Ця війна з Іраном почалася з мрії про насильство. Питання тепер у тому, чи кошмар, що з неї вийшов, повернеться до Сполучених Штатів.
Застосування сили не приводить магічним чином до бажаного результату. Можна уявляти, що кілька ракетних залпів і авіабомб покладуть край іранській ядерній програмі, скинуть уряд і принесуть перемогу, яка наповнить тебе гордістю. А натомість виявити, що ти вже не маєш жодних важелів впливу на ядерну програму, зміцнив режим і виплачуєш сотні мільярдів доларів репарацій, поки весь світ робить висновки з твоєї капітуляції.
Слід визнати: природна непередбачуваність насильства тут посилилася ще й іншими чинниками, породженими цією безглуздою війною. Вона виросла з людської некомпетентності та стратегічного невігластва в Білому домі. Головнокомандувач, на превеликий жаль, – великий невдаха, який веде наддержаву до самознищення. У довгостроковій перспективі урок для американців такий: внутрішню політику доведеться перебудувати так, щоб жоден потенційний тиран не міг розв'язувати війни за власною примхою.
Але є ще нагальніша проблема для американців: чи не буде тепер той самий тиранічний емоційний стан, що породив цю війну, застосований усередині самих Сполучених Штатів? Цей стан – утопія насильства, слабко прив'язана до реальності, і його треба розглядати окремо, у властивій йому логіці. Він має причинну силу, як ми щойно переконалися на прикладі Ірану. За рішенням піти на війну не стояло жодного мислення. Натомість була візія, було відчуття того, як влаштований світ, – утопія насильства.
Війна почалася не з плану, не зі стратегії і, власне, без жодного розуміння національного інтересу. Атака на Іран почалася з потягу – суб'єктивного відчуття, що насильство приносить насолоду і може створити утопію, у якій бажання стають реальністю. У заявах президента Трампа й міністра оборони Гегсета така утопія насильства відчувається з усією очевидністю.
Дональд Трамп переживає саме такий момент. Відправивши 3 січня американські збройні сили на підтримку однієї венесуельської фракції проти іншої, він вирішив, що немає меж тому, чого може досягти насильство в політиці. З огляду на скромність цілей венесуельської операції та попередню роботу самих венесуельців, це був дивний висновок, але утопізм є таким станом розуму, що не потребує раціональних підстав. Тим із нас, хто слухав, як Трамп одразу після операції зателефонував на Fox and Friends, було зрозуміло: він був у захваті й хотів більшого. "Я спостерігав за цим, – сказав він, – буквально наче дивився телевізійне шоу". Він справді дивився зачаровано: "І це щось таке, що, господи, не знаю, це неймовірно". І він хотів іще цього неймовірного відчуття: "Ми можемо зробити це знову. Ніхто не може нас зупинити".
Ці слова дуже близькі до того, що раніше сказав його міністр оборони: "Ніхто не може нас торкнутися. Тут немає навіть близько рівних".
"Ніхто не може нас зупинити. Ніхто не може нас торкнутися".
Насильство неймовірне, війна – це щось божественне. Ось як це відчувається зсередини утопії насильства.
Погляди міністра оборони Гегсета на війну також пов'язані з первісними інстинктами, які він виражає через образи Бога й чоловічого тіла. В одному з найдивніших епізодів військової історії Гегсет торік у вересні зібрав найвище командування американської армії в одній кімнаті, що з погляду національної безпеки є цілковитим божевіллям, щоб виголосити тираду, яка переважно стосувалася доглянутих і м'язистих тіл білих чоловіків. Він виклав свою утопію насильства: "Ми також не воюємо за дурними правилами ведення бою. Ми розв'язуємо руки нашим бійцям, щоб вони залякували, деморалізували, полювали й убивали ворогів нашої країни. Більше ніяких політкоректних і обтяжливих правил ведення бою – лише здоровий глузд, максимальна летальність і повноваження для бійців".
Фантазія полягає в тому, що нищівне насильство завжди принесе те, чого ти бажаєш, а єдина проблема – що хтось намагатиметься тебе стримати. "Летальність, – заявив Гегсет у Квантіко, – це наша візитна картка, а перемога – єдиний прийнятний кінцевий стан". Після цього він одразу перейшов до Бога, як це йому властиво. Залишивши осторонь суто богословське питання – чи справді Ісус був фашистом, – бачимо логічні проблеми, яких Гегсет не помічає. Вбивство людей – це зовсім не те саме, що перемога у війні. Це утопічна мова. За нею може стояти хворобливе прагнення до відчуття панування й праведності з боку тих, хто має владу починати війни; але ці емоційні стани суперечать здатності обирати правильні війни й вигравати їх.
Коли атака на Іран почалася, жага Гегсета засліпила його щодо того, що насправді відбувалося: "Америка перемагає вирішально, нищівно і без жалю". Це було смішно, але й алогічно – то був вияв віри. Навіть у спорті немає такого поняття, як "перемагати ось зараз"; у війні – тим паче. Гегсет, як завжди, ототожнив убивство людей із перемогою: "Єдині, кому зараз варто хвилюватися, – це іранці, які думають, що залишаться живими". Такі описи, безсумнівно, відповідали його внутрішньому уявному ландшафту, але не мали жодного стосунку до зовнішньої математики сили.
"Ми продовжуватимемо тиснути, – говорив він, – наступати, без пощади, без жалю до ворогів". Казати таке на посаді міністра оборони – це, мабуть, воєнний злочин. "Без пощади", як Гегсет може знати, а може й не знати, означає розстріл тих, хто склав зброю на полі бою. Утім жоден іранець насправді не здавався на полі бою, бо жодного поля бою не було; ця війна велася американськими й ізраїльськими ракетами, бомбами й торпедами. Це теж може призводити до воєнних злочинів – як-от тоді, коли було зруйновано школу й убито понад сотню дівчат. Суть у тому, що за відсутності будь-якої наземної операції будь-який "наступ" існував лише в голові Гегсета. Утопічне уславлення тіл "бійців" суперечило способу "ведення бою" в стилі тандему Трамп – Гегсет, який полягав у тому, щоб стріляти здалеку, хвалитися перемогою, а потім капітулювати.
Але чи будуть із цього зроблені якісь висновки? Правильний урок з історії полягає в тому, що насильство насправді не породжує нового незаплямованого стану людських відносин, у якому всі твої мрії здійснюються. Натомість воно просто переводить політику на інший рівень, де можуть статися страшні й непередбачувані речі. Результат, швидше за все, буде брудним, а не піднесеним, і навряд чи виведе туди, куди ти гадаєш.
Війна з Іраном це підтверджує. Питання для американського політичного життя на найближчі п'ять місяців полягає в тому, чи буде засвоєний цей елементарний урок. Бо очевидний наступний крок для наших утопістів насильства полягатиме не в тому, щоб прийняти цю реальність, а в тому, щоб зберегти утопію насильства й застосувати її не до іранців, а до власних співгромадян-американців.
Капітуляція Трампа перед Іраном повертає нас до того, про що Трамп насправді дбає: не втратити владу на проміжних виборах до Конгресу цього листопада.
Він змушений був здатися з фундаментальної причини, відомої всім серйозним знавцям війни: іранці змогли впливати на його політичне становище більшою мірою, ніж він – на їхнє. Тепер "угода" – це безлад, "процес" – також безлад, а війна в якомусь сенсі може тривати. Але умови, з якими Трамп уже погодився, – це капітуляція; і з часом йому, якщо й доведеться на щось погоджуватися, то хіба на ще гірше. Він може бути роздратований тим чи іншим, відволіктися через чергову ізраїльську атаку в Лівані чи Газі або затриматися через усі гроші, які заробляють його друзі. Але він здаватиметься так швидко, як зможе (що вже й показав), бо годинник до листопадових виборів цокає.
Як претендент на тиранію в ущербній демократії, він мусить дбати про економіку загалом і ціни на бензин зокрема. Іранці це знали й скористалися. Але те, що Трамп капітулює перед іранцями, не означає, що він відмовиться від утопії насильства як такої. У нього ніколи по суті не було проблем із покорою перед іноземними диктаторами; позбавлений будь-якого відчуття особистої гідності й будь-якого розуміння американського патріотизму, він може знизати плечима після поразки від Ірану, так само як щодня виконує команди росії. Для нього важливі зручність і комфорт, які дає президентство, а ця логіка безпосередньо вказує на ще одне застосування для американських збройних сил: втручання у проміжні вибори цього листопада або у президентські вибори через два роки.
Такий крок відповідав би всій кар'єрі й ідеям Гегсета. Як і Трамп, Гегсет не має жодного уявлення про те, що становить національний інтерес США. Його ідеологічна чистка вищого офіцерського корпусу суперечить успіхам на полі бою; зате вона узгоджується з метою створення трампістської преторіанської гвардії, єдина місія якої – залякувати американців. Справді, природна траєкторія розвитку Міністерства оборони під керівництвом цілковитого некомпетента на кшталт Гегсета (хоче він того явно чи ні) – це перетворення збройних сил на інструмент, придатний хіба що для громадянської війни проти співгромадян.
Гегсета цікавить лише загальна ідея ворогів, і головними ворогами для нього є американці. Він не вірить у Конституцію: для нього будь-які права походять від Бога, і він вирішує, кого Бог захищає. "Іноді, – пише він, – боротьба повинна починатися зі змагання з внутрішніми ворогами. Тими, хто порушує Заповіт, що єднає нас як спільноту віри і дарує нам благодать". Він розповідає нам, що "ліві" планують "цілковите знищення" всіх інших, що, звичайно, виправдовувало б знищення американців, визначених як "ліві", але першими. Гегсет цілком виразно дає зрозуміти, що насильство, якого він прагне, спрямоване проти інших американців: "У більшій кількості способів, ніж ви можете уявити, ліві оточили традиційних американських патріотів з усіх боків, готуючись остаточно їх знищити: убити наших батьків-засновників, убити наш прапор і вбити капіталізм. Єдиний варіант виживання в засідці – атакувати; зблизитися з ворогом і знищити його".
Розсудливі люди можуть зробити з поразки в Ірані розсудливий висновок: навіть якщо відкинути етичні міркування, насильство не приведе тебе туди, куди ти думаєш. Однак історія досить чітко показує, як утопісти насильства тлумачать поразку в іноземній війні: вони звинувачують "ворога" всередині країни у власних прорахунках і провалах, а потім заявляють, що цей ворог мусить бути переможений. Невдачі збройних сил не можна пояснити власним ідеологічним безрозсудством чи очевидною некомпетентністю; це має бути чиясь провина. Для Трампа й Гегсета (і Венса) буде дуже легко перейти від свого нинішнього (і жалюгідного) твердження, що ми виграли війну, до твердження, що ми б виграли, якби не удар у спину вдома. І такий спосіб мислення стає обґрунтуванням для виведення військових (і Імміграційної та митної поліції) на вулиці під час виборів, або для заяви, що терористична атака (найімовірніше, підставна) означає, що замість виборів необхідно ввести надзвичайний стан, або для чогось іще в тому ж дусі.
Саме такими шляхами, ймовірно, мислитимуть Трамп і Гегсет (і Венс). Венс теж є утопістом насильства; він вважав, що застосування Закону про заколот і розгортання військ у Міннесоті приборкає протести й принесе стабільність. Це малоймовірно: застосування насильства, особливо всередині країни, відкриває нові шляхи непередбачуваності й майже ніколи не приводить до очікуваного результату. Але Трамп, Гегсет і Венс досі не виявляли здатності визнавати базові суспільні реалії; вони ставлять під сумнів не власні утопії насильства, а лише мотиви тих, хто вказує на їхні помилки. Так само як вони були охоплені сильним відчуттям, що насильство змінить Іран так, як їм хотілося, вони, мабуть, матимуть сильне відчуття, що насильство в Америці змінить Америку так, як їм хочеться. Це навряд чи виявиться правдою; утопізм, ця віра у відчуття, ставить республіку під загрозу. Але Трамп і Гегсет (і Венс) навряд чи побачать речі саме так.
Тому нам, решті, залишається простий обов'язок: розпізнавати утопії насильства і вказувати на ризик для республіки. Те, що Трамп і Гегсет (і Венс) думають про застосування насильства всередині країни, не означає, що це обов'язково станеться. Розпізнати утопію насильства такою, якою вона є, – означає зробити її реалізацію значно менш імовірною. Справді, єдиний шлях до появи солдатів біля виборчих дільниць – це наполегливо відводити погляд і вдавати, що це не те, чого Трамп і Гегсет (і Венс) прагнуть.
Утопічне мислення може бути ознакою слабкості, а не сили, і в цьому разі так і є. Трамп надзвичайно непопулярний, як і його війна, як і його політика загалом. Його харизма тримається на телевізійній проєкції сили, але він щойно програв свою примхливу війну й виглядає жалюгідно. Люди, що стоять за ним, ще менш популярні. Їхній утопізм не викликає симпатій, а їхня жага особистої влади очевидна. Неважко все це визнати й домовитися про базове: навіть якщо в інших питаннях ми можемо не погоджуватися, американським військовим не місце всередині країни, а вибори мають відбуватися спокійно.
