті поважні люди... Може це і вдалий жарт, але далеко не за таких обставин", - нарікає дружина.
Поза тим на фронті є місце і дружбі.
"Співпрацюють, дружать з Нацгвардією, спецназом, фотографувалися. Хлопці дружелюбні. Були проблеми з сухпайками – Нацгвардія їх підгодовувала. Коли хлопці загинули в гелікоптері, він мало не плакав. Казав, що вони біля нас були, тушонкою пригощали, коли вода скінчилася – давали свою воду... Всі хлопці молоді були, плечисті, як команда спортсменів, гарні... Аж душа болить... Після цього наказ був – вмить розстріляли блокпост терористів".
Бійці 95-ї аеромобільної бригади офіційно не знаходяться ні на території Слов'янська, ні на території Красного Лиману.
"Вони ж там без бронежилетів були спочатку. Я навіть через це дзвонила у Міністерство оборони, на що мені сказав черговий, що хлопців там немає, що вони приписані в Широкому Лані. Між ними вже давно поширюється ця інформація. Обіцяли ж виплату в розмірі 20 тисяч. Це ж мусить якось фіксуватися. Де вони і куди направляються, старших по званню з ними немає, штаб за 5 км. Там вже цивілізація, там палатки, там кухня польова... Воно, на перший погляд, не сильно різниться, але насправді дуже", - розповідає дружина.
Каже, що згодом їм доставили 16 бронежилетів, тільки потім вони зрозуміли, що вони їм нічим не допоможуть.
На питання чому, чоловік відповів дружині, що бронежилети не здатні зупинити кулю.
"Надходять бронежилети з Житомира, але вони неякісні, пластинку можна руками зігнути. Бійці пробували стріляти з автомата – всі пробиваються, вони далеко не куленепробивні. Тому він собі виміняв за блок сигарет (він не курить, але там видають) бронежилет в хлопця з Нацгвардії, він старенький, але, принаймні, надійний", - каже жінка.
Дружина розповідає, що не зважаючи на проблеми, патріотичний дух у хлопців незламний.
"Скучили, додому хочуть. Давали відпустку і якби він наполіг - може і зміг би й собі взяти на чотири-п’ять днів, але відмовився. Каже, якщо поїде додому, не захоче повертатися. Хоче якомога скоріше приїхати так, щоб вже назовсім".
Там на Сході чоловік не раз дивився смерті в очі.
"Як їх перекинули на телевежу, відразу обстріляли. Кулі влучили у його друга. Більше 15 поранених. На той час вони були без бронежилетів. Важко переносити смерті, поранення, на початку особливо. Але ж до всього людина звикає... Одному снаряд попав в окоп, розірвало на шматки хлопця. Вони все це бачать, люди не воєнні, не підготовлені, але скільки з ним не говорю - він ніколи не нарікає, що він хоче додому. Завжди каже: як не ми, то хто, Іруся?", - згадує дружина.
Ірина каже, що українські військові хоч і мають зброю, але першими вогонь відкривати заборонено. "Багато взагалі заборон. Відстрелюються холостими набоями аби хоча б налякати сепаратистів", - додає Ірина.
Місцеве населення спочатку до наших військових ставилося відверто вороже. Зараз люди до військових ставляться трохи краще. Чоловік розповідає, що місцеві розуміють, хто такі терористи і не поспішають їм допомагати.
З їжі у хлопців – сухпайки. Вже місяць ними харчуються.
"Не можу сказати, що їм не дають їсти - дають, їди вистачає, ну але мусите розуміти що таке бути на сухпайку місяць, хочеться гарячого просто. Хлопці назбирали кропиви,в час, коли було доволі спокійно і варили собі у відрі борщ. То люди їм приносили картоплю", - розповідає дружина.
З терористами теж важко жити, хто їх і підтримував, то зараз задає собі питання: а нащо? а що далі? далі - в нікуди. Люди розуміють, що треба продовжувати жити, казав, що не погано ставляться".
Та у всій цій ситуації головне навіть на це. Ніхто не може зараз відповісти, коли всі мобілізовані зможуть повернутись додому, коли закінчиться війна на Сході, коли буде мир. Є надія, що з новим президентом українське військо зможе якомога швидше виконати свою місію. А поки дружина, переповідаючи повідомлення від чоловіка, лише тяжко видихає і повторює : "аби живий".
Анастасія Загороднєва
