Лідер неформального і дещо організованого угрупування публічно назвав львівських студентів сопляками. Він просто заздрить. Він, досвідчений та начитаний, раптом усвідомив, що національні зрушення можуть проходити по-доброму. Тобто без нього/них. Бодібілдери, накачані стероїдами, раптом усвідомили свою зайвість, свою непотрібність. Вони думали, що революції – це їхній зоряний час, час пшикання сльозогінним газом, безкарних стусанів беркутівцям, ламання шлагбаумів, добірної лайки, спортивних штанів і чорних масок.
Юрій Михальчишин. Фото: Андрій Поліковський / iPress.ua
Вони раптом виявилися безпорадними перед молоденькими, необкатаними інтелігентами. Сопляки, безумовно, слабші фізично. На них варто лише дмухнути. І в цьому їхня перевага.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Студенти не мають виходити під партійними прапорами, бо ви знаєте, чим може це закінчитися, - Андрій Ткачук
Я мав задоволення спілкуватися з кількома сопляками – співорганізаторами львівського ЄвроМайдану. Я дуже хочу, аби наша країна мінялася зусиллями цих сопляків. Вони не вміють виступати перед публікою. У них сорочка прилипає до спини під час гострих дискусій. Їм інколи перехоплює подих і втікають слова від невміння висловити всю ту бурю емоцій, яка бушує всередині. Вони не вміють проголошувати запальних промов. І виступи їхні можна було б назвати млявими. Університетські інтелігенти, з рюкзачками і в модному взутті, дехто з них нецілований і патологічно сором’язливий. Дехто – розгублений від несподівано велетенського розвитку подій. Вони хотіли б погрітися чимось міцнішим за чай, але самі собі постановили, що ніякого алкоголю. Вони природні до такої степені, що їдять канапку навіть під час украй серйозного обговорення. Вони обережно, навшпиньки переступають тих, хто спить у наметі, боячись зайти на його приватну територію. Вони не знають ні імені, ні прізвища тих «сірих кардиналів» із числа досвідчених революціонерів, які приходять зі своїми порадами та підмогою. Вони наївні у своєму романтизмі і щирі у своїй неготовності до масштабних революцій. Ці сопляки – справді сопляки, бо кожен із них захрип, зашмаркався, застудився.
Фото: Yaroslav Tabinskyy /facebook.com
Кожен із них їздить до батьків лишень, аби помити голову і поміняти спідню білизну, бо навіть під час революції кожен із них дбає про свій зовнішній вигляд. Їхнє щире аматорство викликає захоплення. Вони не мають наміченого плану, що робити у випадку провокацій своїх чи атаки чужих. Вони шармові яксамраз своєю беззахисністю. У кожного є мама, яка прикипіла до телевізора чи комп’ютера. Вони до кінця життя будуть обожнювати своїх батьків, адже ті підтримали їхній авантюризм. Вони не скандують ніяких прізвищ. Вони не завжди здатні розшифрувати, що означає пояснення «я стою тут за своє майбутнє». Вони умудряються навіть на ЄвроМайдані читати електронні книги. Сопляки, одним словом. Такі революцій не роблять.
Але саме такі – надихають. Саме ці сопляки дають тверду віру в те, що у нас (старих, обережних, навчених поразками пердунів) є ціла генерація чистих душ. Якщо поряд зі мною не буде цих сопляків – мені не потрібна ніяка революція. Та й Україна мені теж не потрібна без них. Бо кожен із нас зуміє пристосуватися і до Януковича, і до Митного союзу – і це буде проявом нашої сили. Це – не шлях сопляків. Ті не зуміють пристосуватися, бо вже засмакували ледь уловимий запах своєї особистої гідності, свого особистого стержня. Менші й більші площі сопляків – це і є та різниця, яку я хочу відчувати кожної секунди. Вони – моє повітря. Не буде українських європейських освічених сопляків – і ми опинимося в гетто совка. Або агресивних бодібілдерів. І я не знаю, що з цього гірше. Зрештою, в той час, коли теперішні націоналісти перебували в лавах КПСС, сопляки 1990 року розливу здійснили Революцію на граніті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Юрій Луценко: «Янукович має піти геть!»
Україні не потрібні професійні революціонери – Україні потрібні щирі, самокритичні революціонери-студенти. Україні потрібні ці недосвідчені, амбітні, ще не завжди самодостатні, наївні діти зі світлими очима, розкутими повадками і наскрізьними пориваннями. Україні потрібна ця незіпсутаність, яка толком не може пояснити, в якій Європі хоче жити – але вона точно знає, в якій Україні вона НЕ хоче жити. І нехай ця молодь незграбна у своїх діях, нехай вона не консолідована в єдиний штабний кулак, нехай вона починає свій запал із фейсбучного посту – але ця молодь є наше все. Якщо на місце цих сопляків прийдуть навчені, натреновані й підкуті революціонери – це буде наш спільний крах. Наарену мають вийти передовсім сопляки, натхненні не розрахунком та піаром, а внутрішньою енергією очікувань чогось кращого, чогось гуманнішого.
Фото: Yaroslav Tabinskyy /facebook.com
Сопляки дали всім нам найкращий урок за всі часи незалежності. Їхнє небажання бачити довкола себе партійні прапори, їхня конфронтація до «штатних революціонерів» - чудова нагода потішитисяза них. Нове покоління сопляків не дає себе використати, не дає собі пудрити голову полум’яною публіцистикою сторічної давності. Вони вперше чують прізвища «Мохник» та «Мірошниченко». Вони навіть Михальчишина помилково називають Михайлишиним. Їх смішать згадки про Теодора Кукурудзу, а у cлові «Сех» один із сопляків першу букву жартома поміняв на S. Вони вже з іншого тіста, і це тісто замішане на колекціонуванні якомога різних людей довкола себе. Покоління сопляків не бачить себе в політиці, і посвідчення депутата не входить навіть у десятку їхніх пріоритетів. Ходити смолоскипними маршами сопляки теж не будуть, бо не уявляють себе членами зграї. Усе, чого вони хочуть, - жити з розправленими крилами, жити з відчуттям власної унікальності та свободи дій. Сопляки – толерантні та миролюбиві, у них усе йде з середини і від серця. А воно у сопляків добре. Вони не будуть скандувати «смерть ворогам», бо сопляки – за життя. Вони не будуть впадати в екстаз від девізу «помста близько», бо їм чужа ця чорнота. Вони не будуть нести банери «Allcopsarebastards», адже гасло сопляків – міліція з народом. Я вже не уявляю майбутньої України без цілого покоління осяяних сопляків, які, звичайно ж, іще не все вміють, іще не все знають – але на все заслуговують.
Україна уже належить цим соплякам. І ця Україна – прекрасна!
