Час від часу я рецензую книжку, яка потрапляє мені до рук. Сьогодні це класичний роман Філіпа К. Діка 1962 року про гноблення та визволення – "Людина у високому замку".
Ми не знаємо, чому читаємо те, що читаємо, ані як роман на нас вплине – і саме на цьому тримається історія Діка. На поверхні вона розповідає про наслідки німецько-японської перемоги в Другій світовій війні. Але її справжній предмет – читання та творення світів.
Якось увечері в Празі я мав кілька хвилин для себе й випадково побачив м’ятного кольору корінець "Людини у високому замку". Щось скерувало мою руку. Наступного ранку я збирався на пробіжку пагорбом, що зветься "Вишеград", тобто "верхній замок". Чи не в цьому була причина? Я мав вийти на сцену й говорити про свободу; можливо, я відчував, що Дікові є що сказати на цю тему.
Я знав, що "Людина у високому замку" – про німецько-японську окупацію Сполучених Штатів. Я завжди припускав, що головний персонаж – німець, який береже таємницю. Я помилявся. Це американський письменник, який написав роман у жанрі альтернативної історії, уміщений у аналогічному романі Діка. Панівний наратив – це оповідь про "реальність", тобто про німецько-японську перемогу. Але інша версія – "роман" – дедалі наполегливіше заявляє про себе у книжці.
Спершу ми не маємо підстав цього очікувати. Нас втягує у світ переможених американців у Сан-Франциско. Дік не описує японський окупаційний режим прямо. Ми дістаємо цілком правдоподібний внутрішній досвід американців, для яких життя точилося деінде. Американці засвоїли власне підлегле становище, кожен відповідно до певного набору рис характеру. Їхня мова пристосовується до того, як японці говорять англійською; пристосовуються навіть їхні думки.
Дік подає імперіалізм у Каліфорнії так, наче в ньому немає нічого проблемного. Цим краєм керували з найрізноманітніших віддалених центрів влади – то чому б не з Токіо? Цілковито унормовуючи японське панування, Дік досягає чогось дуже цікавого: він показує нам, як інші романи, дія яких відбувається в Каліфорнії, – скажімо, детективи про Реймонда Марлоу, – унормовують американське панування.
Очевидного спротиву японцям немає; те, що ми бачимо, радше скидається на креативне обстоювання власних інтересів, яке історики могли б назвати "суб’єктністю". Японці цікавляться довоєнною американікою – десь так, як американці могли б цікавитися мистецтвом і ремеслами корінних народів. І тому деякі персонажі виготовляють і продають підроблений антикваріат для японського ринку. Двоє американців (один із них єврей) відходять від цієї махінації й починають виготовляти сучасні прикраси, намагаючись продавати їх саме як сучасні. Потенційний японський покупець бачить у цих прикрасах придатність лише для глобального колоніального ринку – тобто масові дрібнички. Тут викладено урок про зв’язок між владою та смаком. Самі японці купують підроблений мотлох, який стає шедеврами, бо вони – господарі. Справжнє мистецтво стає масовими дрібничками з тієї самої причини.
Усе могло б скластися інакше, ніби каже Дік, бо якби склалося інакше, то вийшло б майже те саме. Найрізноманітніші упередження можна використати задля того самого результату, різні ієрархії можна закріпити аж до практичної непомітності в повсякденному житті, і ми сприймали б усе це як належне. Більша частина культури просто пристосувалася б; та, можливо, не вся.
Нам знадобилося б щось – особливий різновид мистецтва, можливо, книжка іншого ґатунку, щоб допомогти нам побачити крізь нашу власну реальність якусь іншу можливість. Людина у високому замку, письменник Готорн Абендсен, написав контрфактичну історію – роман-бестселер – про світ, у якому британці й американці насправді виграли війну. Тож ми маємо роман у романі, який зринає повсюди і з якого нам подано кілька вражаючих уривків. Ця книжка чарує не лише американців, а й кожного, хто її читає, зокрема й німців.
Наш погляд на них ще упередженіший. Ми бачимо лише кількох німців зсередини. Ми маємо вкрай обмежений доступ до нацистських маріонеткових режимів на сході Сполучених Штатів чи до нацистського панування деінде у світі – хоча нам дають зрозуміти, що нацисти продовжили Голокост в Америці й намагалися винищити кожного жителя Африки. Готується ще один злочин такого самого масштабу.
Нацисти водночас і впевнені в собі, і психологічно вразливі, захоплені коловоротом видовищних злочинів, що відвертають їхню увагу від нудних внутрішніх чвар. До 1962 року, коли відбувається дія книжки, Гітлер збожеволів від сифілісу, а його наступником став Мартін Борман. Після раптової смерті Бормана решта нацистських проводирів борються за владу, і головними претендентами є Ґеббельс, Ґерінг і Гайдріх.
Дікове контрфактичне зображення нацизму через сімнадцять років після перемоги – дуже вдале. Він знав суть того, що можна було знати про масове вбивство євреїв, про гітлерівську одержимість Україною, про розколи всередині режиму.
Хоча Берлін далеко, боротьба за владу розходиться хвилями через Атлантику й через Північну Америку аж до підвладного японцям західного узбережжя. Німець з Абверу (військової розвідки) прибув до Каліфорнії під прикриттям (ховаючись передовсім від інших німців), щоб вийти на зв’язок із певним угрупованням японського уряду. Хаос у Берліні ускладнює його місію. Йому доводиться переконувати японців підтримати Гайдріха, чиї величезні злочини він дуже добре знає, бо, як видається, саме Ґеббельс скоріше вчинив би наступне велике звірство.
Офіцер військової розвідки бачить себе перед вибором, не просто недосконалим, а жахливим, але таким, який усе ж доводиться робити. Його переслідує Служба безпеки, або СД, яка, зрештою, є організацією Гайдріха; на нижчому рівні її люди просто роблять свою роботу. Сам він вважає угруповання Гайдріха найгіршим із найгірших, але так сталося, що в одному вирішальному аспекті воно менш жахливе, ніж угруповання Ґеббельса, тож саме за цих обставин його й треба підтримати. "Ми можемо керувати кінцем, лише роблячи вибір на кожному кроці", – розмірковує він.
Головний акт спротиву в книжці здійснює жінка, що має зв’язок з усіма трьома зонами – японською, буферною та німецькою. Вона пережила сексуальне насильство і впродовж оповіді перетворюється з майже німої на найкрасномовнішу героїню книжки. Джуліанна Крейн залишила свого чоловіка, одного з виробників прикрас, із приватних і незрозумілих причин; здається, вони подобаються одне одному, але щось не склалося. Те, що він єврей, має значення для її ставлення до нацистів. У Колорадо, в буферній зоні, вона спершу, сама того не усвідомлюючи, зустрічає нацистського агента під прикриттям, якого послали вбити письменника Готорна. Вона чинить із ним так, як, на її переконання, мусить учинити.
Загадкове закінчення краще не переповідати в подробицях. Утім, суть у тому, що світ, у якому розгортається історія, – це один із можливих поглядів на речі, а світ роману в романі – інший можливий погляд, але жоден із них не вичерпує всіх можливостей. Останній розділ можна тлумачити по-різному, і одне з тлумачень таке: американці насправді самі для себе є і японцями, і німцями.
Можливо, ніби каже нам Дік, очевидна передумова книжки оманлива: важить не так те, хто насправді виграв і хто насправді програв війну, як те, що ми робимо із собою після цього. Нам не потрібна поразка від чужоземної держави, щоб пристосуватися до повсякденної влади чи накликати жахливе насильство; ми, американці, могли б зробити це без жодного виправдання, окрім самоомани.
І хоч це може здатися похмурим висновком, він водночас і надихає: історія, зрештою, наша. Влада над нами спирається на певний різновид харизми, а в кінцевому підсумку – на "блеф". Це не означає, ніби каже Дік, що все легко; його найдієвіші персонажі користаються можливостями, які їм випадають, і усвідомлюють, що кожен вибір сповнений ризику. Це означає, що багато обмежень, накладених на нас, – це ті, які ми обираємо самі, і що ми скоріше почнемо діяти практично, коли зможемо уявити світ, дуже відмінний від нашого.
